Іван Клепик. Газета «Кримська світлиця», 2019 рік, випуск № 47-48
Арабатська стрілка, що схожа на тонесеньку кістку на мапі України, – не лише унікальне природне явище. Вона вже давно є носієм певних асоціацій та стереотипів. Наприклад, пральна дошка доріг та пустинні пляжі – це дві дуже яскраві і найпоширеніші характеристики цих місць. Саме так її показано у фільмі «Такі красиві люди», що був відзнятий у 2013 році.
Хоча після 2014 року північна частина Арабатської стрілки, що входить до Херсонської області, перестала бути безлюдною. Північ Арабату – це той малесенький шматочок півострова, куди можна потрапити, не спілкуючись з російськими прикордонниками. Саме тому сюди охоче їдуть відпочивати українці.
Однак окупована частина коси зовсім порожня.
Арабатська стрілка – це ще один приклад пустельної землі, що розташована під ногами цивілізації. Крим завжди дивував безмежжям простору і нездатністю з тим простором впоратися.
Ця коса-півострів, завдовжки 112 км, з'явилася відносно нещодавно. Формування Арабатської стрілки почалося у 1100-1200 роках нашої ери внаслідок обміління озера Сиваш та Азовського моря, адже саме тут почали видобувати сіль випарюванням. (Кажуть, чумаки їздили по сіль на Арабатську стрілку). Повноцінною сушею стрілка стала аж у ХVII столітті.
Пізніше Арабатська стрілка перетворилася на місце стратегічного значення, адже через неї також можна було потрапити до Криму.
За однією з версій свою назву стрілка отримала саме від фортеці – рабат (військовий пост). З часом це слово почали вимовляти як арабат.
Коли саме було побудовано фортецю – невідомо. Натомість ми знаємо, що Арабатський форт багато разів перебудовувався під потреби та залежно від ситуації.
Вперше згадка про фортецю зустрічається у 1651 році в книзі «Опис України» Гійома де Боплана – французького військового інженера та відомого картографа. Боплан писав: «Арабат [Arabat], або Орботек [Orbotec], — це кам'яний замок з вежею, розташований на перешийку півострова, що замкнутий між морем Лиман [la mer de Limen] i Тонкою Водою [Tineka Woda]. Ця горловина не ширша за одну восьму льє, де від одного моря до іншого тягнеться частокіл. Наші козаки називають півострів Косою [Kosa], тому що він має вигляд коси. У цьому місці хан тримає свій табун, у якому, як кажуть, є до 70 тис. коней. Тонка Вода [Tinkawoda] — це протока між суходолом і Косою. Має лише 200 кроків у ширину, і в штиль її можна перейти верхи на конях. Козаки переходять її табором, коли йдуть красти коней з ханського табуна, про що ми невдовзі напишемо». Однак на мапі Південної Сарматії, яку створив Бернард Ваповський 1526 року, вже є слово арабат. Ця ледве помітна позначка біля гирла річки Цурюк-Су свідчить про те, що фортеця існувала вже за часів турецького завоювання. Про факт побудови фортеці задовго до 1651 року пише й Евлія Челебі – турецький письменник, який мандрував Кримом у 1666-1667 роках.
У своїй «Книзі подорожей» він розповідає легенду, де йдеться про причину будівництва оборонного форту. Челебі пише: «Ця велика і міцна вежа круглої форми стоїть на мисі Кримської землі, що виступає в Азовське море, на пласкому місці, серед луків і трав. Її побудував наш господар Мухаммед Герай-хан… А причина її побудування така: кілька кримських козаків з козацьких рабів уплав перебралися через Азовську протоку на бік степу Хейтат і дісталися калмицьких татар. «Азовське море у цього Арабатського мису виявилося мілким», – сказали вони, – ми втекли й прибігли до вас. Тепер ми повернемося туди, вдаримо по Кримському острову, візьмемо багато краму в татар і звільнимо багато наших із рабства». Знайшовши слабке місце в системі оборони півострова, козаки й справді спокусили багатьох калмиків обіцянками багатої здобичі в Криму, й перебралися Азовським морем до Арабатської стрілки. Звісно ж, це було несподівано, і перші кримські поселення не змогли дати відсіч козакам і калмикам.
У той час найближчий гарнізон розташовувався на Перекопі, у фортеці Ор-Капу. Звідти вирушив загін, що зрештою «пропустив калмиків крізь зуби мухаммеданських мечів». А козаки були страчені.
Тобто за свідченням Челебі фортецю було побудовано за правління хана Мехмеда ІІ Герая (1577-1584 роки).
А у XVII столітті, за доби хана Мехмеда IV Герая, вона була перебудована для потреб тогочасся – для захисту від набігів донських козаків.
