Валерій Верховський. Газета «Кримська світлиця», 2017 рік, випуск № 22
Жах охопив Середньовічну Європу: батьки полишали напризволяще дітей, священики кидали паству і тікали геть, лікарі відмовлялися приходити до хворих… Страшна епідемія бубонної чуми знищила десятки мільйонів людей, підвела риску під Середніми Віками, змінила лад життя, перекроїла мапу тогочасного світу. Прийшовши зі Сходу, пошесть проникла в Європу саме через Крим, як крізь розчахнуті ворота…
«Нам чути пошесть. У селах дзвонять заупокійну після похоронів. Дев'ять разів за чоловіком, три рази за жінкою, один за дитиною. Потім година сталого заупокійного подзвону. У Ешкоті було двоє цим ранком. Озні дзвонить без угаву від учорашнього вечора. Дзвін на південному заході, який я чула після переходу, замовк. Не знаю, чому так — чума там або ні, або не лишилося нікого живого, щоб ударити у дзвін».
Конні Вілліс «Книга Судного дня»
Схід — Захід
Епідемія почалася 1331 року в Китаї та поширилася з неймовірною швидкістю, винищивши в окремих повітах Піднебесної стовідсотково все населення. П'ятнадцять років знадобилося пошесті, щоб Великим Шовковим Шляхом дійти до Європи. А першим пунктом Європи на цьому шляху опинилася генуезька на той час Кафа.
На заході Європи вже десять років тривала війна, яку згодом історики назвуть Столітньою, — безглузда, нескінченна та безжальна. На сході Європи тривала не менш кровопролитна війна за спадщину Волинсько-Галицької держави — рвати на частини рештки королівства злетілися одразу Польща, Велике Князівство Литовське та Угорщина, а східніше стояв загрозливий, хоча вже ослаблений внутрішніми чварами Дешт-і-Кипчак.
1346 року хан Джанібек, переможець цього кривавого змагання, вирушив на підконтрольний генуезцям південнобережний Крим і взяв у облогу Кафу. За легендою, осада тривала так довго, а захисники міста оборонялися так затято, що у таборі Джанібека почалися випадки захворювання на чуму, котра вже встигла накоїти лиха у самому Кипчаку. І тоді, можливо, вперше в історії хан застосував «бактеріологічну» зброю: став перекидати чумні трупи катапультами через стіни міста. Цю версію залишив нащадкам нотаріус Габріель де Мюссі, котрий став свідком подій того року в Криму, ось що він записав: «Вимерли незліченні племена татар від несподіваної і незрозумілої хвороби, що люди вмирають у три дні, покриваючись болісними виразками і плямами, і негайно чорніють після смерті».
Реальність, страшніша за казки
У норі пацюк, на пацюкові блохи, у бліх бацили-палички, а в тих паличках – смерть. Наче у казці, тільки казка страшна і кінчається трагічно. При бубонній чумі збудник проникає у кров з укусом блохи. У лімфатичних вузлах людини його захоплюють білі кров'яні тільця (лейкоцити). Покликані захищати організм від інфекцій, лейкоцити самі стають жертвами чуми. Чумні палички пристосовані до розмноження у клітинах, що мають їх знищувати. В результаті лімфатичні вузли втрачають свою захисну функцію і перетворюються на фабрику мікробів. У самому лімфатичному вузлі розвивається гострий запальний процес, і на ньому утворюється так званий «бубон».
Найнебезпечнішою формою захворювання є легенева чума. Вона може виникнути або як результат ускладнення від бубонної чуми, або при зараженні повітряно-крапельним шляхом. Хвороба розвивається блискавично швидко. Мікроби та їхні токсини руйнують стінки альвеол. Хворий починає поширювати збудника чуми повітряно-крапельним шляхом.
У першому випадку людина страждала від лихоманки, марення і помирала за п'ять діб, у другому — за два-три від легеневої кровотечі. В Царгороді, скажімо, поширилася саме легенева форма захворювання, а з Криму до Італії і далі по всій Європі поширилася бубонна чума.
Довкруг Європи
Страх змушував людей тікати від чуми; «бігти якнайшвидше, бігти якнайдалі, бігти і не зупинятися», — так казали в ті часи. Однак часто траплялося, що, втікаючи, дехто сам не знав, що несе із собою бацили смерті. І тим сприяв поширенню чуми.
