Валерій Верховський. Газета «Кримська світлиця», 2016 рік, випуск № 42
У 1950 році рішення про будівництво каналу було ухвалено на найвищому рівні більшовицької влади. Воно було пов'язане з будівництвом Каховської гідроелектростанції, адже саме Каховське водосховище мало забезпечити рівень води для наповнення бодай Південно-Українського каналу.
Цікаво, що перший проект виглядав суттєво інакшим. Зокрема, мала бути споруджена гребля на Молочній ріці в районі Мелітополя, сполучена з Південно-Українською гідросистемою. Навіть більше — на схемах та малюнках початку 1950-х років ми бачимо, що канал мав перетинати Сиваш, а не пролягати через Перекоп. Та, зрештою, все набуло вигляду, нам знайомого донині, здоровий глузд і необхідність економії взяли гору.
Будівництво його було оголошено всесоюзним та ударним. Ще й комсомольським. Близько десяти тисяч людей приїхали сюди з різних куточків Радянського Союзу. Але насамперед — з різних країв України.
Це означало не просто прорити рівчак у землі, щоб вода пішла собі в іншому напрямку. Втрати води становили спочатку 40%! Бетон не витримував, відбувалися аварії, довелося зміцнювати річище каналу, змінивши склад бетону, бо радянський бетон не витримав суворої кримської зими. Вдовж усього шляху, що ним тече вода по каналу, створена була мережа насосних станцій. Для регулювання рівня вод паралельно збудована мережа дренажних станцій. Адже коли в 1960-х роках солоні води вийшли на поверхню, гинули сади й виноградники.
Велику роль у розробці ідеї та проектуванні складного вузла гідротехнічних споруд відіграв Київський інститут гідрології та гідротехніки Академії наук України, який у ті роки тривалий час очолював академік Георгій Йосипович Сухомел. Кадри для масштабного проекту перетворення природи «кував» Київський (що у 1959 році переїхав до Рівного) гідромеліоративний інститут. Не будемо забувати й той факт, що до 1954 року зрошення водою з Дніпра торкалося лише Херсонщини. Лише у складі України Крим нарешті отримав дніпровську воду. Передача Кримського півострова до складу УРСР — а точніше буде сказати про повернення, а не «подарунок» — відбулася не зненацька і не одноосібним рішенням генсека-«волюнтариста». Враховувалися чинники, насамперед, адміністративні та економічні (а в Радянському Союзі це було нерозривно пов'язане одне з одним). І канал став одним з таких чинників.
Хто ж будував канал?
Сотні тисяч людей було переселено з України, головним чином Західної, як тоді казали — у «добровільно-примусовому», а іноді й просто примусовому порядку. Саме вони, кинуті на сіру землю сухого степу, зуміли пустити тут своє коріння, і чужий край став для них рідним, зазеленів і розквітнув, залунав піснями.
Будівництву Каховської ГЕС присвячено фільм Олександра Довженка «Поема про море». Сьогодні цей фільм уже не сприймається так однозначно, як тоді… Та все ж згадаймо, що люди будували це «море» і цей канал з надією на краще життя.
Українська РСР 1950-1960-х років… Дивлячись на цей період, ми можемо впасти у забуття зречення від усього, але… Сучасна Україна, та що проголосила на референдумі 1 грудня 1991 року Незалежність, формувалася саме тоді. Саме у цей час складали вірші поети, які згодом стануть дисидентами та героями України, а актори та режисери, які відзнімуть знакові картини у 1970-х, вчилися та робили перші кроки у кінематографі. Національна ідентичність, хай і була обмежена догматичним «Україна наша радянська» (як назвав свою книжку Петро Шелест), але формувалася, як ніколи раніше. Визрівала та міцніла гордість за свою землю — від Карпат до Донбасу, за мову, культуру, традиції та досягнення у науці й техніці. Це все згодом і приведе народ до впевненого кроку вперед, до усвідомлення необхідності альтернативи перебуванню у великій імперії, до самостійності…
Більшість кримчан це, будемо щирими, мало обходило. Україна була для них однією з республік їхнього Союзу, а українська тотожність - чимось тимчасовим, незрозумілим і мало не ворожим. Кримчани любили розказувати страшилки про відвідини Львова, ніби це була інша країна. Втім, півмільйона українців, які не були зросійщені остаточно, котрі не пам'ятали «російського» Криму, не могли зникнути просто так, розчинившись у морі радянської людності.
Що дав канал Криму?
Це - найдовший у Європі канал. Понад чотири сотні кілометрів. Канал, уявіть собі, брав у недавні часи чверть дніпровської води. Це – 85% води, яку споживало сільське господарство Криму. Левова частка йшла на вирощування рису, що став для нас, мешканців півострова, другим хлібом. Без зрошення неможливо було й подумати про заповнення рисових чеків водою. У чеки запускали рибу, щоосені, коли воду з чеків спускали, збирався ще один «врожай» — рибний.
Канал змінив лад життя у степовій частині півострова. Люди згадують: «Росли тільки полин та саксаул. А коли канал збудували, стали сіяти пшеницю, саджати плодові дерева».
Генеральний директор «Кримканалбуду» з 1963 до 1985 року Михайло Лабунець був родом з Чернігівщини. Канал став для нього справою життя. На схилі літ йому випало побачити занепад власного дітища. «Без Північно-Кримського каналу не буде Криму, не буде врожаїв, нормального водопостачання!» — каже він.
Канал значною мірою змінив «обличчя» кримського населення, воно стало не таким чужим Україні. Українська мова завжди лунала на півострові, бодай і негучно, час від часу сходячи майже нанівець. Але з каналом виникли цілі україномовні села. Щоправда, жодної української освіти ніхто до часів Незалежності тут і не збирався запроваджувати. Однак українці в Криму лишилися й не відреклися власного коріння.