Сергій Конашевич. Газета «Кримська світлиця», 2018 рік, випуски № 33-34
Століття тому, в середині серпня 1918 р., розпочалася економічна блокада Криму Українською Державою гетьмана Павла Скоропадського, котра, як і сам півострів, перебувала під фактичним контролем німецького війська. Втім, Скоропадський улітку 1918 р. мав «великоукраїнські» амбіції, бажаючи розширення території держави – у тому числі за рахунок Криму, а також здобуття Чорноморського флоту, втрата якого «стане болючим ударом по національній гордості українського народу».
У своїх мемуарах він зазначав: «Україна не може жити, не володіючи Кримом: це буде якийсь тулуб без ніг. Крим мусить належати Україні. На яких умовах – це байдуже, чи буде це повне злиття, чи широка автономія: останнє залежатиме від бажання самих кримчан. Але нам треба бути цілком убезпечненими від ворожих дій з боку Криму. В сенсі ж економічному Крим фактично не може існувати без нас. Я рішуче наполягав про передачу Криму на яких завгодно умовах, звісно, беручи до уваги всі економічні, національні та релігійні інтереси народонаселення. Півострів, порівняно слабко населений українцями, не входив до складу України. Варто поглянути на карту, щоб відразу зрозуміти, наскільки така держава не має даних для того, щоб бути життєздатною. Коли б у силу яких-небудь умов такі кордони могли б кінець кінцем установитися, без сумніву, Крим зробився б найлютішим ворогом України». Гетьман розумів велику економічну залежність Криму від України, що постачала зерно, цукор, жири, деревину, метал, вугілля і т.ін., натомість отримуючи сіль, вино, тютюн, садовину тощо.
На засіданні Ради Міністрів 7 травня розглядалося питання про кордони України; при цьому приписувалося «звернути особливу увагу на необхідність приєднання Криму». 10 травня гетьман направив до посла Німеччини Альфонса Мумма фон Шварценштейна офіційну ноту, в якій наголошувалося на необхідності українського контролю над півостровом: «Особливе значення для відродження України має встановлення її кордонів, особливо південного, і, таким чином, оволодіння Кримом. Приєднання Криму мало б таке значення для Української Держави, що вона була б забезпечена продуктами першої необхідності. Володіння Кримом дало би ще й можливість зберегти в Україні багато коштів, організуючи нові й відбудовуючи старі курорти. Окрім цього, володіючи південним узбережжям Криму, Україна отримала б такі природні порти, як Севастополь і Феодосія. Без Криму Україна була відрізана від Чорного моря. Україна без Криму стати сильною державою не могла б, особливо з економічного боку. Неприродньо відрізана від моря Україна мусила б обов'язково посилювати прагнення до захоплення морського узбережжя і, разом з тим, загострилися б стосунки з тією державою, якій було б передане володіння Кримом. Тим більше, з етнографічного боку було б невиправданим існування планованої татарської держави, бо татари становлять не більш ніж 14% кримського населення».
16 травня в Міністерстві закордонних справ відбулася нарада щодо кримської проблеми за участі урядовців, військових та науковців, під час якої зазначалося, що без Криму Україна буде відкинута на схід і північ, в обійми Москви, а її самостійність буде ілюзорною. 30 травня очільник відомства Дмитро Дорошенко повідомив німецькому й австро-угорському послам офіційну позицію українського уряду у кримському питанні, зазначивши: «Стоячи на принципі самоозначення, не бажаючи порушувати волі населення, нарешті, розуміючи різні відміни в житті Криму, Український уряд вважає, що приєднання Криму може відбутись на автономних засадах, у зв'язку з чим буде розроблено відповідний проект; знаючи настрої значної більшості населення Криму, маючи на увазі інтереси цього населення і його давні зв'язки з Українським урядом, немає сумнівів, що воля населення Криму може бути висловлена лише за з'єднання з Україною». Також він звернувся до німецького уряду з нотою, в якій пояснював невідповідність вимог України з «кримського питання» рішенням III Універсалу УНР, зазначаючи, що в листопаді 1917 р. встановлювалися тільки головні частини території України, а «ті землі, в яких українське населення не має абсолютної більшості, приєднаються пізніше». Враховуючи, що Україна стала незалежною державою, а українське військо «за допомогою дружньої нам німецької армії взяло Крим до своїх рук», постало питання про приєднання Криму до неї. Втім, останнє слово було за німецькими військовими.