Італія. Історики не виключають, що кількість жертв склала 90% населення. Італійці зберегли найбільше свідчень про цей мор, що не дивує: свідками чуми стали Боккаччо і Петрарка, а бухгалтерська звичка італійців занотовувати всі факти посприяла історикам майбутніх поколінь у їхній праці.
У 1348 році корабель, що переплив Ла-Манш, зайшов у порт Веймут на південному заході Англії. Один з моряків виявився хворим на чуму, і восени цього року епідемія хвилею докотилася до Лондона. З приблизно 5-6 мільйонів мешканців королівства загинуло 2-3 мільйони. В Оксфорді епідемія почалася на Різдво. Люди чекали народження Спасителя, але свято перетворилося на дещо зовсім протилежне — прийшла Синя недуга, як її тоді називали. Лише до гірських районів Шотландії чума не дісталася. Можливо, це убезпечило Шотландію від поглинення Англією після поразки шотландців у 1346 році — надовго, аж до унії 1707 року.
Чорна смерть дійшла навіть до Америки — найзахіднішим її пунктом «збору данини» стали поселення вікінгів у Гренландії. Від чуми у XIV столітті вимерла половина мешканців острова.
Люди у масках
Тоді ж виникла медична спеціалізація «чумний лікар». Уперше їх у 1348 році найняв Папа Римський Климент VI для лікування жителів Авіньйону. Чумні лікарі носили плащі та спеціальні захисні шкіряні маски, що повністю закривали обличчя, і завдяки дихальному «дзьобу» на місці носа ці середньовічні ескулапи скидалися на химерних птахів; у цей «дзьоб» закладалися лікарські трави, що начебто знищували бактерії. Проте кваліфікація чумних лікарів залишала бажати кращого: за цю ризиковану, хоча й грошовиту, роботу бралися часто студенти-медики, котрі недовчилися, а почасти й люди без жодної медичної освіти. Про ефективність лікування можемо судити зі згадок про таку тогочасну терапію: вирізання або припалювання чумних бубонів, кровопускання та навіть прикладання до бубону жабок.
Польща та Західна Україна
Легенда, яку переповідають поляки, розповідає про заступництво Діви Марії, котра відвела пошесть, проте історики кажуть інше: польський король Казимир Третій оголосив національний карантин, наказавши перекрити повністю кордони королівства — і Польща уникла першої, найжорстокішої, хвилі пандемії.
У літописі знаходимо таке: «Року 1347. Казимер, кроль полский, умыслил остатки Руского панства, землю, до Полщи прилучити, звлаща Луцко, Белз, Холм, Олеско, Володимер, котрую землю литовские князи от літ 14 держали. Зобрал войско великое полское, притягнул первий до Белза, котрый здался ему…».
Чи то успіх прийшов до Казимира через вимирання мешканців Русі, чи навпаки — приєднанням земель Західної України до Польського королівства, а відтак і до карантинної зони, корона вберегла сотні тисяч життів, судити важко — надто мало інформації про це наводять поодинокі літописці тієї доби. Проте крапку в існуванні Волинсько-Галицького князівства історія поставила у XIV сторіччі.
Знову на Схід
Пошесть просувалася Європою по колу, в епіцентрі якого, наче в оці тайфуну, залишалася у безпеці Польща, безупинно: з Криму і Візантії до Італії, далі до Франції, Іспанії, суходолом до Німеччини, а морем до Британії, далі на Скандинавію. У 1352 році пошесть замикає це чорне коло: «Бысть мор силен в Плескове» (Пскові).
І вже звідти, через Псков і Новгород, міста, котрі мали, кажучи сучасною мовою «безвіз» і «зону вільної торгівлі», а відтак тісно контактували з Європою, чума пішла у п'ятдесятих роках на Москву, Рязань і Суздаль. Після цього епідемія поширилася на територію сучасної України: Чернігів, Глухів, Київ. Як зафіксовано в літописах: «У Глухові ж тоді ні одна людина не залишилась — всі ізморша…».
У 1353 році від чуми у Москві помирають Великий князь Симеон Гордий і «московський» митрополит Київський (у ті часи, майже як сьогодні, київських митрополитів було два — один у Великому Князівстві Литовському, другий у Великому Князівстві Московському). Можна сказати, що чума добила залишки Київської Русі. Та зрозуміло, що «зачищені» простори родючого степу не могли лишатися порожніми. І вони почали наповнюватися людом з країв, що не так сильно постраждали від мору.
