Валерій Верховський. Газета «Кримська світлиця», 2017 рік, випуск № 15
Не знаю, хто це вигадав, але дві телекамери на передній частині корпусу «Лунохода» були геніальним дизайнерським рішенням — вони виглядали, ніби допитливі, зосереджені й трохи зажурені очі, вони надавали цій машині людиноподібних рис. Ця машина неначе мала душу, і якщо радянській космонавтиці на початок 1970-х уже не лишилося чим похизуватися, то «луноходик» просто по-людськи викликав симпатію.
Коли у 1957 році на орбіту несподівано для всіх злетів ПС-1, перший у світі штучний супутник планети, його поява стала несподіванкою не лише для супротивників у Холодній війні, не лише для громадян СРСР, котрі не мали права знати, куди йдуть їхні податки, але для яких не просто сюрпризом — ДИВОМ — ставали у їхньому рабському житті повідомлення по радіомережі про космічні успіхи, тому що вони давали сенс і виправдання їхнього жебрацького існування. Пропагандистський ефект від запуску супутників, що технологічно став лише побічним ефектом від міжконтинентальної ракети Р-7, призначеної нищити Нью-Йорк і Бостон, виявився несподіваним подарунком і для кремлівських керівників. Здавалося, саме провидіння дає їм у руки можливість створити новий, привабливіший образ комуністичної системи. А далі понеслося…
Зараз або ніколи
У своїй інавгураційній промові Джон Кеннеді запропонував Радянському Союзу спільне дослідження Космосу, але відповіді на це не було — Хрущов мав інші плани щодо Сонячної системи. І ось 12 квітня 1961 року Гагарін першим серед землян полетів у Космос, а 25 травня 1961 року президент Кеннеді у посланні Конгресу США проголосив: «Зараз час здійснити великий крок, час для величнішої нової ролі Америки, час для американської науки посісти провідну роль у космічних досягненнях, які мають дати ключ до нашого майбутнього на Землі... Я вірю, що ця нація візьме на себе місію досягнення великої мети – висадки людини на Місяць і безпечного повернення його на Землю ще до кінця цього десятиліття».
Кеннеді, кажучи це, не знав, що майже за рік до того, ще 23 червня 1960 року, уряд СРСР затвердив Постанову № 715-296 про програму польоту людини на Марс, за якою старт мав відбутися 8 червня 1971 року, а повернення намічалося на 10 липня 1974 року. Точність дат визначали розташування планет і закони небесної механіки, проти яких не міг нічого вдіяти навіть сумнозвісний хрущовський волюнтаризм. Зараз або ніколи — сміливість тих космічних планів вражає і сьогодні. За десяток років необхідно було створити принципово нові технології, що дозволяли б людині подорожувати між планетами.
«На Місяці пилу немає. Корольов»
Місяць не був стратегічною метою Сергія Корольова. Цей факт, як і передчасна смерть Головного Конструктора, став найвагомішим чинником подальшого провалу СРСР у змаганні за космічну першість з американцями. У США програму польоту на Місяць поклали на Вернера фон Брауна; разом з колишнім розробником ракети «V-2» в Америці працювали понад сто його колег, запрошених після 1945 року з Німеччини.
Місяць для Корольова — лише один з кроків у величній планетарній програмі. Марс вабив більше. Безперечно, обдарований непересічним хистом стратега та чітким системним мисленням, Головний Конструктор бачив наперед на десятиліття:
«Обліт Місяця з екіпажем з двох-трьох космонавтів;
Виведення космічного літального апарата на орбіту навколо Місяця, висадка на Місяць, дослідження його поверхні, повернення на Землю;
Здійснення експедиції на поверхню Місяця з метою дослідження ґрунту, рельєфу, проведення пошуків з вибору місця для дослідної бази на Місяці;
обліт екіпажем у дві-три людини Марсу, Венери та повернення на землю;
здійснення експедицій на поверхню Марсу та Венери і вибір місця для дослідної бази;
створення дослідних баз на Марсі та здійснення транспортних зв'язків із Землею та планетами;
запуск автоматичних апаратів для дослідження навколосонячного простору та далеких планет системи (Юпітер, Сатурн тощо)».
Цей план Корольов написав у 1962 році!
