Сергій Конашевич. Газета «Кримська світлиця», 2017 рік, випуск № 18
У середині березня 2017 р., коли у Криму готувалися відзначати день «возз'єднання» з Росією, на одному з керченських інтернет-ресурсів з'явилося обурення тим, що напередодні «свята» не те що місто не прибране, а й церкви завалені сміттям. «Навіть у Якутії відзначать цей знаменний день оленячими перегонами, а в Керчі просто перед грузинською церквою Святої Ніно нагромаджені купи мотлоху – коробки, хмиз та побутові відходи. Це промовисто свідчить про рівень "господарів" і комунальних служб міста», – зазначив автор огляду, додавши відповідні світлини. Зафіксовані краєвиди вже не є дивиною для Криму, який майже три роки послідовно приводять до «високих стандартів» російської глибинки. Втім, увагу привернула сама невеличка церква у кавказькому стилі, про яку раніше чути не доводилося.
В пам'ять про співвітчизників
Керченський храм на честь святої Ніни, християнської просвітниці Грузії, належить до Грузинської православної церкви (ГПЦ), парафія якої у Керчі, вочевидь, єдина на півострові. Поруч стоїть Дім грузинської діаспори, зведений раніше. 9 травня 2012 р. храм, будівництво якого свого часу благословив Патріарх ГПЦ Ілля ІІ, освятив митрополит Боржомі і Бакуріані ГПЦ Серафим (Джоджуа). Церква була збудована на пожертви грузинської спільноти України і, зокрема, Криму в пам'ять про співвітчизників, полеглих під час Другої світової війни. Мабуть, не випадковим збігом є й те, що храм-пам'ятник розташований на вулиці, названій на честь учасника Керченсько-Ельтигенської операції капітана Андрія Мірошника родом з Чернігівщини, який у січні 1944 р. загинув у бою і був похований на іншому березі Керченської протоки.
На початку 1940-х рр. з Грузії було мобілізовано 700 тисяч людей, з яких на батьківщину не повернулася половина. У боях за Керч, коли з ініціативи верховного командування створювалися національні військові формування задля піднесення бойового духу серед «неросійських народів» (саме таке формулювання було вжито), був знайдений загиблим або зник безвісти кожен третій грузинський вояк. За спогадами з тих часів, радянські військові керманичі відправляли бійців до Криму цілковито непідготовленими.
13 червня 1992 р., до дня пам'яті вбитих, у селі Глазівка поблизу Керчі на місці поховань загиблих під час війни відбулося урочисте відкриття пам'ятника воякам грузинської дивізії, до основи якого було вкладено капсулу з землею Грузії. Поблизу Сапун-гори неподалік від Севастополя ще у 1961 р. постав величний меморіал-некрополь на спомин про героїв 414-ї грузинської стрілецької дивізії, що полягли, звільняючи місто у травні 1944 р.
Керченський меморіал за кілька років до російської окупації Криму відвідав відомий грузинський артист Вахтанг Кікабідзе. Саме в тих краях у 1942 р. зник його батько – молодший лейтенант Костянтин Кікабідзе, журналіст, нащадок дворянського роду. «У 2008 році Росія вирішила нагородити мене орденом Дружби народів. А я в той час побачив танки, що входили до Грузії, просто зачинився від усіх і... плакав. Звісно, від нагороди я відмовився, сказавши, що ноги моєї не буде у Росії», – свого часу розповів видатний діяч мистецтва, якого званням народного артиста вшанувала Україна. Тоді він скасував концерти у Москві з нагоди свого 70-річного ювілею, і свого слова дотримується дотепер. У 2014 р. в інтерв'ю пан Кікабідзе шкодував, що не може скинути кілька десятків років, аби взяти участь у Революції гідності в Києві та антитерористичній операції на Донбасі, – інакше він обов'язково підтримав би Україну в її боротьбі за волю. При цьому неможливо не згадати тих кримчан - учасників сучасних українських національно-визвольних змагань, які позбавлені можливості відвідати могили своїх родичів на батьківщині, і тих, що знайшли вічний спокій поза рідною землею.