Щоправда, заходи щодо укріплення форту не завадили запорозьким козакам під проводом кошового Івана Ждан-Рога взяти Арабат штурмом і знищити все, що там було. Це відбулося 1668 року – майже одразу після візиту письменника Евлія Челебі, який пафосно стверджував, що «після спорудження цієї високої вежі козаки і калмики навіть перестали згадувати назву Крим і забули про нього». Однак це не єдиний приклад козацьких атак на фортецю. Відомо, що козацькі загони воювали поблизу Арабату в 1647, 1648, 1675, 1678, 1737 роках, а в 1739-му козаки під керівництвом полковника Онисима Білого допомогли російським військам захопити фортецю.
Після 1784 року Арабатська фортеця стала місцем дислокації невеликого гарнізону і поступово занепадала. Оновили форт лише під час Кримської війни 1853-1856 років, коли з'явилася потреба в обороні Арабатської стрілки. Та після війни військових з фортеці було виведено, а Арабат позбавлено міського статусу.
У ХХ столітті про Арабатську фортецю знову згадали. Новий вік приніс нові війни. Спочатку тут переховувались солдати червоної та білої армій. Закінчилося все Перекопсько-Чонгарською операцією та совєтизацією Криму.
Під час Другої світової тут йшли жорстокі бої. Німці побудували земляний вал, який потім було зарито. Про далекі події тієї війни нагадують доти навколо. За кілька десятиліть форт стане місцем зйомок фільму «Служили два товарища» за участі Володимира Висоцького. Та ось, мабуть, і все. Про форт забувають. Місцеві потроху розтаскують камені величної фортеці на будиночки біля моря. Розкопки не проводять (і це, незважаючи на те, що неподалік Арабату колись стояв храм Геркулеса).
Відсутність будь-якої зацікавленості фортецею – це сумно, але не дивує. Особливо у контексті подій останніх п'яти років, коли пам'ятки архітектури та археології руйнуються або внаслідок байдужості окупаційної влади, або через «реконструкцію». Навіть не зрозуміти, що гірше.
Неподалік фортеці Арабат розташоване село Ак-Монай (у перекладі з тюркських мов біле чоло). У радянські часи село перейменували на Кам'янське, адже тут займалися видобуванням каменю.
Ак-Монайські каменярні менш відомі, ніж Аджимушкайські, однак Друга світова також не оминула цю багатоповерхову штольню. Протягом чотирьох місяців на Ак-Монайському перешийку розташовувалися позиції радянської армії, які тримали оборону з січня до травня 1942 року. Відомий радянський поет Костянтин Симонов присвятив цим подіям вірш «Дожди»:
Над Акмонайскою равниной Шел зимний дождь, и все сильней, Все было мокро, даже спины Понуро несших нас коней.
У ті буремні часи Ак-Монайські каменярні слугували укриттям для особистого складу.
У ХХІ столітті штольня зацікавила екстремалів, а ще тут проводили змагання з орієнтування. А наприкінці 2013 року в каменярнях було проведено пошуки захоронень часів Другої світової. В каменярні спускалися співробітники Східно-Кримського центру військово-історичних досліджень. У результаті було знайдено останки чотирнадцятьох радянських військових.
Після анексії «ідеологічно правильна» тема «Великої Вітчизняної» набирає обертів і на Керченському півострові. Справедливості заради зазначу, що пошукові експедиції існували ще до 2014 року. Однак яскраво вираженого характеру совєтсько-російського патріотизму вони набули саме за кілька останніх років. Ось, наприклад, новина з порталу «Керчь – это мой город»: «Под Керчью установили часовню в память о героях военного времени». В новині повідомляється, що в цьому заході взяли участь ветерани «Великої Вітчизняної» війни, представники пошукових загонів Криму, міст-героїв Керчі, Севастополя та Москви, військово-патріотичного клубу «Родина» Тульської області, полку «народного ополчення» Криму, а також школярі, мешканці та гості Глазовського району.
Для того, аби зрозумітитональність заходу, достатньо навести цитату керівника пошукової експедиції: «Пам'ять є нашою зброєю в цій війні. Очевидно, наші заокеанські доброзичливці, західні партнери і деякі сусіди по Радянському Союзу досі бояться наших полеглих героїв, вороги Росії донині воюють з ними і намагаються знищити пам'ять про них».
Цей ліричний відступ щодо Ак-Монайських каменярень чудово ілюструє ставлення російської окупаційної влади до Кримського півострова. Як сказав той чоловік: «Пам'ять є нашою зброєю». І він має рацію. Одначе якщо жити за його логікою, не вся пам'ять важлива.
Чомусь далі Другої світової ця пам'ять не працює. Хоча на місці села Ак-Монай було поселення ще за часів Боспорського царства. Арабатська фортеця є пам'яткою архітектури. Арабатська стрілка бачила безліч народів і подій. Але це не вигідно.
До речі, Арабатська фортеця знову за іронією долі виконує свою функцію: тут тепер дислокація російських військових. Цікаво, від кого вони обороняються? Невже чекають на українських козаків?