Гриць Божок. Газета «Кримська світлиця», 2020 рік, випуск № 1
Автор мемуарів «Українці в Єгипті» Гриць Божок народився 1890 року в селі Холопків на Глухівщині. Підпоручник Армії УНР, інженер-технолог, співак, педагог, командир півсотні Карпатської Січі в березні 1939 р., політв'язень, священик, публіцист, меценат, лицар Хреста Симона Петлюри і Воєнного хреста. У наведених уривках – його згадки про втечу з Криму (далі – Туреччина та Єгипет, де займався організацією інтернованих українців у таборі) з денікінцями. У 1922 р. переїхав до Чехії. У 1930-х pp. працював на Закарпатті, коротко виступав у театрі «Нова Сцена» в Хусті, 1939-го арештований угорцями. До 1944 р. викладав у сільськогосподарській середній школі на Лемківщині; з 1945 р. у Реґенсбурзі викладав в Українському технічно-господарському інституті. У 1948 р. емігрував до Австралії, жив в Аделаїді, де помер у 1993 р. Був членом НТШ в Австралії.
Стояли люті морози. До Євпаторії доїздив ешелон за ешелоном напівживих вояків денікінської армії. Всі будинки, годящі під шпиталь, були заповнені хворими. В другій половині грудня 1919 року на станції, під лускіт 30-ступневого, не чуваного до того часу в Криму, морозу вивантажували рештки ще живих людей – «теплушки» стояли відчинені, бо їх мешканці вже не потребували тепла… Картина страшна, й кожен думав, що якби не щаслива доля, був би на їх місці.
Накладали замерзлих вояків на вози, як дерево, одного на одного. На мене це все так вплинуло, що я зразу дістав пропасницю і захворів на тиф. Кидало мене так, що я не знаходив собі місця. А тут і прийшла черга вивантажувати наш вагон. Думаю, як же з такої халепи вийти? На воза биндюжного можеш сісти, але чи встанеш, а як устанеш, то з відмороженими руками і ногами. Інстинкт самозахорони працював швидко… Вирішив, що буду бігти за возом, держучись за нього. Тяжко було, і губилася надія, що видержу тяжку дорогу з гарячкою під 40°. В очах миготіли різнобарвні вогники, голова тяжка від думок і гарячого жару, ноги ледве вже совалися, досить було б трохи десь спіткнутися – і вже більше не встав би… Така думка жене далі-далі… Нарешті «Царська Дача»* – кінцевий шлях. Дуже добре. З насолодою взяв свій клунок і поплентався по сходах до царського гнізда. Бадьоро рушив наперед, але вилізти сходами нагору, на другий поверх, я вже не міг, сили не вистачило. Сестра-жалібниця вказала на другі двері першого поверху, де я й примістився. Але не на довго, бо скоро відчув, що холод так охоплює голову, що немає сили витримати.
Оглянувся на всі боки – і побачив, що всі мертві, бо вітер по кімнаті гуляв так вільно, вікна без єдиного скла не могли його затримати. Рачкуючи, вибрався я з цього помешкання та просив помістити мене у якесь місце, а свою полотняну постіль тяг із собою. Так зберіг себе.
Незабаром перевезли нас до шпиталю, де лікар нас оглянув і уділив нам першої допомоги. Я прохав сестрицю, щоб принесла й мого кожуха, бо дуже зимно було під покривалом; вона все зробила, але було дивно, що часто підходила до мене й про щось мене питала. Пізніше казала мені, що був дуже небезпечний стан і що вона дивувалась, як я все витримав, але тепер, мовляв, вже все гаразд і можна сподіватися добрих наслідків, якщо не станеться ускладнень.
Через те, що хворих прибувало весь час, а місця для них не було, всіх тих, що потребували меншого лікарського догляду, відсилали до так званої команди видуженців, де лікар вряди-годи перевіряв стан здоров'я кожного. Та скоро й тут було переповнення, тим-то й тих, які ще потребували догляду, записували на відокремлення.
