Доля Олександра Горського:Про людину, про родину,про кіно
Валерій Верховський. Газета «Кримська світлиця», 2017 рік, випуск № 36
Життя цієї людини було мало не прикладом вдалої кар'єри людини мистецтва за радянського режиму. Та як могло статися, що в такій успішній і спокійній суто радянській родині виховали таку людину — ворога системи?
Як починалося
Олександр Горський народився 24 серпня 1898 року в Олександрії. Закінчив у рідному місті ремісниче училище. Воював на Першій світовій війні, був поранений. У 1918-1920 роках він працював асистентом режисера українських театрів у Вінниці та Житомирі.
1922 року разом з Юрієм Філянським і Леонідом Черновим заснував театр — українське мистецьке об'єднання «Махудрам» (Майстерня художньої драми). Його дружина — Олена Давидівна походила з села під Кременчуком, що неподалік від Олександрії, із заможної селянської родини. Вони взяли шлюб 1919 року, й Олександр Горський усиновив її сина Арсена від першого чоловіка, котрий загинув у війнах 1918-1919 років в Україні.
У Криму сім'я Горських оселилася в середині 1920-х років у Ялті. Тут у них народилася дочка — згодом відома художниця і дисидент Алла Горська. З 1931 року Олександр почав працювати в кіно — директором Ялтинської кінофабрики (1931-1932). Олена Горська в Ялті працювала вихователькою у дитячих закладах санаторно-шкільного типу.
Ялтинська кіностудія, яка в 1920-х роках підпорядковувалася Всеукраїнському кінофотокомітету, з 1930 року перейшла до тресту «Востокфильм», котрий об'єднував кілька кіностудій від Криму та Поволжя до Середньої Азії. Згодом з нього візьмуть відлік кіновиробництва у кільканадцятьох республіках СРСР, а нині — незалежних державах.
Зростання
Підвищення для співробітника Ялтинської студії, яка входила до загальносоюзного об'єднання, означало переведення в столицю. У 1932 році він з родиною переїхав до Москви, де став начальником виробництва всього тресту «Востокфильм».
Згодом переїхав у Ленінград, де працював заступником директора і директором з виробництва ленінградської кіностудії (1932-1941). Дружина працювала художником з костюмів. Син Арсен працював у Ленінграді робітником на оборонному заводі.
З осені 1939-го до весни 1940 року Олександр Горський був на радянсько-фінській війні. У 1941 році незадовго до нападу Німеччини на СРСР поїхав керівником групи до Монголії на зйомки фільму «Його звуть Сухе-Батор». У Ленінграді залишилась його дружина Олена з дітьми, одинадцятирічною Аллою, та старшим на 10 років Арсеном. Улітку 1941-го року Арсен Олександрович Горський вступив до народного ополчення, потім воював у складі диверсійно-партизанської частини, яка діяла на ленінградському фронті, й у квітні 1943 року загинув у бою.
Дружина з донькою змушені були пережити дві блокадні ленінградські зими, на початку літа 1943-го евакуювалися до Алма-Ати, де вже працював на кіностудії Олександр Горський. Проте в Алма-Аті родина пробула недовго і вже наприкінці 1943 року переїхала до Києва, де він став директором кіностудії на десять років (1943-1953). Повоєнний період в історії радянського кінематографа позначений принизливим словом «малокартиння» — Сталін кинув гасло, що краще знімати менше фільмів, але то мають бути шедеври. На двадцять кіностудій щороку припадало два десятки фільмів. У 1950-1951 рр. ще менше — на рік знімали стрічок удвічі менше, ніж кіностудій було в СРСР. Але саме в цей час на Київській кіностудії зусиллями Олександра Горського було створено значні виробничі потужності, закладено той потенціал, що дав про себе знати пізніше. Після Києва Горський очолював Одеську кіностудію (1953-1961) — це була його остання висока посада.
На світі безліч різних вулиць
У 1952 році до Одеси приїхав випускник Всесоюзного інституту кінематографії Марлен Хуцієв. Працюючи помічником режисера, він писав сценарій власного великого фільму. Картина і справді стала великою - це була "Весна на Зарічній вулиці". Перший варіант сценарію був відхилений. Разом з Хуцієвим над новим варіантом працював і співавтор його дипломної стрічки Фелікс Міронер. Треба зазначити, що обох молодих режисерів запросив працювати директор Одеської кіностудії Олександр Горський.
У перший рік прокату «Весну на Зарічній вулиці» переглянуло понад тридцять мільйонів глядачів. Неможливо порахувати, скільки ще людей вкотре і вкотре завмирали перед екранами, коли цей фільм упродовж десятиліть повторювали у телевізійному ефірі.
Чим привабила глядачів така, на перший погляд, невибаглива історія, без ясного щасливого фіналу?
Фільм знімався у Запоріжжі, його герої — робітники металургійного заводу. Нова вчителька, котра за розподілом після педінституту потрапила до вечірньої школи навчати своїх ровесників правилам російської мови; та іноді вона прагнула поводитися занадто правильно, а життя ставило їй такі задачки, відповіді на які не знайти в підручниках. Фільм не розповідає про передісторію дівчини, про те, що змусило її так щільно закрити своє серце. Та глядачам це розтлумачувати потреби не було — це покоління, на той час двадцяти-тридцятирічна молодь — пережило багато; у кожного було щось своє...
Пенсіонер
1961-го Олександр Горський вийшов на пенсію, у червні того ж року померла його дружина. Після повернення до Києва був директором Театру-студії кіноактора Київської кіностудії ім. О. Довженка (1963-1973), сприяв творчому становленню І. Миколайчука, Р. Недашківської, К. Степанкова, Б. Брондукова, А. Лефтій та ін. Як організатору кіновиробництва О. Горському довелося брати участь у двох важливих техніко-організаційних трансформаціях — переході від німого до звукового кіно у першій половині 1930-х років та поширенні кольорового кіно у 1950-ті роки. Йому судилося пережити обох своїх дітей. У 1970 році за темних обставин трагічно загинула дочка Алла, а 1983-го через тринадцять років Олександр Горський помер, його поховано на Берковецьому кладовищі. Нині в Олександрії на честь Олександра Горського названо провулок.