Дорошенко у своїх мемуарах розповідав: «Справа з прилученням до України Криму була доволі скомплікованою завдяки особливій політиці німців. Коли українські війська разом з ними очищали Україну від більшовицьких банд, то передові відділи перейшли Перекоп, зайняли дуже важливу зі стратегічного погляду станцію Джанкой і маршували на Сімферополь. Місцеве населення з одушевленням вітало українців. Але німці примусили їх здержатись і потім залишити Крим. За Україною залишилась тільки північна Таврія. Під охороною німців знову зібрався національний татарський сойм «Курултай», але з того нічого не вийшло: владу захопили російські елементи Криму й зорганізували крайовий кримський уряд, до якого увійшли переважно колишні значні урядовці царської Росії – колишній російський посол у Царгороді Чариков, граф Татищев, сенатор Ахматович та інші. Цей уряд, звісно, розглядав себе як тимчасовий, перехідний, поки відбудується єдина-неділима Росія. Про якусь залежність від України він і чути не хотів. Але ми не могли зректися Криму з цілого ряду дуже поважних причин: політичних – не бажаючи мати під рукою якийсь П'ємонт для майбутньої Росії, стратегічних – не можучи залишати в чужих руках Севастополь як базу для українського флоту і ключ до панування на Чорному морі; нарешті були причини чисто етнографічні – високий процент українського населення в Криму. Вже не згадую про тісні економічні взаємини Криму з Україною, без продуктів котрої він не міг вижити. Ми спирались не тільки на історичні, економічні та інші аргументи, але також і на волю самого населення – фактично воно хотіло прилучитись до України: і татари, і німці-колоністи, й українці. Не хотіли цього лише росіяни, що опинились біля влади. Вони поробилися великими кримськими самостійниками і, минаючи Київ, хотіли мати безпосередні зносини з Берліном».
З дозволу генерала Роберта фон Коша, який командував розквартированим у Криму корпусом, у червні було сформовано т.зв. Кримський крайовий уряд, який очолив генерал-лейтенант Матвій (Сулейман) Сулькевич – литовський татарин, колишній командир 1-го Мусульманського корпусу, переконаний монархіст проросійської орієнтації. В урядовому зверненні до населення проголошувалася самостійність півострова до з'ясування його міжнародного становища, «відновлення законності та порядку»; причому на будь-які дискусії щодо цієї декларації було накладено сувору заборону. Втім, перші ж тижні «самостійності» Криму продемонстрували повну економічну залежність півострова від України: «Обиватель звик отримувати вільно будь-яку кількість хліба – тепер він, за наявності карточок, стає біля булочних у чергу з вечора. Олії та жирів на ринку майже немає. Ціни на продукти піднімаються кожен день».
Керівництво Української Держави не визнало нового кримського уряду. У своїх спогадах Скоропадський розповідав, як «одного чудового дня» наприкінці червня до нього зайшов голова Ради Міністрів Федір Лизогуб і повідомив про телеграму від Сулькевича, в якій той проголошував, що стоїть на чолі уряду, «і разом зі вказівкою, в дуже зухвалій формі, що він української мови не розуміє і надалі наполягає на тому, щоб до його уряду зверталися російською мовою» (при цьому державною мовою в Криму було проголошено російську, водночас офіційно могли використовуватися кримськотатарська та німецька). «Початок був поганий. Вся переписка і взагалі всі офіційні зносини з державами та обивателями відбувалися українською мовою. Нам відповідали своєю мовою, так велося. В Україні офіційною мовою була українська, і не Сулькевичу було міняти заведений лад. За деякий час ми дізналися, що новий кримський уряд повів нову політику, анітрохи не дружню Україні, і переслідував мету утворення самостійної держави; при цьому весь напрямок явно дихав якимось антагонізмом», – згадував гетьман.
«Антагонізм» виявився у тому, що телеграми та офіційні папери українською мовою не приймалися, призначені до Криму українські повітові старости змушені були залишити півострів, почалося переслідування української преси. Зокрема, у спогадах Дорошенка зазначається, що МЗС задля підтримки української справи й орієнтації в Криму фінансувало тамтешні три газети, які пропагували думку про велику користь для півострова від приєднання до України; також громади кримських українців субсидувалися через спеціально заснований при міністерстві неофіційний «Комітет степової України», завданням якого було поширення в Криму ідей приєднання до України.