Гіпотезу астрономів про те, що наш природний супутник вкритий товстим, може, кілометровим шаром пилу, перевірити без польоту на Місяць було неможливо, а планувати будь-яке — пілотоване чи автоматичне — дослідження найближчого до нас небесного тіла без розуміння цього було безглуздо. Незалежно одне від одного науковці в СРСР і США пропонували навіть підірвати атомну бомбу на поверхні Місяця, щоб подивитися, здійметься від вибуху бомби хмара пилу чи ні. Дискусія врешті дійшла до анекдота. Корольову суперечки остаточно набридли і він написав на папері розпорядження: «На Місяці пилу немає. Корольов». Виявилося — не помилився.
Велич тріумфів і глибина невдач «червоного космосу»
Найбільшими опонентами (й конкурентами) Корольова були Володимир Челомей (так само, як і Корольов, випускник київського політеху), сибіряк Михайло Янгель (діда котрого депортували до Сибіру з Чернігівщини) та геній ракетних двигунів одесит Валентин Глушко. Усі вони були видатними особистостями, і Корольов вирізнявся з-поміж них видатними вольовими якостями, які, втім, переважали над інженерською винахідливістю. Це обумовлювало як велич тріумфів «червоного космосу», так і глибину невдач. Процитую міркування з цього приводу Олександра Левенка, у минулому провідного співробітника КБ «Південне»: «Корольов є авторитетом для керівників космічної галузі: директорів, головних конструкторів, а я - інженер. От чим Корольов відрізнявся від Вернера фон Брауна? Тим, що не німці, а він чужими руками вивчав їхній досвід. Та, не будучи інженером, спромігся лише повторити, вдосконалити».
Челомей запропонував свій власний проект надважкої ракети. Він відмовився від запропонованої Юрієм Кондратюком схеми польоту, і запропонував потужну ракету та космічний корабель, що безпосередньо сідав би на поверхню Місяця і злітав з неї. Дніпропетровське КБ під керівництвом Янгеля запропонувало ракету Р-56. Та обидва ці проекти лишилися на папері, а зелене світло дали ракеті Н-1 розробки Корольова.
Н-1 розроблялася задля запуску Важкого Міжпланетного Корабля, що мав стартувати 8 червня 1971 року, і перший запуск ракети був намічений на 1965 рік, та насправді ракету запустили (і невдало) у 1969 році, потім ще і ще — і так чотири рази вона вибухала в польоті. Партійне керівництво ставило перед галуззю завдання випередити американців на Місяці, але рішення (у всіх сенсах) виявилися невдалими. Слово Олександрові Левенку: «От півстоліття тому досягли Місяця кількома експедиціями. Для місячної ракети-носія німецькі інженери створили найпотужніший у світі рідинний ракетний двигун, і він не підвів. Корольов обрав схемне рішення, коли у радянській місячній ракеті Н-1 працювало водночас 42 камери згоряння РРД, з системами подачі палива, котрі за своїми характеристиками не суміщалися в умовах польоту та спричиняли резонанс і вибух. Після першого ж вибуху Н-1 на стартовій позиції американці прислали свої співчуття. Звісно, якби С. П. Корольов не помер, справу довели б до позитивного кінця шляхом людських жертв, самовідданної праці та ентузіазму…».
«Людство не залишиться вічно на Землі…»
Автоматичні зонди для Корольова були лише розвідниками Космосу, що торують шлях людині. Він свято вірив у філософські настанови Ціолковського: «Людство не залишиться вічно на Землі…». Іншої точки зору дотримувався головний конструктор безпілотних міжпланетних апаратів Георгій Бабакін, котрий казав, що не знає завдань, з якими не могли б упоратися автомати.
Програма «Луноход» спершу була частиною корольовської програми польоту космонавтів на Місяць. Місяцеходи мали вибирати майданчики для примісячення посадкового модуля корабля «Союз-ЛК», транспортувати космонавта по Селені (радянський проект передбачав, на відміну від американського, висадку лише однієї людини, а не двох). Але Н-1 так і не виправдала сподівань. Хрущова «пішли» на пенсію з філософським формулюванням «волюнтаризм» у 1964-му, Корольов помер на операційному столі у 1966-му, а тим часом американці здійснили перше стикування, їхній «Сатурн», розроблений фон Брауном, успішно злітав.
