Харитина Пекарчук: кримська українка в лавах Армії УНР
Сергій Конашевич. Газета «Кримська світлиця», 2016 рік, випуск № 42
«Вона родилася і виростала на соняшному Криму та його міццю наснажена…»
Харитина Пекарчук (уроджена Тіна Ізбицька) народилася 14 жовтня 1894 року, на козацьке свято Покрови, в Сімферополі. Походила зі зрусифікованої польської родини. Дід по матері був польським повстанцем. Батьки, Антон і Марія, мали величезні сади довкола Сімферополя та чимало землі на материковій Україні. Батько помер рано. Матір наймала на тривалий термін молодь з Полтавщини, яка, шукаючи праці в поміщицьких маєтках, добиралася аж до самого кримського узбережжя, приносячи туди свій одяг, мову, пісні.
«Національна свідомість в сьогоднішньому розумінні тоді щойно прозябала, але емоційне почуття рідності та приналежності в кожного з них проявлялася динамічною спонтанністю. В нашій хаті їх завжди зустрічали як рідних і своїх» Тіна, спостерігаючи за ними, підлітком відчула себе частиною українського народу.
«Наша няня, українська селянка, була нашою постійною опікункою та в великій мірі виховницею. Весь час склад служби був у нашому домі український, тож українська мова була нам однаково рідна».
Згодом дівчина захопилася українським театром, відвідуючи вистави, попри заборони з боку керівництва гімназії. Діставши від дядька по матері «Кобзар» Шевченка, Тіна не лише сама вивчала його вірші, а й читала їх подругам у школі на перервах, маючи через це проблеми зі вчителями.
«Діяла емоція й спонтанна реакція так, що ми виростали з почуттям, що українська земля наша рідна, а тим самим її побут і мова. Усвідомлення про кривди, яких зазнала Україна, викликало в нас почуття обуреної справедливості, огірчення і бунту».
Одразу після революції 1917 року Тіна та ще кілька осіб заснували в місті «Просвіту», згодом організувавши український хор та аматорський театральний гурток, влаштовуючи літературні вечори, маючи українську частину в газеті. «Громадське життя українців було тоді в нашому місті пасивне, майже ніяке, помимо того, що українців було у Симферополі немало. В одних не було зацікавлення до яких-небудь форм громадської активності. Старша інтелігенція, якій ще пам'яталася доба переслідування та репресій, боялася виявити себе, щоб не втратити праці та не бути караними».
У 1917 році в Сімферополі стояли три запасні полки, з якими активно взаємодіяла міська українська громада, зокрема «Просвіта». 17 травня близько 15 тисяч вояків з різних частин пройшли з українськими прапорами головними вулицями міста.
«Цей день слід вважати й початком української військової формації у Кримі. Юрій Воротов-Хвілинський провадив похід, а Юрій Тютюнник приймав параду. Обох їх пізніше знищили большевики».
Коли батальйон вирушав на материк, Тіна приєдналася до нього як рядова. «Цей запал уділився не тільки мені, а захопив всю українську гімназійну і студентську молодь Сімферополя, що вступала до війська».
1918 року Тіну викликали телеграмою додому через важку хворобу матері. В Сімферополі в той час стався більшовицький переворот, і вона мусила втікати.
«На початку січня 1918 року приїхав додому брат. Недовго тішилась ним матуся, бо старшини 17 січня вночі виступили протии большевиків у Севастополі. 18 січня вранці севастопольські портові робітники і горстка матросів зайняли наше місто. Братова частина попала в большевицьку засідку: врятувалась лиш мала горстка, і в тому числі й він. Для оборони нашого міста зостався тільки Кримський запасовий полк, що складався в більшості з татар...»
У Кременчуці вона потрапила до рук більшовиків: ті вимагали видати українців, яких вона знала в Сімферополі. Після визволення німецькими військами працювала в Єлисаветграді (зараз Дніпро) друкаркою в повітовій комендатурі. Присягу на вірність гетьману Скоропадському скласти не захотіла. В листопаді 1918 року пішла до полку імені Івана Богуна, який сформували галичани та наддніпрянці. Спочатку мала псевдо «Степан Книшенко», видаючи себе за хлопця, а потім звалася Тіною Книшенко. Після відступу українських військ очолила сформований нею санітарний потяг. Приймаючи під свою опіку поранених та хворих на тиф, зрештою занедужала й сама, але продовжувала працю. Після хвороби в одному з боїв була легко поранена в ліву ногу, в іншому – в живіт, за три тижні з незагоєною раною повернувшись до полку. За участь у Зимовому поході була нагороджена жетоном ордена Залізного хреста, а потім – Хрестом Симона Петлюри.
У травні 1920 року Тіну тяжко контузило, після чого для неї «закінчилася служба Україні як вояка». В листопаді була інтернована, перебувала в таборах, займалася вишивкою. В кінці 1921 року втекла в Карпати до чоловіка, старшини Армії УНР Івана Пекарчука, з яким побралася ще 1919 року. Через його хворобу мусила тяжко заробляти на життя – пиляла дерева у горах, зимою пробиваючи дорогу в снігу. У червні 1922 року Харитина перейшла нелегально чеський кордон. 15 січня 1924 року була зарахована до Української господарської академії в Подєбрадах без стипендії. У 1925 році лікарі виявили в неї туберкульоз легенів. У 1929 році Харитина Пекарчук переїхала до Польщі з чоловіком, де той отримав посаду інженера.
У 1939 році Друга світова війна принесла з собою нові поневіряння. В грудні 1941 року Харитина з чоловіком переїхала до Вінниці, за два роки разом із чоловіком була заарештована гестапо за зв'язки з партизанами, через брак доказів за кілька місяців їх обох звільнили. Далі – втеча на захід, блукання з табору в табір. В 1945 році опинилися в таборі Рейнгард у Новому Ульмі. Лікування, злидні, жодної можливості виїхати, хвороба чоловіка і його смерть у 1958 році. На превеликий жаль, її щоденник, який писався в еміграції, зник разом з усіма фотографіями. В останні роки її життя журнал «Дороговказ» у Торонто надрукував її спогади під назвою «Моя служба Україні, як вояка».
Кримська українка польського походження Харитина Пекарчук відійшла у засвіти в 79-річному віці 11 березня 1973 року в будинку для людей похилого віку в Дорнштадті.
На особливу увагу в її життєписі заслуговує кредо: «Я героїнею не була, а робила все те, що мені підказував мій молодечий запал і любов до українського народу».