Далі Сулькевич видав розпорядження «ні в які відносини з урядом України не вступати, а в разі отримання вимог від уряду України, такі не виконувати» та інструкцію про облаштування кордону з Україною, намагаючись залишити за Кримом Чонгар із соляними промислами та Арабатську стрілку. Своєю чергою український уряд хотів встановити кордон південніше Перекопу; відтак у місті утворилися дві думи та комендатури, нерідко доходило до перестрілок між кордонними вартами. У липні українська міська управа видала розпорядження продати після обмолоту зерно, вирощене місцевими селянами, в Україні, а не в Криму. 9 серпня перекопський повітовий голова звернувся з рапортом до міністерства внутрішніх справ Криму: «Українського коменданта я поставив до відома, що з 5 серпня в'їзд і виїзд з Криму забороняється і що кордон Криму німецьке командування вважає таким, що пролягає на 8 верств на північ від Перекопу». Обидві сторони намагалися заручитися підтримкою німецького командування, однак Берлін намагався зберігати статус-кво, залишаючи обидва державні утворення як сателіти Німеччини.
«Тоді довелося вжити репресій з нашого боку. Не було потреби воювати з Кримом – досить було проголосити економічну блокаду півострова», – писав у своїх мемуарах Дмитро Дорошенко, який став її фактичним ініціатором: зокрема, він наполіг у Раді Міністрів на початку «митної війни» в середині серпня, коли було припинено «будь-який рух товарів і морську комунікацію, за винятком того, що йшло на потреби німецьких залог у Криму», а також залізничне і морське сполучення, торговельні операції, поштовий зв'язок тощо. «Наближався збір урожаю овочів, що того року випав дуже гарний. Кримські садоводи потребували шельовок на ящики для овочів, стружок, тирси для пакування; все те привозилося, звичайно, з України, але тепер довіз був спинений. Потребували також цукру для консервування овочів, дров для сушки – і цього всього теж не було. Нарешті, треба було для населення хліба. За пару тижнів ціни на всі продукти в Криму страшенно підскочили. Урожай почав гнити без консервування, становище садівників робилось катастрофічним. Німці вже наперед закупили багато овочів, свіжих і сушених, і тепер усе це гинуло. Морем везти було не можна, бо ніякі кримські овочі не виносили довгої перевозки морем і потім нового перевантаження на залізниці», – згадував він.
По суті, українська блокада Криму розпочалася ще у червні. Так, у 20-х числах губерніальний староста Північної Таврії своїм розпорядженням заборонив ввозити до Криму масло, яйця та інші продукти, а згодом український уряд наказав реквізувати всі товари, що йшли до Криму. Відтак Крим позбувся українського хліба, а Україна – кримських фруктів. Це помітно погіршило продовольче становище в Криму. З кінця місяця міська управа Сімферополя впровадила картки на хліб (1 фунт на день на людину), а Севастополь узагалі часом опинявся на межі голоду. Згідно з іншими джерелами, блокада Криму розпочалася з ініціативи Міністерства фінансів Української Держави 7 липня 1918 р. У середині липня з півострова емігрували «люди купецького стану». Серпнева економічна ізоляція Криму невдовзі призвела до суттєвого погіршення продовольчого становища населення, що посилювалося пересиханням річок і джерел та зникненням води з криниць, а також періодичними спалахами холери. На уряд Сулькевича почали тиснути промисловці, садівники, місцеві органи земського і міського самоврядування, вимагаючи відновлення стосунків з Україною аж до входження Криму до її складу на засадах автономії. Так, наприклад, з'їзд Таврійського союзу мірошників висловився за економічне об'єднання з гетьманатом, а Сімферопольська спілка садівників звернулася до українського і кримського урядів із закликом скасувати тарифну блокаду; за митне об'єднання з Україною висловилося і представницьке зібрання делегатів торгово-промислових організацій, банків, кооперативів, біржових товариств, продовольчих управ. Доходило навіть до атак на будівлі органів самоврядування. Втім, уряд Сулькевича продовжував політику конфронтації з Україною, а його емісари в Берліні домагалися від німецького уряду тиску на Скоропадського з метою зняття економічного ембарго. Однак літні невдачі Німеччини на Західному фронті зробили її керівництво більш поступливим щодо планів гетьманату на Крим. «З 25 червня по 9 вересня ми не отримали жодної вимоги, пропозиції чи запиту України – з нами просто не розмовляли і всіма засобами домагалися лише одного – підкорення Криму, капітуляції без умов», – заявляли посадовці кримського уряду. 12 вересня у відставку подали міністр освіти Соковін, міністр харчів Ранн, заступник міністра внутрішніх справ князь Горчаков та державний контролер Налбандов: «Одставку викликало їх вимагання, щоб у склад міністерства запрошені були громадські діячі через те, що мають бути розв'язані важливі питання, в тім числі про відношення до України».
