Валерій Верховський. Газета «Кримська світлиця», 2017 рік, випуск № 39
Ти знаєш, весь час хочеться писати українською мовою. Розмовляєш по-українськи — й думати починаєш українською мовою.
З листа Алли Горської до батька, 1961 рік.
Якщо поезія або проза мають лише один інструмент — мову, а театр і кіно належать до тієї чи іншої культури за мовою діалогів, то інструментальна музика, живопис чи образотворче мистецтво, які, здавалося б, зрозумілі без перекладу, менше залежать від того, яку мову митець вважає за рідну. Та не все так просто, і приклад Алли Горської підтверджує те.
Зростання
Алла Горська народилася 18 вересня 1929 року в Ялті, у родині директора Ялтинської кіностудії Олександра Горського. З Ялти родина переїхала до Москви, бо батько отримав підвищення, згодом до Ленінграда. У цьому місті застала їх війна. Німці, оточивши Ленінград, що в їхній військово-топографічній системі координат лишився Санкт-Петербургом, не стали брати місто штурмом. Склалася дивна з точки зору логіки війни ситуація, коли мирні мешканці опинилися заручниками більшовицьких ідеологічних принципів: місто Леніна не здавати. Ті, хто не встиг евакуюватися, зазнали голоду.
Олександр Горський був у той час не з сім'єю, повернувшись з Монголії, де працював на зйомках фільму, він отримує призначення до Алма-Ати. Син Арсен загинув, пішовши добровольцем на фронт. Алла та її мати пережили дві голодні ленінградські зими, влітку 1943-го перебралися до нього в Алма-Ату. Та наприкінці 1943 року родина знову переїхала — цього разу до Києва, де Олександр Горський обійняв посаду директора кіностудії (яка згодом отримала ім'я Олександра Довженка).
Тобто все її дитинство до чотирнадцяти років проминуло або в Криму, або в Росії.
В Україні
З 1946 року Алла навчалася у Київській художній середній школі імені Шевченка, яку закінчила у 1948-му із золотою медаллю. Викладачем у неї був учень Федора Кричевського художник Володимир Бондаренко. У подальшому виборі вагань не було: Горська вступила на факультет живопису Київського художнього інституту. Влітку 1952 року вийшла заміж за Віктора Зарецького, котрий вчився у тому ж інституті. За два роки закінчила інститут, почала працювати за фахом у галузі станкового й монументального живопису. 1959 року її прийняли до Спілки художників. Деякий час викладала малюнок у Республіканській художній школі. На двох із чоловіком вони мали художню майстерню в Києві на вулиці Філатова.
Інша реальність Влітку 1961-го 32-річна Алла Горська поїхала на етюди в село Горностайпіль на Київщині. Разом із чоловіком зупинилися в хаті Володимира Шевчука, котрий мешкав у одній кімнаті з Віктором у гуртожитку. У Києві подружжя спілкувалося російською, а в селі потрапило у вир української. У листі до батька Алла, свого часу звільнена від вивчення української мови, зізналася батькові, що в неї є бажання все більше та більше розмовляти українською. Олександр Валентинович листувався з донькою російською. Повернувшись до Києва, подружжя вже розмовляло між собою українською. Для Алли цей перехід був важким, і вона, запросивши за компанію подруг-художниць Галину Севрук і Людмилу Семикіну, брала уроки у Надії Світличної. Це допомогло Аллі добре опанувати мову. Клуб творчої молоді «Сучасник» збирав таких ентузіастів. Клуб поділявся на п'ять секцій за інтересами: письменницька, художня, музична, кіно, театральна. При клубі діяв джазовий ансамбль, «Другий український театр». Відбувалося це у Жовтневому палаці, який наприкінці 1930-х служив катівнею НКВС. При клубі, що постав на хвилі хрущовської «відлиги», створили комісію для збору матеріалів про сталінські репресії. Горська взяла активну участь у ній. Разом із поетом Василем Симоненком і режисером Лесем Танюком, котрий і очолював клуб, розпитували людей, яким пощастило повернутися з ГУЛАГу. Разом вони здійснили поїздку у Биківню — місце масових поховань жертв чекістів. Те, що вони побачили там і почули від місцевих старожилів, справило на Аллу Горську неймовірно жахливе враження. Діяльність клубу було припинено у 1964 році. На той час Василя Симоненка не стало, він помер роком раніше від катувань міліціонерів. Аллі Горській судилося прожити ще кілька років — під пильним наглядом прямих спадкоємців ЧК-НКВС.
Трагедія
Загинула вона 28 листопада 1970 року. Через 21 рік дехто повторював, що Україна здобула Незалежність без крові...
За декілька днів до смерті склала протест до Верховного суду УРСР про незаконність і жорстокість вироку львівському історику Валентинові Морозу. Не вперше вона відкрито виступала проти режиму. І режим вдався до дій...
До міста Василькова вона поїхала, щоб забрати швейну машинку «Зінгер» з дому свекра Івана Зарецького, але не повернулася, і не вийшла на зв'язок. Відтак чоловік Віктор поїхав (аж 1 грудня) до Василькова. Хата була зачинена, довелося викликати дільничного міліціонера, щоб виламувати двері. Міліціонер відмовився з огляду на пізній час. Наступного дня Віктор Зарецький повернувся до Василькова, з ним приїхала Надія Світлична.
Висадивши двері, вони обшукали хату, проте нічого не знайшли. І лише зазирнувши у льох, побачили там мертве тіло Алли Горської.
Діючи за логікою радянських каральних органів, слідчі заарештували самого Віктора Зарецького, зваливши всю підозру у вбивстві власної дружини на нього. Невдовзі потрапив під потяг його батько Іван Зарецький, і Віктора відпускають, поклавши провину у вбивстві невістки на свекра.
Похорон відбувся 7 грудня на Берковецькому цвинтарі в Києві.
Спадщина
Вітраж «Мати», створений у 1964 році Аллою Горською, Людмилою Семикіною, Опанасом Заливахою, Галиною Севрук та Галиною Зубченко, був знищений за наказом партійного керівництва. Чи збереглися у Донецьку та Краснодоні її мозаїки? Збереглися її картини — вони прикрашають українські та європейські музеї.
Сама її коротка і трагічна доля стала її головним творінням.
Вона є однією з тих знакових постатей, без яких неможливий український Крим. Хоча і полишила Крим вона ще дитиною, й українську мову вчити починала у дорослому віці, кримським українцям необхідно пишатися такою землячкою. І саме на її прикладі ми можемо побачити, як проростала українська ідея у, здавалося б, цілком «нормальних» радянських людях.