«Новый Крым срусским укладом»:депортація давніх народів півострова
Ігор Світличанин. Газета «Кримська світлиця», 2017 рік, випуск № 26
«Вже у вагоні остаточно збагнув, що в нас більше нема дому, що вже не побачу вулицю, на якій жив, своїх приятелів...»
(Вагаршак Мазлумян, автор книжки «Кримський арештант»)
27 червня 1944 р. – одна з найтрагічніших дат в історії Криму. Цього дня було виконано підписану 2 червня Сталіним постанову очолюваного ним Державного комітету оборони (ДКО) СРСР № 5984: «Додатково до виселення за постановою ДКО № 5859сс від 11 травня 1944 р. кримських татар виселити з території Кримської АРСР 37 тис. чол. німецьких поплічників з-поміж болгар, греків і вірмен». За звичкою перевиконавши кремлівські вказівки, «органи» депортували з півострова на Урал, до Сибіру та Казахстану майже 37,5 тис. представників цих народів. На світанку людей піднімали з ліжок і, скоромовкою зачитавши постанову, наказували збиратися у дорогу. Часу на збори могли дати скільки заманеться – не забуваючи запечатати двері.
Для деяких християнських народів Криму, зокрема греків і вірмен, це було друге виселення з півострова. Перше відбулося ще за царювання Катерини ІІ: тоді полководець Петро Рум'янцев-Задунайський вважав, що цей крок, з огляду на тогочасні політичні й економічні реалії, буде дуже вигідним для Російської імперії. На той час було сформульовано такі причини переселення: 1) необхідність освоєння земель, які Російська імперія отримала за умовами Кючук-Кайнарджийського миру; 2) бажання послабити економіку Кримського ханства і поступово підготувати його анексію; 3) «порятунок християн від утисків мусульман і можливої помсти за допомогу Росії у минулій війні». Остання обставина мала стати запорукою твердження про Москву як «Третій Рим». У червні 1778 р. представники кримських християн підписали постанову про «добровільне» переселення до Приазов'я, спокусившись обіцяними кожному членові родини чоловічої статі 30 десятинами землі. Спродавши своє майно, під наглядом військ, якими керував Олександр Суворов, кримські християни різними шляхами зі своїм скарбом вийшли з Криму. Наприкінці 1779 р. переселенці заснували у гирлі Кальміуса місто Маріуполь і майже два десятки сіл у його околицях, які дістали кримські назви – Ялта, Ласпі, Мангуш, Старий Крим тощо.
Друге виселення відбулося під час Другої світової війни. Перед цим з метою поетапного виселення решти національних меншин з Криму на півострові було проведено облік населення. Наприкінці травня 1944 р. заступник голови ДКО Лаврентій Берія у своїй доповіді Сталіну стверджує: болгарське, грецьке і вірменське населення Криму – «поплічники окупантів». Необґрунтовані звинувачення на адресу представників вказаних народів були спрямовані не лише на всі етнічні спільноти від старого до малого, а й на тих, хто мав народитися по війні. 5 липня 1944 р. Берія доповів «вождеві народів»: «З квітня до липня 1944 р. було проведено очистку території Криму від антирадянського шпигунського елемента, а також виселення до східних районів Радянського Союзу кримських татар, болгар, греків, вірмен та осіб іноземного підданства». Говорячи про радянські звинувачення цілих народів у «зраді», Іван Джуха, відомий російський дослідник грецького походження, народжений в Україні, іронічно зазначає: «Під час окупації Криму навіть дитина не могла уникнути співпраці з фашистами: вона могла за наказом фріца збігати з казанком на польову кухню і принести йому обід, могла почистити офіцерові вермахту чоботи, могла навіть прийняти від ворога шоколадку і з'їсти її. Двома першими своїми діями та дитина зміцнювала потужність німецької армії, третьою – розкладала моральний дух радянського народу перед обличчям неприятеля». Історик справедливо зазначає, що все населення не могло піти у партизани, тож декому довелося виживати в умовах окупації – в тому числі й займатися торгівлею, працювати, щоб прогодувати себе і рідних.
Виселенців відправляли до сільської місцевості. Затримання за межами призначеного місця проживання розглядалося як втеча – з відповідними наслідками. Чоловіків, що звільнялися з Радянської Армії за спеціальними наказами, відправляли до їхніх виселених родин. Для цього навіть існувала директива НКВС із блюзнірською назвою – «Про з'єднання розділених родин кримських болгар, греків і вірмен».
Не кожен міг узяти з собою навіть дозволене майно (15-20 кілограмів речей і харчів): особливо важко було тим, хто на руках мав дітей, хворих і старих. «Що встиг узяти в руки, те й поніс», – згадували виселенці. Замість зданого майна виселенці отримували квитанції та цинічні обіцянки нового житла і майна замість втраченого. Прибулих на спецпоселення розселяли по невідремонтованих, занедбаних приміщеннях і підвалах; до однієї кімнати могли поселити кілька родин. Через зміну клімату і відсутність належної медичної допомоги почалися масові захворювання.
Внаслідок війни, окупації та депортації населення Криму скоротилося втричі: восени 1944 р. у Криму налічувалося 379 тис. людей – проти 1 126 426 у 1939 р. Деякі райони практично знелюдніли. Попри активну кампанію щодо заселення Криму мешканцями Росії та України, господарство півострова змогло опритомніти лише до 1960-х рр. – вже після того, як «зрадник Хрущов подарував споконвічно російський Крим українцям». Однак не прийнято згадувати, що у 1945 і 1948 рр. цю горезвісну «споконвічну російськість» було закріплено наказами, згідно з якими було перейменовано населені пункти з кримськотатарськими, німецькими, грецькими та вірменськими назвами – загалом понад 90% містечок і сіл півострова. Про головну мету етнічної зачистки Криму недвозначно йшлося і в доповіді першого секретаря Кримського обкому ВКП(б) Тюляєва 27 листопада 1944 р.: «Перед нами поставлено завдання зробити Крим новим, з російським ладом».
Деяким виселенцям у період з середини 1950-х до кінця 1980-х рр. вдалося повернутися до Криму. Більшість прибулих опинилися на батьківщині відірваними одні від одних і мешкали окремими родинами по цілому Криму. Ті, кому вдавалося прописатися напівлегально, згадували, крізь яке нерозуміння і приниження їм довелося пройти.