Коли на межі зриву опинилися поставки з Криму до Німеччини продуктів харчування, начальник штабу німецьких окупаційних військ в Україні генерал-лейтенант Ґренер звернувся до голови Ради Міністрів Лизогуба з телеграмою такого змісту: «Стосунки між Україною і Кримом за останні тижні до того натягнуті, як у політичному, так і в господарському відношенні, що якщо в найближчий час не відбудеться змін, можлива загроза подальшого зростання труднощів, що мають місце, і які шкодять інтересам України і Криму». Український прем'єр погодився вести переговори з представниками Криму, якщо ті «звернуться до Українського уряду безпосередньо або через Оберкомандо». «Від нас була дана відповідь, що український уряд узяв на себе зобов'язання щодо постачання продуктів до Німеччини, але відносно Криму такого зобов'язання ми не брали на себе; ми готові піти назустріч інтересам кримського населення, одначе це залежить цілком від кримського уряду, який досі не хотів порозумітися з нами. Німці більше до нас не зверталися, а уряд Сулькевича мусив капітулювати: від нього прийшла до нас телеграма, що він готовий почати переговори про форму державного об'єднання з Україною. Блокаду було знято», – писав Дмитро Дорошенко у спогадах.
Передумовою став державний візит Скоропадського до Німеччини у першій половині вересня, коли було фактично отримано згоду на включення Криму до складу Української Держави. У Берліні гетьман зустрівся з заступником міністра фінансів Криму графом Володимиром Татищевим, який «абсолютно змінив свої погляди на кримське питання» і вважав, що злиття Криму з Україною цілком можливе, але за умови припинення економічного бойкоту. Вживши низку заходів для цього, німецька сторона наполягала на створенні союзу Криму з Українською Державою; у випадку відмови Сулькевича від проведення цього курсу розглядалося питання про його заміну. Відтак 18 вересня Рада Міністрів вирішила тимчасово призупинити митну війну за умови негайного прибуття кримських повноважних представників для перемовин до Києва (тоді ж, до слова, у відставку подав нещодавно призначений кримський міністр продовольства Молдавський). Також було відновлено телеграфний і поштовий зв'язок між Кримом і материком.
Перший досвід переговорного спілкування в Києві наприкінці вересня виявився безплідним. Провину за невдачу в перемовинах Дорошенко поклав на кримську делегацію, котра «виявила дуже нестійкий тон і всіляко обходила прямо поставлене їй питання про злуку з Україною, говорила про права народів на самовизначення, про волю кримського населення і т.ін.». Українські міністри заявили про невизнання кримських делегатів компетентними виявляти волю і бажання всього населення півострова, зажадавши прибуття представників головних національних груп. За тиждень до Києва прибули лідери української, кримськотатарської та німецької громад. Якщо Сімферополь пропонував почати роботу з обговорення економічних питань, то Київ наполягав на пріоритеті політичних: на спільному засіданні делегацій 9 жовтня було оприлюднено декларацію з викладом принципів крайової конституції, яка починалася з того, що Крим «з'єднується з Україною на правах автономного краю під єдиною верховною владою гетьмана».
