День, коли плакало небо

Тетяна Бикова, кандидат історичних наук, науковий співробітник Інституту історії України НАН України. Газета «Кримська світлиця», 2018 рік, випуск № 20

18 травня ми згадуємо один з найтяжчих злочинів, зроблених більшовицькою владою, – депортацію в 1944 р. кримських татар. Згідно з Постановою Верховної Ради України № 792-VIII від 12.11.2015 р., депортація кримських татар 1944 року була визнана геноцидом, а 18 травня відзначається в Україні як День пам'яті жертв геноциду кримськотатарського народу. Адже саме цього дня в житті цілого етносу відбувся своєрідний водорозділ, який поділив історію кримськотатарського народу на дві частини: «до» і «після» депортації.

Загальновідомо, що формальним приводом для депортації корінного народу Криму (яка в державних документах ховалася під терміном «виселення») стало звинувачення у «тотальному колабораціонізмі». У Постанові Державного комітету оборони СРСР № ГОКО-5859 від 11.05.1944 р. про виселення кримських татар з історичної батьківщини стверджувалося, що багато з них зраджували Радянський Союз і переходили на бік супротивника й навіть вступали до німецьких каральних загонів. Більш того, в документі стверджувалося, що «кримські татари особливо відзначилися найжорстокішими розправами з радянськими партизанами і допомагали німецьким окупантам у справі насильницького вивозу радянських громадян до німецького рабства».

Пізніше в працях радянських істориків наводилися фантастичні цифри: нібито на бік нацистських військ перейшло близько 20 тис. кримськотатарських дезертирів. У пострадянський час українські вчені довели, що офіційна цифра була навмисно завищена владою у рази, а реальна кількість дезертирів серед кримських татар була порівнянна з кількістю перебіжчиків інших національностей. Ясна річ, колаборанти серед кримських татар були, але вони були також і серед інших народів. А тому факти колабораціонізму жодним чином не можуть стати виправданням для депортації. До того ж згідно зі статтею 50 Гаазької конвенції від 1907 р. «Про закони і звичаї сухопутної війни», колективне покарання було суворо заборонене.

13 квітня 1944 р. НКВС і НКДБ СРСР прийняли спільну постанову «Про заходи по очищенню території Кримської АРСР від антирадянських елементів». Втілюючи її у життя, до кінця квітня було знайдено та заарештовано близько 8,5 тис. осіб. Кульмінацією цих акцій стало рішення про депортацію всього кримськотатарського народу. Не зупинив її проведення навіть лист від тодішнього секретаря Кримського обкому ВКП(б) В. Булатова, який марно переконував московську владу в тому, що: «Зрадники не мають нічого спільного з татарським народом… Основна маса татарського населення – це чесні радянські люди, які з нетерпінням чекають дня, коли прийде Червона армія, вижене фашистських загарбників з Криму й знову встановить тут радянську владу».

Проте всі заклики залишилися марними й 11 травня 1944 р. Й. Сталін підписав постанову Державного комітету оборони № 5859сс про організацію депортації кримських татар. Основна фаза спецоперації розпочалася ще до світанку 18 травня й завершилася до вечора 20 травня. Тих кримських татар, які залишилися, виселили під час подальшої депортації вірменів, болгар і греків, що відбулася 27-28 червня 1944 р.

Депортація здійснювалася силами військ НКВС. На збори давали в середньому до 15 хвилин. Проте в деяких містах військові не надавали бідолашним мешканцям і цього мізерного часу. Так, наприклад, у Бахчисараї на збори татарам давали близько п'яти хвилин.

Офіційно всій сім'ї дозволялося взяти з собою до 500 кг речей і продуктів, але в реальності все обмежувалося ручною поклажею (а іноді й без неї). Багато хто не встигав навіть взяти з собою документи. До речі, свого часу татари бачили, як те ж саме робили нацисти у 1941 р., коли було зігнано місцевих євреїв, котрі несли дорогоцінні торби з одягом та їжею. «Ми всі думали, що помремо», – згадують ті, хто вижив, після цієї ночі. Іронія полягала в тому, що цього разу озброєні люди були їхніми радянськими співвітчизниками.

Виселенців, більшість з яких складали жінки та старі чоловіки, звозили вантажівками до залізничних станцій, де поміщали у вагони для худоби. Увесь процес був швидким та ефективним: війська НКВС вже мали подібний досвід. Вагони, в які завантажили татар, аби відправити на Схід, щойно повернулися з іншого завдання з транспортування людей – нещодавньої депортації гірських народів Чечні, Інгушетії та автономної Кабардино-Балкарської республіки. Як казали свідки, вагони ще були забруднені екскрементами та висохлою кров'ю останнього контингенту депортованих.

Протягом 2-3 тижнів, які ешелони перебували у дорозі, зачинені там люди потерпали від скупченості, задухи, поганого харчування та відсутності питної води (були й випадки, коли за весь час перебування в дорозі татари всього один раз отримували їжу), жорстокості конвоїрів та різноманітних хвороб. Є багато свідчень про трупи померлих, які конвоїри буз жодного оформлення документів викидали на шляху проходження ешелонів. Офіційна цифра у 191 померлого є явно заниженою. За підрахунками вчених, за час переїзду до міст заслання загинуло близько 8 тис. депортованих.

Решта буде з нуля розбудовувати життя, коли прибуде в Центральну Азію. Вони не отримають там теплої зустрічі. Їхні нові сусіди, радянські співвітчизники-мусульмани, повірять розповідям, що увесь кримськотатарський народ є зрадником.

Підсумки проведення «операції» з депортації кримських татар були підбиті на засіданні бюро Кримського обкому ВКП(б) від 14 жовтня 1944 р. У протоколі зазначалося: «Проведена велика робота щодо спецоперацій. У травні 1944 р. було виселено татар 194 111 осіб і на початку збору врожаю було вивезено болгар, греків і вірменів 33 349 осіб».

Слід зазначити, що демобілізованих кримських татар та тих, хто на початку війни поїхав у евакуацію, а навесні 1944 р. повернувся на півострів, також вислали. Серед тих, кого депортували, була велика кількість колишніх партизанів, включно з політруками Ахметовим та Ісаєвим, які перебували у 5-му партизанському загоні й, починаючи з квітня 1944 р., допомагали Червоній армії. Щонайменше чотири Герої Радянського Союзу, які отримали нагороди за висадку десанту в Керчі у листопаді 1943 р., також були депортовані.

Згідно з різними офіційними оцінками, у місцях спецпоселень померли від 20 до 25% всіх кримських татар. За неофіційною інформацією (самоперепис кримськотатарського національного руху), ця кількість досягла 46%. Уцілілі до 1956 р. вважалися засланими навічно й не мали права залишати місце проживання під загрозою 20-річної каторги. 1967 р. звинувачення в масовому колабораціонізмі з кримських татар зняли, але повернутися на півострів їм не дозволили. Масова репатріація почалася лише в 1989 р.