Федір Чужанський. Газета «Кримська світлиця», 2018 рік, випуск № 8
Кримське національне розмаїття формувалося віками. У переліку народів, що пройшли півостровом, залишаючи більш-менш виразний слід, італійці посідають окреме місце. Генуезці, воїни і гендлярі, мореплавці й будівничі, залишили найбільш славні спогади про себе в історії кримського середньовіччя. Та не лише в історії: дивним чином міфічна істота грифон присутня як на гербах сучасного Криму та його міста Керчі — так і на древньому гербі Генуї.
Італійці заявили про себе на півострові майже 800 років тому. Італії ще не було як єдиної держави, тож це були колоністи республік Венеції, Пізи та Генуї. Завершувалася епоха хрестових походів, знесилена Візантійська імперія виторговувала собі якісь преференції через дозвіл на хазяйнування в нещодавно своїх підконтрольних територіях. Пізанцям зачепитись за жоден з кримських мисів не вдалося, венеціанці опиралися — Солдайя була їхнім останнім тут оплотом, але переможець мав бути один. І це була — Генуя.
Майже 300 років володіли вони узбережжям Криму, аж поки Висока Порта — Османська імперія — поклала цьому проекту край. Тих, хто залишився, турки виселяли по гірських селах, де вони протрималися як окрема людність ще кілька поколінь, аж поки не розчинилися в місцевій мові й культурі. На згадку залишили Кримові витіснені італійці численні фортеці на мисах.
Історія Світу й Європи зберегла низку їхніх імен. Здебільшого вони вирізьблені на кам'яних плитах, вмурованих у вежі фортець, і лунають переважно з вуст екскурсоводів: Христофоро ді Негро, Гварко Румбальдо, Коррадо Чиґала, Антоніото ді Кабела... Але є і принаймні одне всесвітньо відоме: Марко Поло. Славетний венеціанець уславлений книгою, яку написав про свої мандри на Схід, до неймовірно тоді далекого від Європи Китаю. А подорож та розпочиналася в кримській Солдайї. Це — сучасний Судак, де тоді мешкав Маттео Поло — рідний дядько Марко, тамтешній купець.
Минуло ще 300 років, перш ніж італійці з'явилися на таврійських берегах знову. Представляли вони вже не ті, що пішли в історію, італійські торгові республіки, а сучасні італійські князівства та королівства: Сардинське, Неаполітанське... Узбережжям уже володіла Російська імперія, запрошуючи хазяйнувати на ньому не тільки російських поміщиків, а й українських селян, німецьких бауерів, болгарських ремісників, грецьких військовопоселенців, завітали до Криму вірмени з Галичини, шукачі землі й кращої долі з чехів та поляків та навіть естляндських селян. Звісно ж, були серед них й італійці, що широко торгували через порти півночі Чорного моря таврійським хлібом.
Але "не хлібом єдиним": їхали з того сонячного півострова на наш люди творчих ремесел: художники та архітектори, музики, а ще лікарі, вчителі... Їхній внесок теж залишив матеріальні свідоцтва. Так, центр Керчі, його план, зведення визначних громадських та культових будівель, що й досі домінують, як і Мітридатові сходи, в старому місті — то доробок зодчого Алессандро Дігбі. А знавцям Італійська вулиця у Феодосії нагадує старовинне місто Пізу...
Серед імен, що знає увесь світ, є ще одне — теж і італійське, і кримське. Це — Гарібальді. Ще півтораста років тому ім'я це було настільки, як то кажуть, "на слуху", що порівняти його популярність сміливо можна хіба що з іншим, не менш знаним іменем: Ернесто Че Гевара. Джузеппе Гарібальді теж був і революціонером, і вояком, і, до речі, теж свого часу відзначився в Південній Америці — але славу Гарібальді має як об'єднувач Італії... Історія — примхлива пані: рід Гарібальді — лігурійський. А столиця італійської області Лігурія... так: це — Генуя! І знову ж як дядько героя Марко Поло Маттео був купцем судацьким, а дядько героя Гарібальді Амвросій торгував у Феодосії, Таганрозі, в Керчі, він був ще й консулом від італійських королівств. Майбутній герой Італії, як моряк торговельного флоту, буваючи в тих портах, звісно, гостював у родичів. Є достатньо ймовірне припущення, що клятву об'єднати Італію герой приніс 1833 року саме в українському місті Таганрозі.
Кримська гілка роду Гарібальді вкорінилася в кримську землю, розрослася, вони мали і втримували вплив у суспільстві вже й у часи, коли півострів став радянським. Це їм не минулося — але то вже зовсім інша історія.
З італійців у багатонаціональному Криму радянська влада теж згуртувала, як, приміром, з німців та чехів, естонців та євреїв, — національний колгосп. Він був «імені Сакко й Ванцетті» — двох теж всесвітньо відомих людей, італійських робітників, страчених за облудним обвинуваченням за вироком американського суду… З прибутків колгоспу утримувалися італійські культурницькі заклади в Керчі. Не мали італійці, на відміну від громад деяких інших національностей Криму, національних сільрад, попри тодішню практику. Переважно мешканці Керчі та Феодосії, італійці все ж були не такі вже й численні: за різними оцінками, їх було від трьох до п'яти тисяч — а це складало 2% населення Кримської АРСР. Точніше визначитися, дійсно, складно, бо ось, приміром, ті ж кримські Гарібальді через перехресні інтернаціональні шлюби, зберігаючи прізвище, за культурою та й по крові скоріше були вже кримськими німцями, і явно це не було винятком, враховуючи переважно релігійний та культурний, соціальний та інші контексти. Але вони були не "як усі", що привертало увагу відповідних "органів" з відповідними наслідками. Через чекістські репресії ще до початку Другої світової війни італійців лишилося в Криму вже тільки 1,3%; через загрозу бути оголошеними "іноземними шпигунами" багато хто виїхав уже на початку 30-х років на батьківщину предків. Із початком війни італійців, як і німців, планувалося вивезти з Криму. Не встигли. Але вже на початку лютого 1942-го, майже одразу після здійснення відомої в історії Керченсько-Феодосійської десантної операції, італійців зі "звільненої території" вивезли до Казахстану. Два місяці поневірянь у тій дорозі, голод й інші "супутники" депортації винищили половину виселенців. Повернутися італійцям дозволили майже одразу після смерті Сталіна, але повернулася ледь половина з тих, хто у вигнанні вижив, — і було це трохи більше 300 осіб. Майно їм, звісно ж, не повернули…
1992 року кримські італійці заснували спільноту, яку назвали італійським іменем Керчі: «Черкіо». Через цю асоціацію вони транслюють місцевій владі прохання щодо допомоги у збереженні своєї релігійної, культурної та історичної ідентичності. Щоправда, з 200 людей, які були спочатку, залишилося вже менше ніж півсотні. На думку спадає старовинна сентенція з латини: «Sic transit gloria mundi» — «Так минає слава…».