Загалом перелік «Головних підстав з'єднання Криму з Україною» налічував 19 позицій: згідно з ними, міжнародні зносини, керування армією і флотом, цивільне й кримінальне законодавство, призначення вищих посадових осіб автономії та затвердження місцевих законів, фінансова й митна система та зв'язок мали перебувати у компетенції України (щоправда, Крим міг мати власні збройні сили), а місцеве самоврядування (крайовий уряд і народні збори з правом вироблення місцевого законодавства), торгівля, місцевий бюджет і оподаткування, промисловість і землеробство, сільське господарство, народна просвіта, релігійні, національні та судові справи, охорона здоров'я, шляхи сполучення (крім залізниць) підлягали б Кримові. Півострів мав шанс отримати доволі широку автономію у складі України, однак кримська делегація, наполягаючи на своїй «цілковитій незалежності і самостійності», розцінила «Підстави» як проект не з'єднання, а «уярмлення», і запропонувала встановити з Українською Державою федеративний союз і укласти двосторонню угоду. Українська сторона проігнорувала цю вимогу і 10 жовтня перервала перемовини, заявивши, що «все подальше буде полемікою і приватною розмовою».
«Наші гості сиділи за обідом у такому настрої, мов на похороні. Представники від національностей почували себе бадьоріше, але, видно, в присутності своїх міністрів не зважувались розв'язувати язика. На другий день почались офіційні перемовини у присутності представника від німецького головного командування, молодого принца Рейса, що тривали цілий тиждень. Кримські делегати дуже змагалися, чіплялися до кожного слова, говорили довгі промови. Нарешті таки зговорились і виробили прелімінар умови: Крим діставав внутрішню автономію, свій крайовий сойм, територіальне військо, державного секретаря для справ Криму в Раді українських міністрів. Ці умови було повезено до Криму, щоб обговорити на зборах «Курултаю» та деяких громадських і національних організацій. Ми пішли на це, бо були певні в прихильному полагодженню справи: про це нишком заявляли нам і делегати від національностей, що приїхали до Києва», – згадував Дмитро Дорошенко.
Наприкінці вересня Кримський крайовий уряд відмовився зареєструвати статут Севастопольського українського клубу. Паралельно в той же час представники продовольчих організацій півострова після повернення з Дону та Кубані привезли від тамтешніх урядів повідомлення, що вони можуть постачати на півострів продукти, – але в обмін на «такі товари, яких у Криму нема». Тоді ж кримський уряд дозволив вивезти на Дон, Кубань, до Туреччини та України три мільйони пудів солі. Представники «земгородских учреждений» відправили до прем'єр-міністра Української Держави Лизогуба «доповідну записку, в якій висловилися за з'єднання Криму з Україною» (тоді ж подав у відставку міністр закордонних справ Криму Джафер Сейдамет). На базарах значно розширився асортимент продовольчих товарів.
На проблематику кримсько-українських стосунків у своїй статті «Крим та Україна», опублікованій у «Новій Раді» (№180 за 05.10.1918 р., с. 1), відгукнувся політик і публіцист, один із засновників ОУН Макар Кушнір:
«Цими днями нарешті мають вияснитися політично-державні відносини між Кримом та Україною. Як відомо, до Києва приїхала делегація кримського уряду для вирішення основ, на котрих Крим має приєднатися до України. Для українського громадянства було з самого початку очевидно, що Крим не має ніяких підстав бути незалежною державою, що для населення Криму після розкладу бувшої російської держави найкращою політично державною комбінацією повинно бути приєднання до України на певних політичних умовах, які б забезпечили кримському населенню широку політичну автономію у внутрішньому житті. Ми виходимо з того факту, що населення Криму дуже неоднорідне, що економічні ресурси його надзвичайно невеликі, що міжнародне становище при таких обставинах буде хистке, а через це його самостійність буде фіктивною, невигідною для кримського населення і шкідливою для України. Справді, якби Крим був заселений виключно татарами або руськими – то тоді ще можна було б серйозно говорити про приєднання його до Туреччини чи Росії, якщо не брати під увагу його тісного економічного зв'язку з Україною. Але коли татари складають усього 40% населення, руські коло 20%, українці до 25, а решту – інші народності, коли економічно Крим без України не може ніяк прожити, що особливо виявилося під час недавньої економічно-митної боротьби, коли саме населення висловлюється за приєднання до України – то спроби кримського уряду, який слідом за донським оповістив тимчасову самостійність Криму, очікуючи того менту, коли прийде до відбування бувшої Росії, потерпіли повне фіаско.
Не тільки органи земського та міського самоврядування, а також торгово-промислові кола, не погоджуючись зі своїм урядом, подавали українській владі докладні записки та робили заяви у пресі про приєднання Криму до України на автономних підставах.
