Найвідважніший лицар Бернард Претвич
Валерій Верховський. Газета «Кримська світлиця»,
2018 рік, випуск № 14
«Що ж то за мир такий, який можна порушувати!»
Станіслав Оріховський-Роксолан, 1543 р.

Навіщо вивчати історію? Події давнини вже не змінити, програні битви — програно назавжди, нав'язливі пошуки коріння та відродження традицій лише заважають осмисленню викликів сучасної епохи. Минулого не повернути.
Але історія дозволяє нам краще розуміти сьогодення. Те, що Карамзін написав «Историю государства Российского», а Грушевський — «Нарис історії українського народу», — відмінність, більш ніж промовиста.

Історію знати не лише цікаво, а й корисно. Не лише «дипломованим» історикам, і зовсім не для того, щоб припасовувати минуле під політичні потреби сьогодення; не для того, щоб пишатися сумнівними перемогами чи перейматися історичною справедливістю.

Історію необхідно знати насамперед для того, щоб не повторювати помилок попередніх поколінь. Що глибше вивчаєш історію — то більше натрапляєш на цікаві збіги. Світ хоч і змінився за півтисячоліття, але паралелі з нашим часом помітні навіть крізь століття.
Бернард Претвич
Початок XVI століття не віщував нічого світлого для нашого народу. Територію розшматовано між Литвою, Польщею та Московією.

Султан Сулейман І Кануні (син кримської татарки і чоловік Роксолани) очолював Османську імперію в ті часи; його сина Селіма, котрий успадкував престол Порти, можна навіть вважати «етнічним українцем». Водночас його московський «колега» великий князь Василь III був одружений з Оленою Глинською, а їхнього сина Івана Грозного, за тією ж логікою, теж варто записати до «видатних українців»; тим більше, що «Єленою» Глинська не звалася ніколи: «жене моей Олене», — так підписував листи до неї московський самодержець.

Король Польщі Сигізмунд одружився на італійці Боні Сфорца; на честь її малої батьківщини, Барі, засноване на південному сході королівства (це Поділля) місто він назвав Бар. За «ротацією» представники п'яти округ королівства, змінюючи одне одного, несли службу на південно-східному кордоні Польщі, проте безпеки землям колишньої Русі це не гарантувало…

Криму щорічно виплачувалася данина, але набіги не припинялися. Коли кримський хан у відповідь на скарги пояснював, що то не його війська, а якісь невідомі розбійники чинять напади всупереч мирним домовленостям, то мешканцям прикордонних українських земель доводилося створювати добровольчі бойові загони, і діяти на власний страх і ризик.

Барський староста Бернард Претвич (латинізований варіант — Претвіцій) жив п'ять століть тому, але скільки схожого можна знайти в подіях тієї епохи та нашого часу. Претвич перейшов від відбиття навали та оборони у замках до наступальної тактики — завдавати по кримцях упереджувальних ударів: "Об'єднавшись, усі разом вирушили за татарами усім їхнім шляхом, аж під Очаків, де знайшли їх і Божою ласкою розгромили, захопивши близько п'ятдесяти полонених. Там, що було взято турецького, повернуте, на що князеві Корецькому, як генералові, турки дали розписку..." (Зі спогадів Бернарда Претвича).
Одні називали цю людину «найвідважнішим лицарем», інші проклинали. Кримські татарки навіть лякали його іменем неслухняних дітей, а мешканці краю дикого поля повторювали приказку «за пана Претвіція від татар чиста границя».
Султан Сулейман особисто підраховував збитки від очаківського походу, очолюваного Претвичем. Претвича і князя Вишневецького звинувачували у тому, що вони забрали в населення Очакова овець на суму 6745 акчі, майже двісті коней, двісті сорок п'ять волів, 9000 акчі готівкою, а також взяли в полон вісімдесят сім і вбили вісімнадцять людей.

Дійшло до того, що султан вимагав від короля видати Претвича, звинувачуючи саме його в провокаціях, що порушують мир та співробітництво. Сейм, налаштований проти конфронтації з могутньою сусідньою державою (а то султан нападе!), схильний був продати героя за порожні турецькі обіцянки...
Картина білоруського художника Наполеона Орди "Бар", ХІХ ст.
Станіслав Оріховський, випускник Віттенберзького університету, учень Лютера і Меланхтона; перемишлянський шляхтич-католик, котрий усупереч канонам одружився; котрого вважають першим польським політологом, а водночас — і першим українським протестантом, котрий, пишаючись походженням, додавав до свого родового прізвища тодішнє ймення свого народу — Роксолан.

Саме Оріховський-Роксолан писав до короля Сигізмунда ІІ та радив йому виявляти волю у стосунках з турками: «Вони звикли диктувати умови всім, тому й не дивно, що, посилаючись на угоду, стали вимагати видачі найвідважнішого лицаря Бернарда Претвіція. Для тебе це все одно, що виступити проти самого себе. Та й на яких підставах вимагав у тебе Претвіція? Соромно, клянуся Гераклом, таке й говорити? Претвіцій буцімто став перешкодою на шляху до укладання міцного миру між тобою і ним! Як так?».

А далі вже зовсім співзвучне сучасності питання: «Що ж то за мир такий, який можна порушувати!».

Претвич вирушив на Сейм з тією незворушною мужністю, з якою завжди виходив назустріч небезпекам. Його чекала розправа, але «найшляхетніший лицар» здобув чергову перемогу.

Військова хитрість стала у пригоді і цього разу: всі «провини» звалили на невідомих козаків, які взялися нізвідки та кудись потім ділися — чи то вони були з Литви, чи то з Московії…

Хоча Претвич повсякчас відхрещувався від зв'язків з козаками — саме він виявився безпосередньо причетний до становлення козацтва. І невдовзі побратим Претвича Дмитро Вишневецький заснував січ — за порогами Дніпра і за порогом України.

До козацького війська приходили всі, хто прагнув боронити Україну. З тих часів на Поділлі оселилися чемериси — звитяжці питомо марійського походження, котрі втекли від московського поневолення, а в нас стали одними з перших козаків. Сам Претвич був із Сілезії, походив з німецького роду.

Ось так і постала українська нація, приймаючи тих, хто готовий був стати на захист її і жертвувати собою; українська нація завжди трималася на таких людях і перемагала. І яка кров є українською? Напевно, та, що пролита за Україну, за її волю…

© Крим — це Україна