Крим у творахіноземної літератури:Багато золота —багато смертей
Валерій Верховський. Газета «Кримська світлиця», 2019 рік, випуск № 41-42
Американський письменник і сценарист Брайан Гарфілд народився в Нью-Йорку 1939 року. Написав понад півсотні творів у різних жанрах пригодницької літератури, зокрема детективи і вестерни. Був президентом американської асоціації детективних письменників. За його творами знято кілька фільмів, наприклад, у 2018 році фільм «Жага смерті» з Брюсом Віллісом у головній ролі, або не менш відомий «Три дні кондора».
Роман «Золото Колчака», написаний Гарфілдом у 1973 році, починається так: «Моя мати була українкою, і я розкажу про це. Вона жила в Севастополі до 1935 року, коли завдяки чудернацькому збігу обставин зуміла вирватися з Радянського Союзу та емігрувати до Англії. А батько саме тоді служив у Лондоні, при американському посольстві… Я вчився то в одній школі, то в іншій, і оволодів чотирма мовами: українською, рідною мовою матері, а також німецькою, англійською та російською».
Коли поразка Колчака стала неминучою очевидністю, царський золотий запас вагою 500 тонн, не рахуючи мільйонів паперових банкнот, платини та коштовного каміння, завантажили до вантажного ешелону. Однак куди подівся цей поїзд після загибелі адмірала Колчака і розгрому Білого руху, так ніхто і не зміг з'ясувати. В розрахунках 1970-х років це два мільярди доларів.
За цю справу взявся історик Гаррі Брістоу, американець українського походження. Для нього історія золота — це просто цікава історична загадка; але він не врахував того, що там, де багато золота, — багато смертей…
Спочатку він знаходить чарівну помічницю (у пригодницькому жанрі всі помічниці чарівні, молоді, незайняті і самі знаходяться) на ім'я Ніколь Ейзен, єврейку, мати якої була родом з України. За її порадою Брістоу летить в Ізраїль, щоб поговорити зі свідком — Хаїмом Тіпелькіршем.
«— Ви – єврей, герр Брістоу? — Ні. — Але батьки з Росії? — Моя мати з України. — І я також з України».
Хаїм Тіпелькірш, який до 1920 року був із Білою армією Колчака, а згодом емігрував до Палестини і в 1949 році став агентом Моссаду, пролив світло на долю «золотого ешелону» до розгрому Білого руху. Він же дав кінець наступного ланцюжка, що в підсумку приведе Брістоу до Севастополя.
«— Трапилося дуже багато різного, пане Брістоу, але наскільки я знаю, весь скарб залишається недоторканим до цього дня. Я розповім вам про це — стільки, скільки я знаю. 7 лютого 1920 року я не помер».
На золото Колчака у 1942 році полювали нацисти. Спеціально підготовлена зондеркоманда з есесівців-парашутистів була закинута до Сибіру з території Північного Китаю, окупованої японськими військами. Німцям вдалося, скориставшись підробними документами, завантажити золото в ешелон і зухвало доправити вантаж до Криму. Планувалося вивезти золото морем, оскільки наступ радянських військ відрізав усі шляхи відступу. Але…
На цьому всі сліди золотого ешелону уриваються і губляться в невідомості. Брістоу вирішив пошукати сліди золота безпосередньо в Криму. Отримавши дозвіл на в'їзд у Радянський Союз, Брістоу спочатку відвідав Москву, потім Київ, а попереду був Севастополь…
«Моя віза дозволяла мені перебування у Севастополі протягом п'ятьох тижнів. Я сподівався на більше часу, але мені пощастило отримати стільки. Тимошенко поселив мене в маленькому гуртожитку недалеко від набережної. Моя кімната була на першому поверсі, і за моїми дверима розташовувався повний огляд реєстратури, де сувора жінка — або кілька однаково суворих жінок по черзі — пильно стежили, коли я приходжу та уходжу. Безперечно, що кімната була призначена мені саме з цієї причини. З вікна було видно лише стінку з шлакоблока на відстані шість футів. Це було гнітюче помешкання, надто схоже на в'язницю… Сама кімната була досить зручною, просторою, без зайвого комфорту, але вони мені надали письмовий стіл з настільною лампою, шафу для одягу і навіть ванну кімнату. За кримськими мірками це було розкішне житло».
Проте деякі деталі існування у Радянському Союзі Брайан Гарфілд не врахував — доступ іноземців у це місто був неможливий, навіть радянський громадянин не міг потрапити у Севастополь без спеціального дозволу. Напевно, американець такого уявити не міг, щоб місто було повністю закрите для світу.
Виявляється, що на колчаківське золото полює ще й Моссад, а ЦРУ стежить за Брістоу ще з часу його роботи в архівах у США; і, зрозуміло, чорна тінь всемогутнього КДБ не полишає Брістоу весь час перебування в СРСР.
Далі Брістоу їде залізницею до села Биковського, що розташоване десь у Великій Ялті. Там мешкав такий собі Василь Буков, колишній зв'язківець штабу Кавказького фронту під час війни. Пораду поговорити з ним Брістоу отримав у «Севастопольській газеті».
Буков теж не простий, він підсипав у пиво Тимошенку, якого КДБ приставило до Брістоу, снодійне, щоб поговорити відверто. А далі американець потрапляє у вир інтриг спецслужб США, Радянського Союзу та Ізраїлю, вирватися з якого йому допомагає Буков.
Згодом він вивозить Брістоу з Радянського Союзу через Батумі в Туреччину, де на американця чекає зустріч з Ніколь і її слова: «Дуже шкода, що ми живемо в різних світах».
Навіть у пригодницькому жанрі фінал не завжди хепі-енд.
Але Брайану Гарфілду за цей роман варто поставити залік, бодай за знання того, що Севастополь — це Україна.