Тільки представники кримського уряду ще й досі не залишили своїх хитромудрих планів і настоюють на федерації такого характеру, який нагадує більше конфедерацію чи спілку двох самостійних держав. Ми глибоко переконані, що політичні і економічні інтереси Криму та України диктують їм найтіснішу форму об'єднання, при якому кримське населення мало б найбільше користей і одночасно з тим мало автономний устрій у внутрішніх справах.
Очевидно, що фінансова та торгово-промислова політика, залізниці та пошта і телеграф, військові справи та суд, закордонна політика і законодавство повинні бути для Криму і України спільними. Зате всі інші справи внутрішнього життя і устрою, як освіта, хліборобство, самоврядування і т.д., повинні лишитися в компетенції кримського законодавчого органу.
Ми вважаємо розв'язання кримсько-українських відносин у такий спосіб за найкраще для обох сторін і бажаємо, щоб кримсько-українські переговори якнайскоріше закінчились, бо цього вимагають інтереси населення обох країв. Політично-економічні інтереси України диктують рішучо, щоб формою об'єднання була автономія Криму чи федерація обмеженого типу, а ні в якім разі не конфедерація чи союз, як того домагаються деякі кола кримського уряду, підкреслюючи, що вони ще сподіваються світового конгресу, який остаточно вирішить долю Криму. Для мене ясно, що ці кола бажають приєднати Крим до Росії, а через це нині будуть робити різні труднощі для скорого вирішення справи. Будемо сподіватись все ж таки, що кримсько-українські переговори підуть іншим шляхом, ніж русько-українські».
У першій половині жовтня кордон, встановлений урядом Української Держави на Арабатській стрілці, було знято – однак митний контроль «через недогляд міністерства фінансів» було не знято повністю, а лише дещо послаблено: зокрема, зберігалася митниця під Мелітополем. Тоді ж про наміри щодо переведення виробництва на материкову Україну в разі безуспішності протестів оголосило керівництво кримських тютюнових фабрик через підвищення акцизу на папіроси вдесятеро. За деякий час було дозволено бартер кримського борошна та тютюну на дефіцитні для півострова нафту й гас з Батумі. Тоді ж у Севастополі відбулося велелюдне зібрання української громади, під час якого було прийнято резолюцію з вимогою приєднання Криму до України. Наприкінці жовтня «митна війна» між Кримом і Україною відновилася, з огляду на що Кримський крайовий уряд замислився про взаємодію з ринками Дону та Кубані, а також щодо використання свого «переважного становища» у Керченській протоці; втім, невдовзі з'ясувалося, що Кубань потрібних продуктів Кримові дати не спроможна. Тоді ж повноваження фактично скасованого міністерства закордонних справ Криму перейшли до відповідної комісії.
Остаточне рішення про зняття ембарго на постачання товарів на півострів Рада Міністрів прийняла 15 листопада – коли влада на півострові перейшла до нового проросійського Крайового уряду. «Рух на користь єдиної Росії з кожним днем набуває у Криму дедалі більш стихійних розмірів і відчувається навіть серед татар. Угода лівого крила Курултаю з російськими соціалістами відбулася на платформі об'єднаної федеративної Росії. Подих подій, що насуваються, викликає несподівану зміну орієнтацій», – писала тогочасна преса.
Перед тим, 13 листопада, відбувся з'їзд кримських українців, на якому було висунуто ідею скликання кримського «предпарламенту». 25 листопада надзвичайне губерніальне земське зібрання Криму ухвалило ініціювати клопотання перед урядами України та Криму про довгострокову позику двох мільйонів карбованців: «Відновлені нещодавно демократичні міські та земські самоврядування переживають тяжку фінансову скруту. Каси порожні, борги доходять до 40 мільйонів карбованців. Земство для отримання коштів на поточні витрати закладає нерухоме майно бессарабському земельному банкові». Тоді ж губернська земська управа у повному складі подала у відставку. На 30 грудня було анонсовано «з'їзд міст і земств України, Криму, Кубані і Дону», який мав відбутись у Сімферополі за участі лише обраних у 1917 р. делегатів.
У середині грудня на зміну Українській Державі повернулася УНР. Після цього було повідомлено, що в Сімферополі має бути скликана митна конференція за участі представників урядів, торговельно-промислових та сільськогосподарських об'єднань для врегулювання митних тарифів між Кримом, Україною, Доном і Кубанню. Чи відбулася вона й якими були її наслідки – з'ясувати не вдалося.