Не вдалося радянським космонавтам випередити «буржуазних» астронавтів навіть в обльоті Місяця. Програма, відома як «Зонд», лишилася в сфері безпілотної космонавтики, хоча насправді це були кораблі, розраховані на пілотовані польоти. У 1968 році вже був призначений екіпаж: Валерій Биковський і Микола Рукавішніков мали полетіти на «Зонді-7» та першими зазирнути на зворотний бік Місяця. Але керівництво не наважилося на ризик. Навряд чи з турботи за життя космонавтів — просто ще одна трагедія після загибелі Володимира Комарова була не на користь радянській пропаганді.
І навіть космічний полігон
Наш рідний Крим у радянські часи намагалися зробити мало не взірцем для всього Союзу: «І здравніц, і кузніц, і житніц»… І навіть космічний полігон. Перші знімки зворотного боку Місяця, передані в 1959 році з Космосу, прийняті були саме на антену обсерваторії в Сімеїзі. Євпаторійський центр далекого космічного зв'язку працював з усією міжпланетною програмою СРСР.
Прототип місяцехода випробовували також у Криму. Один із розробників його Юрій Зарецький (котрий писав книжки під псевдонімом Марков), згадував про своє враження від полігона: «Нам на хвилину відібрало мову. Такого дикого ландшафту нікому з нас ще не доводилося бачити. Воронки, рови, траншеї, кам'яні брили, стіни гравію, піщані схили. Серед нагромадження каміння, піску, гравію, булижників сиротливо стояв місяцехід. Ледь стислося серце автолюбителя: стало шкода машини». Та розроблена машина витримала всі випробування: долала майже вертикальні схили і вибиралася з імпровізованих кратерів.
У 1969 році в донедавна секретній доповіді ЦРУ про космічний центр у Криму зазначалося, що він розташований у 11 милях на північний захід від Сімферополя. Одинадцять морських миль - це двадцять один кілометр, тобто йдеться про селище Шкільне в Сімферопольському районі.
Саме тут, у Шкільному, розташувалася база, з якої керували місяцеходами. Для цього завдання відбиралися офіцери Космічних військ (що на той час організаційно підпорядковувалися Ракетним військам стратегічного призначення). Однією з обов'язкових умов для водіїв першого в світі планетоходу була, як не дивно, відсутність досвіду водіння транспорту. Вважалося за краще навчитися з нуля керувати апаратом, що рухається по іншому небесному тілу, а сигнали доходять на Землю із запізненням.
Доля «Луноходів»
Перший «Луноход» був запущений 19 лютого 1969 року, однак загинув через аварію ракети. У липні того ж року було здійснено відчайдушну, інакше не назвеш, спробу вирвати в американців якщо не пальму першості, то бодай щось. Мало хто сьогодні знає, що одночасно з «Аполлоном-11» до Місяця стартувала станція «Луна-15» — космічний автомат, що мав узяти й доставити на Землю проби ґрунту Місяця. Радянський Союз сподівався отримати дещицю реголіту одночасно з купою каміння, зібраного Армстронгом і Олдріном. Та і ця спроба зазнала невдачі. Автомат вийшов з ладу, американці здобули тріумф, а радянському роботу ґрунт вдалося доставити на Землю лише наступного року. Того ж 1970 року вдалося закинути на Місяць і перший автоматичний планетохід. Були сформовані два змінні екіпажі «Лунохода»: Микола Єременко та Ігор Федоров (командири), Габдухай Латипов і В'ячеслав Довгань (водії), Костянтин Давидовський і Вікентій Самаль (штурмани), Леонід Мосендзов і Альберт Кожевников (бортінженери), Валерій Сапранов, Микола Козлітін (оператори гостроспрямованої антени), Василь Чубукін (резервний водій і оператор). Згодом, 2012 року, на мапі Місяця кратери будуть названі іменами членів екіпажу «Лунохода»: Вася, Костя, Валера, Леонід, Слава, Гена, Ігор, Вітя, Альберт, Коля і (оскільки Миколи було два) Ніколя.
Саме біля кратеру Леонід і залишився на вічній стоянці, відпрацювавши, перший «Луноход».
У 1973 році його молодший брат «Луноход-2» подолав марафонську трасу у 42 кілометри.
Третьому з «братів», місячна подорож якого призначалася на 1977 рік, не випало злетіти з планети, його місце «посадки» — музей КБ ім. Лавочкіна.
Точку у суперечці, чи треба людині йти у Всесвіт, чи краще обмежитися реальними завданнями, з якими нам впоратися допоможуть автоматичні кораблі, ще не поставлено. Але в будь-якому разі і людина, і людська цивілізація загалом живе, лише поки рухається вперед. І вгору.