Валерій Верховський, Ханс Баутенбах. Газета «Кримська світлиця», 2017 рік, випуски № 3 — 5
Керченсько-Феодосійська десантна операція і взагалі події 1942 року в Криму — досі одна з найзакритіших тем перебігу Другої світової війни на радянсько-німецькому фронті. Незважаючи на початковий успіх, операція закінчилася повним розгромом: три радянські армії були оточені і розбиті. Загальні втрати склали більше триста тисяч людей, у тому числі сто сімдесят тисяч полонених.
Героїзм, який масово виявляли радянські воїни, мужність партизан і підпільників не змогли подолати шалений спротив гітлерівських загарбників та вплив об'єктивних обставин, що невдало склалися… Так про це пише офіційна радянська та пострадянська військова історіографія. Але завдання історичної науки полягає у вивченні, аналізі та засвоєнні помилок минулого заради уникнення їх у майбутньому. Ми, автори цієї статті, принципово не послуговуємось російськомовними джерелами, та пропонуємо точку зору, відмінну від звичної радянської.
Корисним для нас ознайомленням з німецьким поглядом на них є приклад вдалого ведення маневреної війни та перемоги за чисельної переваги супротивника.
Перший етап тривав з 24 грудня 1941 року, тобто висадки радянських військ на сході Криму (у Феодосії та Керчі), до 17 січня, коли Феодосія була повністю під контролем німецьких військ, а лінія фронту стабілізувалася на Керченському півострові («Кримський фронт»).
Отже, Севастополь ще тримає оборону, але решта півострова окупована німецькими військами та їхніми союзниками — румунами. Радянське командування розробляє плани висадки в Криму десанту. Та виявляється, що німці очікували висадку й готувалися дати відсіч.
24 та 26 грудня в районі Керчі було висаджено щонайменше дві стрілецькі дивізії, втрати десанту склали двадцять тисяч бійців, тобто майже всі загинули. Згадки про висадку 24 грудня в радянських джерелах шукати годі, її було стерто, ніби не було.
Морська десантна операція може бути успішною за умови ретельної підготовки та чіткого планування. Жодна армія ще не перемагала без продовольства, зброї, набоїв, розвідки та зв'язку. Одна радянська армія з чотирьох стрілецьких дивізій потребувала забезпечення щоденно 55 тоннами різних вантажів, насамперед боєприпасів. Доправляти це потрібно було через Чорне море або Керченський пролив, узимку — а ми, кримчани, знаємо, що таке Чорне море взимку — справа ризикована, і це мало робитися під обстрілами та авіаційними нальотами ворога.
Але штабних планувальників це не обходило, і вони не подбали про засоби протиповітряної оборони військ. Ані польових шпиталів, ані евакуації важкопоранених радянське командування під час підготовки операції взагалі не передбачило. У складі сил, що десантувалися, не було навіть медсанбату. 29 грудня у Феодосії висаджується радянська 44-а армія, а 51-а армії по кризі переходить Керченський пролив. І вже 30 грудня обидві армії починають наступ назустріч одна одній. У підсумку Керченський півострів був захоплений радянськими військами та утримувався ними до травня 1942 року.
Але Манштейн згодом зауважив: «У перші дні січня 1942 року для військ супротивника, що висадилися поблизу Феодосії та підходили з боку Керчі, фактично був відкритий шлях до життєвої артерії 11-ї армії залізниці Джанкой-Сімферополь. Слабкий фронт бойової охорони, який нам вдалося створити, не встояв би під навалою потужних сил»… У Червоної армії була на цьому клаптику чисельна перевага у 16 разів!
Втім, німецькі війська разом із союзниками-румунами зупинили наступ на Сімферополь 44-ї армії, що розгорнувся на початку січня.
Що ж таке, Червона армія не спромоглася перемагати ані, як заповідав Суворов, умінням, ані чисельністю? Провалити наступ, маючи в шістнадцять разів більше війська, могли тільки «генії» військової думки, озброєні марксизмом та ленінізмом.
