Максим Дубов'яз. Газета «Кримська світлиця», 2018 рік, випуск № 37
Історія – пані з хорошою пам'яттю.
Майже неможливо уявити на кримському узбережжі міста, яке не мало б власної традиції. Кайгадор не такий, він особливий. Контрасти його негучного життєпису такі жорсткі, що годі й вибудовувати якусь лінію розвитку, це радше пунктир що на рельєфі, що в часі. Тож навіть не кожен, хто вважає себе достатньо обізнаним у знаннях про сонячний півострів, знає, де він. Не дивно, бо він… за Кудикіними горами. Де це? А десь там, не далеко.
Там, у безводді між Країною блакитних вершин та Кафою, 1000 і більше років тому було джерело. Від нього збереглася наразі лише суха кам'яниця, а тоді воно живило містечко й монастир при невеличкій фортеці ХІ століття. Відомо, що то була обитель Святого Івана. А як називалося місто: Кайгадор чи Кайдагор? З місцевого італійсько-вірменського койне середньовіччя не такою й химерною видається версія, що ця назва походить від імені Хачатур. Вірменською це — Хреститель, що підтверджує присвяту обителі Іванові Передтечі.
Цю лінію розвитку було перервано 1475 року, коли впала Кафа.
Багато з тих пір перемінилося на кримських берегах. Незнані топоніми спокушають колоніста прикріпити незрозумілі назви до своєї мови. Можливо, назви Топли, Сали, Ельбузли, Отузи... і породили ту казкову назву. Пагорби між хребтами Біюк-Янишар та Тепе-Оба, що прикривають з півночі місцину Кайгадор чи Кайдагор, стають в мовленні «множиною»: «Кайдагори» — «Катагори», і врешті – Кудикіни гори. «Гори» ті сягають трохи за сотню метрів, і не заважають північним вітрам панувати в звивах безлісного рельєфу при морі.
Чорне море тут утворює дві бухти. Східна – Двоякірна, бо через вітри один якір не міг втримати судно на стоянці, доводилося заводити обидва. Західна бухта відома під середньовічним іменем Провато. Можливо, саме згадка про старовинну назву, а не тільки урвисте шаленство схилів тутешніх голих пагорбів, спровокувало згодом назву Провалля. На мисі між бухтами вже більше століття існує новітнє поселення, яке 80 років тому стало селищем Орджонікідзе.
Навряд більшість наших сучасників пригадає, що значить це слово, а самі містяни звуть своє містечко просто Орджо чи Оржо. Поруч є знахідки залишків життя людини – з кременевим знаряддям та купами мушель від устриць та мідій, з'їдених 4-5 тисяч років тому. Про початок регулярного поселення можна говорити з ХІ століття. Про монастир – ще через 300 років, і одна з міських брам Кафи, та, що виводила на північний захід, звалася здавна Кайгадорською. До Оржо й нині можна дістатися в тому напрямку з Феодосії міською маршруткою. Досвідчений кримський водій доїде далі плутаниною залишків старих військових шосе до Коктебеля, що на відстані погляду через морську затоку з набережної Оржо. Але регулярний транспорт так не їздить: простіше через Феодосію. Своїм нинішнім існуванням селище завдячує контр-адміралові імперського флоту Бубнову. Адмірал заснував тут базу для випробування морської зброї, перед початком Першої світової війни. 1917 рік все звів майже нанівець, втім, невдовзі завод відновлюється й налагоджується сполучення з Коктебелем.
У війнах місцині між морем та Кудикіними горами особливо не щастило на артилерію. У Першу — кайзерівські субмарини вицілювали тут берегові гармати царського війська. У Другу навпаки, з повітря й з моря сипали вогнем по батареях німців калібри Червоної армії.
Тож після Другої світової Орджонікідзе довелося знову відбудовувати з руїн. Воно стало закритим селищем при двох унікальних військових об'єктах – «Гідроприлад» та «Гідроапарат», з вельми специфічним складом чотирьохтисячного населення та забезпеченням життєвих потреб мешканців аж з міста Ленінграда. Не дивно, що в Орджо з перших у Криму створився дайвінг-клуб, джерела також вказують на 1990 рік як на початок становлення селища курортом. Деякий час після розпаду СССР частина науково-виробничої бази ще зберігалася, але курортні тенденції вже домінували.
Втім, навряд чи можна говорити про «курортний Ренесанс» містечка на мисі Киїк-Атлама. Курортну інфраструктуру має невеличкий селищний пляж, берегом в бік Коктебеля пунктиром іде низка кам'янистих номерних – від Першого по П'ятий – пляжиків, чим далі тим більше диких. А поруч – Феодосія з розвиненою санаторною структурою, з іншого боку – розкручений богемний Коктебель, тож тихі розваги Оржо не дуже привабливі як на курортний кримський стереотип.
З початку ХХІ століття ті, хто не покинув селища – а населення його скоротилося ледь не вдвічі – шукали змоги привернути увагу до цього «проміжного» курорту. Невеличкий його ресурс вимагав для розвитку яскравої родзинки і 2007 року виникла логічна пропозиція: змінити ту радянську назву на щось яскраво-романтичне. Сусідня Феодосія, недалекий Старий Крим – міста, пов'язані з життям і творчістю великого романтика моря Олександра Гріна. Пішли чутки про пропозицію надати містечку красивої назви з країни романтиків – «Грінландії». Наприклад, Гель-Г`ю або Зурбаган… Втім, при всій спокусливості було визнано, що це буде занадто вже штучно.
Тож мати цьому неординарному містечку, такому майже невідомому, прихованому за забутими «Кудикіними горами» Криму, свою назву — Кайгадор.