Син Євпаторії, щопрезентував Україну в Європі.Пам'яті Анатолія Пономаренка
Сергій Конашевич. Газета «Кримська світлиця», 2017 рік, випуск № 51
22 грудня в Україні відзначається одне з професійних свят – День працівників дипломатичної служби. Цю дату встановлено згідно з Указом Президента України «Про День працівників дипломатичної служби» від 21 листопада 2005 р. № 1639/2005 – як сказано у документі, «враховуючи важливу роль працівників дипломатичної служби України у підтриманні мирного і взаємовигідного співробітництва України з членами міжнародного співтовариства, забезпеченні при цьому національних інтересів і безпеки України, а також захисті прав та інтересів громадян і юридичних осіб України за кордоном».
Ще на початку листопада Президент України Петро Порошенко акцентував увагу на необхідності розгляду та голосування у Верховній Раді нової редакції Закону «Про дипломатичну службу», назвавши українських дипломатів «нашою армією на фронті зовнішньої політики»: цей законопроект він вніс на розгляд ВР як невідкладний. 7 грудня його було прийнято. У новій редакції закону пропонується встановити нові правові та організаційні засади функціонування дипломатичної служби як державної служби особливого характеру: вона полягає у професійній діяльності посадових осіб, пов'язаній з реалізацією зовнішньої політики України, захистом її національних інтересів у сфері міжнародних відносин, а також прав та інтересів громадян і юридичних осіб України за кордоном. За словами народного депутата України Ірини Луценко, яка є представником Президента у ВР, цим кроком запроваджується перехід дипломатичної служби від пострадянських шаблонів до європейського зразка; також вона додала, що цей закон має стати чудовим подарунком для вітчизняних дипломатів до сторіччя дипломатичної служби України, про що вже раніше говорив Президент.
Варто зазначити, що серед осіб, які гідно і результативно виконували і виконують цю високу й почесну місію, є і вихідці з Криму. На окрему увагу заслуговує постать першого Генерального консула незалежної України, Надзвичайного і Повноважного Посла України Анатолія Пономаренка, який навесні цього року міг би відзначити свій 70-річний ювілей.
Народився Анатолій Георгійович 4 березня 1947 року в Євпаторії. У 1971 р. скінчив факультет іноземних мов Кримського державного педагогічного інституту; володів російською, англійською та німецькою мовами. Відтоді до 1978 р. був референтом з питань міжнародних зв'язків Кримського обкому ЛКСМ України, а також старшим референтом, заступником голови Комітету молодіжних організацій Української РСР. У 1978-1983 рр. – 2-й секретар Посольства СРСР в Індії, у 1983-1984 рр. – 2-й секретар Міністерства закордонних справ (МЗС) УРСР. У 1984 р. стає слухачем Дипломатичної академії МЗС СРСР, яку закінчує у 1987 р., після чого до 1989 р. обіймає посаду 1-го секретаря МЗС УРСР. Мав ступінь кандидата історичних наук.
У 1989 р. Анатолій Пономаренко стає консулом генерального консульства СРСР у Мюнхені (Федеративна Республіка Німеччина, ФРН), а у 1992 р., після здобуття Україною незалежності, – генеральним консулом Генерального консульства України (там само), яке на початку 1990-х рр. розташовувалося у стінах Українського Вільного Університету. З 1994 до 1997 р. працює безпосередньо у МЗС України – завідувачем відділу країн Західної Європи, заступником начальника Управління країн Європи та Америки, а згодом – начальником цього управління.
З 2 вересня 1997 р. до 26 листопада 2003 р. Анатолій Георгійович служить Надзвичайним і Повноважним Послом України у ФРН (дипломатичний ранг надано у 1999 р.); за цей час він викликав неабияку довіру і повагу серед української діаспори. У вересні 2001 р. в інтерв'ю газеті «День» він розповів про святкування 10-річчя незалежності України в Берліні: тоді в МЗС ФРН відбулася тематична конференція, після чого українські дипломати у Німеччині та представники діаспори поклали вінок на могилу президента Західно-Української Народної Республіки Євгена Петрушевича, якого Анатолій Георгійович розглядав як важливу постать у нашій історії і за політичним значенням прирівнював до президента УНР Михайла Грушевського. Свого часу пан посол подбав про те, щоб кожен український політик, який прибував до Берліна, відвідував могилу Петрушевича, вшановуючи як президента ЗУНР, так і загалом історію визвольних змагань. Також за участі тогочасного міністра культури України, відомого українського актора Богдана Ступки, а також представників уряду Берліна та МЗС ФРН у рамках Днів культури України в Німеччині було відкрито меморіальну дошку видатному кінорежисеру Олександру Довженку на стіні будинку за адресою: Бісмаркштрассе, 69 (одна з центральних вулиць Західного Берліна), де він мешкав, коли працював секретарем консульського відділу торговельного представництва УРСР. Цей акт Анатолій Пономаренко певною мірою розглядав як увічнення пам'яті колеги: «Я теж колись займався консульською діяльністю і гадаю, що для Довженка як для творчої людини це було непросто. Але він використав своє перебування ще й для того, щоб спілкуватися з відомими німецькими митцями. Довженко бував у художніх салонах, його дуже добре прийняли відомі в той час німецькі кіноартисти й режисери. Результатом цього стало те, що у 1930-х рр. у Берліні проходили дні культури УРСР, тут відбулася прем'єра фільму Довженка «Арсенал», який дуже сподобався берлінцям: зараз один з кінотеатрів Берліна на Потсдамер-плац називається «Арсенал». Це не випадкова назва – це назва фільму Довженка, яка збереглася до цих часів». Наостанок пан посол запевнив, що німці готові співпрацювати з нашим народом і допомагати йому стверджувати основи громадянського суспільства, що сприятиме подальшому просуванню України в європейський простір і наближенню до стандартів Європейського Союзу.