До Євпаторії прибув морський чотиритрубний велетень, і хто потребував 5-6 тижнів відпочинку, був записаний комісією до списку на пароплав. Питали, хто бажає. Мене записали, що бажаю, але «не подлежу». На моє щастя, багато «патріотів» відмовилося, і тому моя кандидатура була теж прийнята. Військовий начальник видав кожному пару денікінських «колокольчиків» (тисячорублівок)**, за які кожен намагався купити трохи харчів: консервів, булок і т.п., і мандрував на палубу милого гостя з доброю думкою, що більше не буде бачити того жаху, що створили різнобарвні чужинці на нашій землі… Тому, що я вже сам ходив, без чужої допомоги, мав можливість часто виходити на палубу та милуватися бурхливими хвилями неспокійного козацького моря…
Рідня не знає, де подівся Гриць… Знають, що втік із підвалу й перебував на німецькому хуторі біля Миколаєва. Але не знають, що і в денікінців теж сидів, поки не визволив кубанський старшина, а там знову тиф приборкує і приковує до ліжка. Пригадалась мандрівка з Катеринослава через міст, що його висадили в повітря махновці, до найближчої станції, де по дорозі сиділи померзлі вояки на всьому шляху на 4-6 кілометрів, мов почесна варта тих щасливців, що могли пересуватися далі. І мої ноги тоді вже відмовлялися далі йти, але я їх змушував своєю силою волі ще жити – йти далі й далі. Тяжко залишати родину й усіх на невідому долю, але сталося!.. Думка линула на батьківщину, якої побачити вже не судилося…
В Севастополі доповнили корабель ще хворими, і перед нами простелився одноманітний морський краєвид.
…Часто доводилось бути свідком невеселої похоронної церемонії: лікар, виконуючий обов'язки духівника, читав молитви, мерця обгортали простирадлом і по дошці спускали в воду – булькнула вода, – і море навіки ховало його. Ніхто на його могилу не покладе вінка, ніхто не прийде на Зелені свята на могилки тужним словом згадати…
Нарешті вдалині замайоріла Олександрія***. Нам, що в Криму покинули люту зиму, приємно було зустріти тут зелені пальми і надихатись теплим повітрям.
[У Каїрі] нудьгувате життя зближало таборовиків. Мало-помалу знайомились між собою українці. А мусило їх бути тут немало, коли згадати, що воєнні операції армії проходили на українській території й тут переводжено здебільшого мобілізації. Як армія, так і видуженці складалися більшою частиною з «інородців», насамперед українців. Отже, почало ферментувати українське життя в безпросвітньому чужому морі. На кожнім кроці відчувалося, що не вся ця маса, яка репрезентує царизм, однозгідна з розгнузданим неделімством. Кругом лунав чужий дух, але почувалося, що в цій великій масі щонайменше 3/4 українського елементу, зовсім ворожого тим усім добровольческим настроям. Українських старшин турбувала одна думка: як позбутись чорносотенного верховенства тут, на чужині. Дивно було, що на цьому строкатому елементі закладалась мілітарна сила товстющої купчихи-матрьохи, що зветься царською Росією, і ми, в більшості українці, її тут репрезентуємо.
Трохи відрадніше стало в таборі [Тель-ель-Кібір], коли добровольці виїхали на Крим. Не чекали їх там генеральські погони – небагато залишилися живими з Врангелевої авантури; решта спить у сирій землі або, каліками ставши, проклинає свою долю.
Гриць Божок. Українці в Єгипті. – Реґенсбурґ: «Українське слово», 1946.
* Санаторій «Царська дача» в Євпаторії було закладено наприкінці XVIII ст. за розпорядженням Катерини ІІ. За радянських часів санаторій було перейменовано на честь травня, у 1960 р. він дістав назву «Примор'я». ** «Колокольчиками» банкноту в 1000 рублів «збройних сил півдня Росії» називали через зображення кремлівського «Цар-дзвона» («Царь-колокол»). Крім Одеси, Ростова, Новоросійська та Катеринодара, грошові знаки випускалися у Сімферополі (виключно номінал у 1000 рублів) та Феодосії. *** Александрія (Олександрія) – головний морський порт і друге за величиною місто Єгипту.