Цікавий факт, про який нам відомо зі спогадів Манштейна: у Феодосії в таборі було вісім тисяч полонених радянських солдатів. Румуни, що охороняли табір, втекли, ледве встиг висадитися десант. Однак ці вісім тисяч полонених, опинившись без охорони, втекли… у Сімферополь, до німців, а не кинулися назустріч Червоній армії. То кого вони вважали визволителем?
Ще одне красномовне свідчення «гуманізму радянських визволителів», якого не знайти в радянських джерелах: у місті лишилися ті, хто не міг евакуюватися, — німецькі поранені. Фельдмаршал Манштейн з болем пише: «У Феодосії більшовики вбили наших поранених, які перебували у шпиталях, а частину з них, котрі лежали у гіпсі, вони витягли на берег моря, облили водою та лишили замерзати на холодному вітрі».
5 січня радянське командування висаджує десант ще й у Євпаторії. Десант, який протримався лише три дні, хоча більшовицьке підпілля підтримало його повстанням. Німецькі війська знищили і десантників, і підпільників.
(Цікаво, що у 2015 році в Євпаторії створили дитячий «патріотичний» клуб, що так і називається «Евпаторийский десант». Ідіотизм російського шовінізму вже не жахає, а викликає посмішку — гаслом клубу є: «Где мы, там победа», хоча йдеться про десант, який був ущент розгромлений, і при тому дуже швидко). 6 січня у Феодосію прибуває ще одна, 47-а армія — понад 50 тисяч бійців. Але зі штабу радянським військам надходить зовсім безглуздий наказ наступати на Північ по Арабатській стрілці. Що там забуло командування, лишається загадкою, але внаслідок штабного безумства потрібні на сімферопольському напрямку сили опинилися у зовсім іншому місці.
Крім того, потреби радянського угруповання збільшилися, судна мали привозити ще більше вантажу. Але сили десанту не мають надійної протиповітряної оборони. Німецька авіація ще раз довела вагу повітряних сил у сучасній війні, безкарно бомбардуючи десант і пускаючи на дно транспортні судна з боєприпасами.
А найближчий радянський аеродром — на Кубані, найближчий госпіталь — на Кубані…
16 січня німецькі війська почали наступ на Феодосію: трьома піхотними дивізіями зламали оборону восьми радянських стрілецьких дивізій, і вже 18-го місто повністю належало їм.
Отже, після 16 січня під контролем червоних залишався тільки Керченський півострів. З 28 січня до 19 травня ця вузька смужка перешийку офіційно йменувалася Кримським фронтом.
Що стало причиною невдачі потужного десанту? Адже чисельна перевага була на боці радянських військ. У першому ешелоні нараховувалося понад 80 тисяч бійців — для порівняння: 6 червня 1944 року в Нормандії союзники висадили 156-тисячне військо.
Відсутність не просто шпиталів чи можливості евакуації поранених, а й самої думки про повноцінне медичне забезпечення військ не лише призводить до надмірних людських втрат. Моральний дух того, хто відчуває ставлення до себе як до одноразового об'єкта, ніколи не буде по-справжньому бойовим і переможним.
Так чи інакше, в усіх арміях світу є елітні добровольчі підрозділи, котрим доручають найбільш небезпечні завдання. Але в Червоній армії смертниками мусили бути всі, крім штабних генералів.
Відсутність засобів ППО свідчить про некомпетентність командування, що готувалося до попередньої війни із кавалерійськими підходами до тактики та стратегії.
Погано налагоджена була взаємодія між арміями, а також між десантом і флотом. Весь радіообмін був відкритим, і німці могли прослуховувати всі переговори радянських військ. У першій частині ми писали про те, що німці ще 1 грудня 1941 року знали, де буде висаджуватися радянський десант. Так сталося не завдяки якомусь супершпигуну, котрий, проникнувши у саме серце радянського штабу, викрав секретну мапу. Просто у німців добре налагоджена була радіотехнічна розвідка. У своєму розпорядженні радянські війська її не мали.
Що складніша тактична обстановка, то менші сили має у своєму розпорядженні начальник, то більше його потяг до втручання у парафію підлеглих йому командирів. Але вирішальне значення матиме лише те, наскільки він покладається на підлеглих. Два принципи визначають німецьку тенденцію ідей з вишколу: «Солдат може діяти на війні лише так, як він навчився у мирний час», а також: «Не вчіть солдата всьому, що він мусить забути першого ж дня, коли потрапить у реальні бойові дії».
