Валерій Верховський. Газета «Кримська світлиця», 2018 рік, випуск № 27
Афанасій Нікітін — відома постать в історії, щоправда, не нашій, а «Хожение за три моря» — справді цікава пам'ятка давньої літератури, особливо, якщо читати її не російською, а мовою оригіналу… Однак, який стосунок ця рукописна книга має до Криму? Чому у Феодосії десять років тому Нікітіну встановлено пам'ятник? І чи є сенс згадувати про нього?
Почнемо з походження торговця, мандрівника та письменника. «Аз —русин», — самоідентифікується він на початку своїх мемуарів. Афанасій Нікітін московитом не був ніколи: Велике князівство Тверське, звідки він родом, не лише відстоювало незалежність та опиралося намірам іншого великого князівства, Московського, панувати над сусідами (під десницею Орди, ясна річ); тривалий час Тверське князівство перебувало у союзницьких стосунках з не менш великим князівством Литовським.
Афанасій Нікітін вирушив у свою комерційну подорож у 1468 році. Нині в Росії курсує пасажирський потяг «Афанасий Никитин» сполученням Москва — Санкт-Петербург, хоча з точки зору історичної справедливості ліпше було пустити його за маршрутом Твер — Нижній Новгород — Астрахань — Дербент. Виїхавши з Твері, Нікітін проїхав з торговим караваном Калязін, Углич, Кострому, Казань та саму тодішню столицю — Сарай, а потім плив Каспійським морем до узбережжя сучасного Дагестану, де розбійники захопили одне з купецьких суден та забрали в полон людей. У Дербенті Нікітіну вдалося умовити представника ширванського шаха посприяти у звільненні бранців.
Далі Нікітін попрямував на південь, до Баку, міста, де «горить невгасимий вогонь». А Баку — це майже Персія, і сталося так, що невдача комерційної експедиції призвела до запаморочливої мандрівки Персією та Індією. «А вѣръ въ Индѣи всѣх 80 и 4 вѣры, а все вѣрують в Бута. А вѣра с вѣрою нипиеть, ни ястъ, ни женится. А иныя же боранину, да куры, да рыбу, да яица ядять, а воловины не ядять никакаа вѣра… Индѣяне же не ѣдят никоторого же мяса, ни яловичины, ни боранины, ни курятины, ни рыбы, ни свинины».
Жити мандрівникові судилося недовго, і багатства він не набув, проте останні роки земного шляху виявилися в нього насичені подіями та враженнями. Усе, що лишилося в мандрівника, — кінь, і того він змушений був продати за шістдесят вісім футунів у місті Бідарі, де «змеи ходят по улицам, а длина еѣ двѣ сажени». Далі автор рукопису наводить цікаві та сенсаційні факти про Індію: «А обезьяны, то тѣ живут по лѣсу. А у них есть князь обезьяньскый, да ходит ратию своею. Да кто замает, и они ся жалуют князю своему, и онъ посылаеть на того свою рать, и оны, пришед на град, дворы разваляют и людей побьют. А рати их, сказывают, велми много, а язык у них есть свой».
А ще бойові слони, султанський палац, звичаї та побут мешканців екзотичної країни… «Индѣяне же вола зовут отцем, а корову материю».
В Індії Нікітін провів три роки, шлях додому проліг через Персію та турецький Табзон, далі Чорним морем і привів врешті до Криму: «Божиею милостию приидох в Кафу за 9 дни до Филипова заговѣниа. Олло перводигер!».
У 1474 році Нікітін нарешті мав змогу відпочити від пригод, опинившись у місті, де зустрічалися Схід і Захід. Саме тут, у Кафі, він взявся писати рукопис, що уславив його ім'я. Навесні 1475 року Афанасій Нікітін з купецьким караваном вирушив на Поділля. То був один з останніх караванів, а можливо, — зовсім останній перед османським завоюванням південного берега Криму.
«А в Севастий губѣ да в Гурзыньской землѣ добро обилно всѣм. Да Турская земля обилна велми. Да в Волоской землѣ обилно и дешево все съѣстное. Да и Подолская земля обилна всѣм. А Русь еръ тангрыд сакласын; олло сакла, худо сакла! Бу даниада муну кибить ерь ектуръ; нечикь Урус ери бегляри акой тугиль: Урусь ерь абоданъ болсынъ; растъ кам даретъ. Олло, худо, Богъ, данъиры». («У Сиваський окрузі та в Грузинській землі всього досить. І Турецька земля вельми щедра. Та у Волоській землі достаток і дешева вся їжа. Та й Подільськая земля всім багата. А Русь оберігає Тенгрі! Аллах, збережи її! Господи, збережи її! На всьому світі нема країни, такої, як вона, хоч князі Руської землі несправедливі. Нехай облаштується Русь і постане в ній справедливість! Боже, Боже, Боже, Боже!»).
Людські князі, на відміну від мавпячого князя, чинили вельми несправедливо, і Крим, Україну та батьківщину Нікітіна очікували епохальні зрушення. Вже влітку 1475 року Кафа паде без бою, відчинивши браму міста туркам. Поки Нікітін мандрував, у 1470 році помер Новгородський єпископ, і новгородці звернулися для призначення нового єпископа до митрополита Київського, а не Московського (бо в 1461-1517 рр. митрополити московські призначалися князем, а не Вселенським патріархатом, отже, були «неканонічними», невизнаними у Царгороді). Князем Московським цей крок був розцінений як зрада, відтак Іван ІІІ рушив походом на Новгород; Твер у цій війні стала на бік Москви. Падіння Новгорода — європейського міста, що входило до Ганзи і розвивалося власним шляхом, призвело до колосального розширення володінь Московії, але цей процес супроводжувався жорстокою депортацією новгородців, у якій загинуть тисячі кращих людей міста, а головне — європейський вільний дух буде вигнаний з північно-східної Русі. Вигнаний Москвою, яка не зносила найменших його проявів. Вигнаний не просто надовго — назавжди. Етнічні чистки та депортації стануть лиховісною традицією Московської держави, хоч як би вона згодом не називалася: царством, імперією, республікою, союзом чи федерацією. Ось таким чином збиралися докупи «канонічні території». Та вже за кілька років після Новгорода паде і сама Твер.
Цивілізаційного кордону тоді між північним сходом і південним заходом Русі ще не існувало, він лише починав проглядатися. На цей момент уже півсотні українських міст отримали магдебурзьке право. А в 1494 році і Київ отримує такий статус. «Магдебургія» проіснувала тут до 1835 року — буквально: «Цар Микола її приспав». І в Києві, і в Магдебурзі, і по всьому світові князі були несправедливі, однак вироблені цивілізацією принципи обмеження владних повноважень та незалежне судочинство дозволили опиратися свавіллю... Десять років тому, в липні 2008 року, у Феодосії, колишній Кафі, встановлено пам'ятник Афанасію Нікітіну. Якби «урус ери бегляри», замість ліпити з нього один із символів «руського мира», читали книгу великого мандрівника, якби розуміли розпач, з яким він повертався на батьківщину, не знайшовши правди навіть за трьома морями…
Милостию Божиею преидох же три моря. Дигерь худо доно, олло перводигерь дано. Аминь! Смилна рахмам рагим. Олло акьбирь, акши худо, илелло акшь ходо. Иса рухоало, ааликъсолом. Олло акьберь…
Для гарантії Нікітін молився всіма молитвами, всіма мовами, які знав: перською, руською, татарською, арабською… Всевишній, зрештою, розуміє всі мови. А написане — залишається.