У 2004-2006 р. Анатолій Пономаренко обіймає посаду директора Другого територіального департаменту та члена Колегії МЗС України. 6 грудня 2006 р. був призначений Надзвичайним та Повноважним Послом України у Швеції. У 2007 р. був нагороджений орденом «За заслуги» III ступеня. 20 травня 2008 р. у Стокгольмі український дипломат у 61-річному віці передчасно відійшов у вічність.
На думку багатьох представників української діаспори, Анатолій Пономаренко був одним із найкращих дипломатів і, можливо, навіть найкращим послом України. Неодноразово наголошувалося на тому, що саме йому випала честь відновити функціонування української дипломатичної місії у Німеччині: українське посольство у Берліні та консульство у Мюнхені були ще в часи Українських визвольних змагань. Цілком закономірно Анатолія Пономаренка порівнювали з послом УНР в Німеччині Романом Смаль-Стоцьким, якому вдалося згуртувати діаспору: як відомо, завданням посла є не лише налагодження та підтримання міждержавних зв'язків, а й врегулювання стосунків між емігрантськими групами та їхніми лідерами.
За спогадами українського активіста з Берліна Володимира Романчука, який спілкувався з Анатолієм Пономаренком у 1999-2004 рр., період служби дипломата можна назвати цілим розділом у новітній історії українців німецької столиці. Зазначається, що весь цей час пан посол серед іншого опікувався українським релігійним життям у Берліні та випуском відповідних видань – зокрема, «Християнського Голосу», до якого дописував він сам. «Вже з перших місяців своєї служби в Берліні він став постійним членом парафії, разом зі своєю родиною і співробітниками часто бував на богослужіннях з нагоди різних свят і подій, був відкритий до зустрічей і розмов з представниками церковного середовища. Він дбав про присутність людей з тоді ще невеличкої громади на заходах, організованих Посольством, а на загальних прийомах звертався до присутніх українців з привітанням українською. Ретельний підхід до обов'язків щодо церкви викликав подив, бо людина, яка вийшла з «радянської школи» і починала професійну працю в СРСР, з огляду на обставини не могла бути пов'язана з релігійними традиціями. Про церковні справи з ним доводилося говорити частіше, ніж з іншими особами, бо тоді тривала криза без постійного священика, а про відкриття самостійної парафії в Берліні взагалі ніхто й не згадував. Саме від нього довелося почути вперше, за рік до події: «Побачите, ще разом будемо відкривати нову українську парафію в Берліні». Тоді це здавалося перебільшеним оптимізмом. Після того як він залишив Берлін – роками виразно відчувалася нестача контактів з церковною громадою, коли посол після богослужінь сідав серед людей, давав інформацію про актуальні події в Україні (наприклад, результати виборів) або складав святкові побажання. Він був членом громади не лише символічно. Його діяльність долучала людей до церкви і записалася в громадському житті золотими літерами», – згадував пан Романчук у 2008 р., після смерті Пономаренка.
Бувши щирим прихильником і другом української громади Німеччини, Анатолій Георгійович залишив по собі чудові спогади і як дипломат, і як особистість. «Його досвід і український патріотизм були на найвищому рівні. У розмовах – як поважних, так і звичайних – він був доступним, відкритим, приязним, з увагою ставився навіть до нереальних пропозицій, ввічливо пояснюючи, чому саме вони нереальні. Розумів значення видавництв для розвитку громадського життя діаспори й охоче контактував з представниками радіо та преси. Докладав чимало зусиль до зміцнення українсько-німецьких дружніх відносин, розбудову політичних економічних і культурних зв'язків, приятелював з політиками і дипломатами не лише Німеччини, а й інших країн», – свідчать сучасники. Таким був наш земляк. І дуже хочеться бачити й відчувати, що серед сучасних високоповажних представників України за кордоном є такі дієві патріотичні особистості, як євпаторієць Анатолій Пономаренко.
Редакція «Кримської світлиці» висловлює щиру вдячність за надані матеріали п. Дмитру Шевченку – консулу Генерального Консульства України у Мюнхені, вихідцеві з Євпаторії.