Роза Кримська. Газета «Кримська світлиця», 2018 рік, випуск № 47
Кожне місто має своє обличчя. Звісно, з часом воно покривається зморшками або стає зовсім невпізнаваним: революції, війни, зміна влади і її смаки. І якщо в одних містах ми можемо побачити пам'ятки архітектури, то в інших, на жаль, це неможливо.
Наприклад, як у Керчі, що майже не зберегла архітектуру ХІХ – початку ХХ століть. Особливо це відбилося на релігійних будовах: за радянської влади церкви нещадно знищували, і тому більшість храмів у Керчі – сучасні. Але все не так погано, бо дореволюційні видові листівки зберегли для нас стару Керч.
Початок ХХ століття називають справжнім листівковим бумом. Надсилати одне одному листівки було неможливо модно, а мати своє фотоательє і друкарню – неможливо вигідно, тож наклади були фантастичними. В Криму найпопулярнішими були види Південного берега, а також Бахчисарая. Керч трапляється на тогочасних листівках рідше, хоча і цього матеріалу нам буде достатньо, аби порівняти минуле і теперішнє.
Почну з того, що Керч була набагато компактніша, ніж сьогодні. Наприкінці ХІХ – на початку ХХ століття населення Керчі складало не більше тридцяти тисяч осіб. На мапі початку ХХ століття можна побачити, що в'їзд у місто був біля вулиці Шлагбаумської (до речі, це одна з небагатьох вулиць, що зберегла історичну назву). Проїжджаємо шлагбаум і опиняємось на вулиці Феодосійській (сьогодні це вулиця імені Пирогова). Буквально 500 метрів – і ми на Соборній площі. Можна сказати, це і був центр, адже тут стояв головний православний храм Керчі – Свято-Троїцький собор, що зображений на декількох листівках того часу.
Храм було побудовано в 1832 році, у 1845-му з'явилися дзвіниця і каплиця. На листівці можна побачити, що собор був доволі великим – сюди на свята приходила більшість керчан. На жаль, радянська влада зробила все, аби його знищити: в 1931-му його закрили і скинули хрест, а у часи Другої світової храм слугував продуктовим складом. Після звільнення міста влада вирішила остаточно прибрати собор, хоча він не був зруйнований унаслідок бойових дій. Сьогодні на його місці стоїть будівля уже колишньої філії ТНУ ім. Вернадського. Проте часточка собору насправді завжди в Керчі: з каміння, що залишилось від храму, побудований Обеліск Слави на горі Мітридат.
Славнозвісний обеліск також став приводом для того, аби знищити ще одну пам'ятку архітектури.
Тривалий час візитівкою міста була каплиця Стемпковського. Загальна панорама міста не обходилася без каплиці на горі Мітридат. Мабуть, це був улюблений краєвид фотографів та видавців, адже на листівках того часу ми зустрічаємо його дуже часто.
Каплиця побудована у 1830 році на прохання градоначальника міста Івана Стемпковського, що написав заповіт за два роки до власної смерті. За словами істориків, І. Стемпковський зробив для Керчі багато гарних речей: під час його керівництва в місті побудовано училище, нову пристань, Свято-Троїцький собор, а також ті самі Мітридатські сходи, якими так люблять гуляти місцеві та приїжджі. Тому каплиця на найвищій точці міста стала символом вдячності, а в подальшому – одним з найбільш пізнаваних керченських архітектурних об'єктів межі століть, що з'являлися на поштових картках.
У 1944-му на горі Мітридат відбувається відкриття обеліска, тому каплицю вирішено прибрати. Тож тепер на всіх краєвидах маємо обеліск, що височіє над містом.
Загалом у Керчі небагато храмів, усі вони для різних конфесій. Крім православних, сьогодні в місті діють костел, мечеть і синагога, а також вірменська і грузинська церкви, баптистський дім молитви. Однак мало хто знає, що в місті колись діяла німецька лютеранська кірха. Її можна побачити, наприклад, на листівці із зображенням шлагбаума. Цікаво, що фотограф направив свій апарат за межі міста, адже німецькі колоністи жили на околиці. Кірха побудована у 1905 році силами керченської німецької громади. Її вигляд приголомшує: готичні шпилі видно здалеку, але сьогодні перешкодою такому краєвиду стане пожежна частина і паспортний стіл, а також житлові будинки. Під час війни кірха стала штабом німецької військової комендатури. На цвинтарі навколо ховали загиблих німецьких офіцерів і солдатів.
Звісно ж, після війни кірху підлаштували під потреби радянських громадян: хрести демонтували, шпилі прибрали і відкрили кінотеатр «Родина». У 90-х «Родину» зруйнували – все рознесли на будматеріали, тож на цьому місці взагалі не вгадуються ані кірха, ані кладовище, ані кінотеатр.
Чи могло бути інакше? Мабуть, ні, адже совіти не мали на меті збереження історії і пам'яті. Тож листівки – це одне з небагатьох достовірних джерел, що дозволяють нам зазирнути за ширму часу і відтворити минуле.