Особливої переваги керуванню військами у німців надавало те, що підлеглим командирам давалася максимальна свобода прийняття самостійних рішень, до них доводилися завдання, а спосіб виконання вони могли обирати на власний розсуд. Цим принципом німецьке військове мистецтво з часів Мольтке відрізнялося від традицій Червоної армії. Радянським командирам начальство не лише не давало свободи в оперативних і тактичних питаннях, але до того ж їм надавалися розлогі та детальні вказівки стосовно способів виконання поставленого завдання. Або ж тактичні дії вміщувалися у мертву схему. Німці вважали такий метод шкідливим.
Друга світова війна — це не просто блискавична війна, це війна маневрена. Маневрена війна вкрай залежить від комунікаційних ліній, якими проходять усі види постачання. Гори й висоти мають особливу цінність. З них зручно спостерігати за ворогом, недаремно їх по-військовому називають «ключовими районами місцевості». Той, хто їх контролює, контролюватиме й довколишню місцевість, а також триматиме у безпеці власні комунікації.
Велике значення має партизанська, розвідувальна та диверсійна діяльність. Але в 1942 році у радянських сил порушена координація і права рука не відає, що чинить ліва: Кримський фронт веде свою війну, йому не до дій кримських партизанів. У Приморської армії, що обороняє Севастополь, також своя війна. Для місцевого населення німецька окупація не гірша за окупацію більшовицьку, воно не сприймало так званих «партизанів», що впали з неба на радянських парашутах, за своїх.
Що являв собою «партизанський загін» у Криму: «9 січня 1942 року в районі міста Старий Крим окремим парашутним батальйоном Кримського фронту була викинута спецгрупа парашутистів під командуванням сержанта Юргенсона. Вантажні парашути віднесло за гору Агармиш і група лишилася без радіостанції, продовольства та боєприпасів…».
Сержант державної безпеки - це звання, що відповідає армійському лейтенанту. Сержант-чекіст очолює групу з бійців радянських повітрянодесантних військ — це можна назвати класичним визначенням радянської гібридної військової сили. «Місцеве татарське населення успішно озброюється… німцями, мета — боротьба з партизанами. Слід вважати, що найближчим часом вони почнуть практикуватися у боротьбі з нами. Ми готові до цього, хоча розуміємо, що озброєні татари значно небезпечніші, ніж німці та румуни», — доповідав начальник Другого партизанського району старший лейтенант державної безпеки І. Генов 31 січня 1942 року.
Село Коуш стало символом опору кримських татар радянським «партизаночекістам».
«Коуш… Скільки кращих людей, патріотів втратили ми внаслідок зрадницьких дій більшості мешканців цього села!» — згадував командир партизанської бригади капітан державної безпеки Л. Віхман. Зверніть увагу, — капітан державної безпеки. А заступник начальника штабу Кримського партизанського руху Є. Попов узагалі запропонував: «Зрівняти Коуш з землею», — аби полегшити боротьбу «партизан». Адже: «Власними силами партизани цей і деякі інші населені пункти взяти не в змозі, тому що вони… міцно укріплені». Тож замість справжньої диверсійної та розвідувальної роботи «партизани» воювали з місцевим населенням. Чекісти продовжували чинити так, як звикли всі попередні двадцять п'ять років, — боролися з власним народом, задля безпеки держави від місцевого населення.
Зрівняти Коуш з землею — через два роки комісарам цю мрію вдалося здійснити. Сталінський режим звинуватив у зрадництві кримських татар. Як і в українців, як і в усіх народів СРСР - одні воювали у Червоній армії, інші співпрацювали з окупантами… Не варто забувати, що з окупантами співпрацювали й кримські росіяни, очевидно, треба було депортувати їх також. Натомість Йосип Віссаріонович височайше відзначив, вітаючи країну з новим 1946 роком, лише один «великий русский народ», один мільйон синів якого, втім, воював за Гітлера.