Коли саме грузини з'явилися у Криму – достеменно невідомо. Вже після російської інтервенції 2014 року до Криму про історію цього народу на півострові розповів кандидат історичних наук, доцент ОНУ Олександр Музичко. Фахівець констатує, що історія грузинів Криму майже не досліджена ані фрагментарно, ані комплексно, і зазначає, що літописні та археологічні дані свідчать про встановлення взаємин між Кримом і Грузією ще з античних часів. У XVIII ст. грузини, що тікали з кримського полону, долучалися до лав козаків Запорозької Січі. Етнограф Олександр Рибалко зазначає, що грузини були серед християнської частини населення Криму, депортованої у 1778-1780 рр. до Північного Приазов'я: за даними Олександра Музичка, з Криму тоді було виселено понад дві сотні грузинів.
На різних етапах кримської історії слід у ній залишали видатні особистості грузинського походження. У 1833-1850 рр. градоначальником Керчі був військовик, князь Захарій Херхеулідзе. У 1906-1916 рр. градоначальником Ялти був Іван Думбадзе, який уславився як монархіст, чорносотенець, переслідувач опозиції – кажучи сучасною мовою, як радикальний російський націоналіст. Наприкінці ХІХ ст. активну участь у будівництві портів у Керчі, Ялті та Феодосії брав інженер Михаїл Ґерсеванішвілі. Єпископом, а згодом архієпископом Таврійським від 1912 р. до завоювання Криму більшовиками був Димитрій (у миру Давид, у великій схимі Антоній) Абашидзе, нащадок грузинського шляхетного роду: у 1930-ті роки він очолив київську групу катакомбної церкви, під час окупації німцями Києва помер і був похований в українській столиці, а у 2011 р. був канонізований як місцевий шанований святий Київської єпархії УПЦ МП. Також варто згадати, що учасником звитяжного походу групи Армії УНР на Крим у квітні 1918 р. був командувач Запорозького корпусу генерал Зураб Натіїв (Натієв, справжнє прізвище – Натішвілі; у деяких джерелах подається ім'я Олександр), аджарець за походженням.
Кримська грузинська громада
Олександр Музичко наводить розгорнуті дані про частку грузинів у демографічній картині Криму. За матеріалами перепису населення Російської імперії 1897 р., у Таврійській губернії мешкали 266 грузинів: з них 125 у Севастополі, 58 - у Керчі і лише 11 – у Сімферополі. У реєстрах радянського періоду грузини потрапляли до категорії «Інші національності». За даними першого всесоюзного перепису населення 1926 р., в Криму мешкав 201 грузин, у 1939 р. – 509, у 1970 р. – 1112; за даними Всеукраїнського перепису населення у 2001 р. – близько 1800 (О. Музичко уточнює – 1774).
У роки незалежності України в Криму діяло одне з чотирьох грузинських національно-культурних товариств країни (інші – на Львівщині та Одещині). З 2002 до 2011 року в Ялті працювало Почесне консульство Грузії: очолював його Елґуджа Кепуладзе – почесний громадянин АР Крим та Ялти, культурний діяч, який свого часу організовував проукраїнські музичні фестивалі «Лесина осінь», «Чарівне намисто», культурницькі заходи з нагоди 10-річчя Незалежності України та 160-річчя першого видання «Кобзаря» Шевченка.
У 1990-1993 рр. формувалася Кримська грузинська громада, яка на час офіційної реєстрації на початку 1993 р. налічувала 740 осіб і мала відділення у Керчі, Феодосії та інших містах півострова. 14 червня 1995 р. в Євпаторії була зареєстрована організація «Ертоба» («Єдність»), керівництво якої у березні 2014 р. закликало бойкотувати ініційований кримськими сепаратистами «референдум» щодо статусу півострова. В Українській гімназії у Сімферополі разом з українськими, російськими, кримськотатарськими та вірменськими дітьми навчалися й грузинські, – згадує її екс-директор Наталя Руденко. Після окупації Криму деякі грузини виїхали з півострова на материкову Україну. У жовтні 2014 р. російський перепис населення в Криму зафіксував 1571 грузина. Нині на велику Україну фактично не долинають звістки про буття грузинської громади Криму – так само, як не чутно голосів багатьох інших етнічних громад півострова.