Валерій Верховський. Газета «Кримська світлиця», 2017 рік, випуск № 35
"За Киевом показалось неслыханное чудо. Все паны и гетьманы собирались дивиться сему чуду: вдруг стало видимо далеко во все концы света. Вдали засинел Лиман, за Лиманом разливалось Черное море. Бывалые люди узнали и Крым, горою подымавшийся из моря, и болотный Сиваш. По левую руку видна была земля Галичская.
— А то что такое? — допрашивал собравшийся народ старых людей, указывая на далеко мерещившиеся на небе и больше похожие на облака и серые и белые верхи.
— То Карпатские горы! — говорили старые люди, — меж ними есть такие, с которых век не сходит снег, а тучи пристают и ночуют там..." Николай Гоголь «Страшная месть»
Київ, Лиман, Чорне море, Крим і Карпати, земля за Карпатами – це той світ, у якому існував Гоголь. Він з точністю окреслив межі України, на його мапі нема Сибіру, Кремля чи навіть Білорусії, але є і Крим, і болотяний Сиваш, є Карпати. Микола Васильович, безумовно, належав цій землі, і жодній іншій, та писав він російською мовою, і жодною іншою... То російський він письменник чи український?
«Прокляті кацапи» "Надоно вам сказать, что у меня в левом ухе сидел таракан. В русских избах проклятые кацапы везде поразводили тараканов». «Иван Федорович Шпонька и его тетушка».
Коли Тарас Бульба кричав у фіналі повісті Гоголя про «землю русскую», що це було: конформістський прогин чи святе переконання ідеологічно підкутого письменника? А може, це просто було геніальною правдою, правдою художньою та історичною? Дуже наївно виглядає прагнення переписати класика чи відкопати в нього те, чого у нього не було. Викинути слова, котрі через три століття стали неактуальними? Так само, як і притягнути Тараса Бульбу до національної ідеї?
Гоголь має те, що робить його великим письменником, – велику правду. Тарас Бульба належав XVII сторіччю, а тоді на Вкраїні «руською землею» називали території, заселені українцями та білорусами, а також Новгородську та Псковську землі; Москва і московити під це визначення не підпадали. Російська мова Гоголя геть не московська й не пітерська, а вкраплення українізмів у повістях розставлені настільки влучно, що є чому позаздрити. «Воно ще молода дытына, — обыкновенно она говаривала, несмотря на то что Ивану Федоровичу было без малого сорок лет, — где ему все знать!» — міркує (російською мовою!) про Івана Шпоньку «многолюбящая твоя тетка Василиса Цупчевська».
Попіл Тараса стукає у моє серце
Гоголь нагадує Шарля де Костера, котрий розсипав фламандські слова у франкомовному романі про Уленшпігеля. Де Костер — французький письменник чи голландський? Така постановка питання позбавлена сенсу, адже він є бельгійським і лише бельгійським письменником.
Так само безглуздо ставити питання про Гоголя, виходячи з сучасних реалій. Гоголь був малоросійським письменником. І з усіх шляхів, якими могла пройти Україна, історією нам відпущений саме той, яким ми пройшли. Залишився нереалізованою екзотикою «острозький» волинсько-кальвіністський проект, майже втілився, хоча і обмежився західним краєм греко-католицький шлях, але історія не знає слова «майже». Унія 1569 року, на жаль, поставила хрест на іншому можливому шляху розвитку, вивівши українські землі з-під юрисдикції Великого князівства Литовського, та накресливши лінію, яка зараз є кордоном між Україною та Білорусією. Малоросія перемогла, але в історичному підсумку програла.
«Я тебе породив, я тебе і вб'ю» Повісті Гоголя так не лише названі «Малоросійськими повістями», треба розглядати їх як одну гіпертекстову конструкцію, хоча кожна окрема повість є самостійним твором. Вони і є малоросійською літературою, але ці дві книжки — вирок: «...тем низким малороссиянам, которые выдираются из дегтярей, торгашей, наполняют, как саранча, палаты и присутственные места, дерут последнюю копейку с своих же земляков, наводняют Петербург ябедниками, наживают наконец капитал и торжественно прибавляют к фамилии своей, оканчивающейся на о, слог въ».
Герої «Тараса Бульби» звитяжно б'ються за землю «русскую».
І прямим онуком Тараса Бульби є коваль Вакула, котрого у вирішальний момент, коли імператриці спало на думку переформатувати козаків на карабінерів, турбує лише питання взуття для своєї Оксани, котра, втім, вже і «без черевичків згодна». А безпосереднім нащадком «богатирів землі руської» є Іван Федорович Шпонька, котрий у «без малого сорок літ» полишив військову службу у чині поручника, і котрий одруження бачив у кошмарному сні.
І «дворянин і розбійник» Іван Іванович Перерепенко та «дворянин» Іван Нікіфорович Довгочхун — теж нащадки «богатирів»; тільки ці «дворяни» вже не козаки, котрі б узялися через «смертельну образу» за шаблі.
Це — старосвітські поміщики, добрі, але пасивні люди, на яких закінчився родовід, і маєток їхній — читай вся Україна — зійшов нанівець, діставшись зайдам з реформаторськими схильностями.
«Скоро приехал, неизвестно откуда, какой-то дальний родственник, наследник имения, служивший прежде поручиком, не помню в каком полку, страшный реформатор. Он увидел тотчас величайшее расстройство и упущение в хозяйственных делах; все это решился он непременно искоренить, исправить и ввести во всем порядок. Накупил шесть прекрасных английских серпов, приколотил к каждой избе особенный номер и, наконец, так хорошо распорядился, что имение через шесть месяцев взято было в опеку. Мудрая опека (из одного бывшего заседателя и какого-то штабс-капитана в полинялом мундире) перевела в непродолжительное время всех кур и все яйца. Избы, почти совсем лежавшие на земле, развалились вовсе; мужики распьянствовались и стали большею частию числиться в бегах». («Старосветские помещики»).
Тому найголовнішою фразою, яку з «Тараса Бульби» не викинути, є «Я тебе породив, я тебе і вб'ю». Мабуть, це і було кредо письменника, який не зогрішив проти правди, коли залишився помирати з Малоросією, якій сам же й оголосив вирок.