Але найбільш руйнівні наслідки пошесть заподіяла для Дешт-і-Кипчака. Уламок імперії, заснованої Чингізханом, здавався непохитним, та удар чуми став початком кінця. Ледь оговтавшись, Велике Князівство Литовське завдає поразки Орді у битві на Синій річці, сягає південними кордонами до самого Чорного моря, а згодом поширює свій вплив на Крим.
Таким чином Чорна смерть змінила перебіг історії Європи, зокрема й України та Криму. Власне, слово «Україна» як назва «адміністративно-територіальної одиниці» Великого Князівства Литовського вперше згадується у 1395 році. Наслідки пошесті
Перший підрахунок числа жертв Чорної смерті був проведений за наказом Папи Климента VI і дав гіркий підсумок у 23 840 тисяч осіб — третину населення Європи.
Більшість істориків сходяться на думці, що в Європі і на Близькому Сході загинуло 30-50% всього населення, в Китаї — до половини, а загалом по світу — чверть, що становило понад сімдесят мільйонів чоловік.
Культура європейців зазнала змін, вони почали більше уваги приділяти гігієні. Середньовічне уявлення про чистоту як надмірну розкіш вмерло разом із жертвами пандемії. Ставлення до нижчих у соціальній піраміді суспільних верств змінилося через те, що вимирали переважно селяни і міські низи, тому виник брак робітничої сили. Це зруйнувало феодальну систему закріпачення селян, спричинило зростання вартості праці найманих робітників, а відтак змусило розпочати значні соціальні зрушення.
Молитва Ківрін
«— Бог наслав це на нас? —спитав Роше. — Ні, — відповіла Ківрін, — ні. — Тоді це Диявол? Найзручніше було погодитись. Уся Європа покладала на Сатану відповідальність за Чорну смерть. І розшукували прислужників диявола, катували євреїв та хворих на проказу, каменували старих жінок та спалювали юних дівчат. — Ні, ніхто її не насилав. Це всього лише хвороба. Ніхто не винен. Господь допоміг би нам, якби міг, але… «Що «але»? Він не чує нас? Кудись пішов? Його не існує?» — Він не може прийти, — врешті промовила вона непереконливо». Конні Вілліс «Книга Судного дня».
Про Чорну смерть писали очевидці (наприклад, Джованні Бокаччо), багато разів ця тема змушувала братися за перо й письменників сучасної доби. Одним із найбільш вражаючих творів є «Книга Судного дня» — науково-фантастичний роман американської письменниці Конні Вілліс, написаний у 1993 році. Завдяки машині часу історики майбутнього мають змогу бути присутніми у вирі подій минулих епох, але ще ніхто з них не наважувався помандрувати у Середньовіччя.
І ось енергійна, сповнена ентузіазму та допитливості героїня на ім'я Ківрін вирушає у XIV сторіччя. Через збій вона опиняється не в тому році... а саме напередодні Різдва в околицях Оксфорда. Вона щеплена від чуми, але, опинившись у самому пеклі епідемії, не лишається стороннім спостерігачем, а прагне виправити неминуче, врятувати хоч когось. Насправді, це неможливо — всі люди, котрі жили у маленькому на сорок хат селі, померли задовго до того, як Ківрін вирушила до них зі свого ХХІ століття.
Нікому не вдається врятуватися. Лишається тільки священик, отець Роше, котрий сповідував парафіян, що вмирали, і бив у дзвони за ними. Він помирає від чуми останнім, сповна виконавши свій обов'язок пастора, коли немає нікого, хто сповідає його самого і задзвонить за упокій його душі. Нікого, крім загубленої в минулому часі Ківрін.
«Роше повернувся до неї. — Скажіть, це вже останні дні й кінець світу, який передрікали апостоли Божі? «Так», — подумала Ківрін. — Ні, — відповіла вона. — Ні, це лише поганий час. Жахливий час, та не всі люди помруть. А потім настануть чудові часи. Ренесанс, соціальні реформи, музика. Чудова епоха. У ній будуть нові ліки, й люди не вмиратимуть від чуми, віспи чи пневмонії. І всім стане їжі, а в домівках буде тепло навіть узимку. — Вона згадала Оксфорд, прикрашений до Різдва, вулиці й освітлені вітрини. — Там буде багато світла скрізь, і навіть будуть такі дзвони, що самі лунають, у них не треба дзвонити».