Використання Росією української культурної спадщини у війні проти України: кримський кейс

Андрій Іванець, кандидат історичних наук, старший
науковий співробітник НДІ українознавства. Газета «Кримська світлиця», 2019 рік, випуск № 45-46

Напад Росії на Україну у 2014 році мав з самого початку ознаки звичайної (конвенційної) війни – захоплення в Криму російськими військовими режимних цивільних об'єктів, у тому числі будинків органів влади і переправ, штурми українських військових частин, під час одного з яких у Сімферополі було вбито українського офіцера, морський бій на західному узбережжі Криму, тоді, наприклад, один з українських кораблів на Донузлаві використав сотні світлошумових гранат для захисту від нападників з кораблів під андріївським прапором. Проте у масовій свідомості України і світу агресія Росії закріпилася як гібридна війна. Ознаки останньої, дійсно, теж були – величезна роль незбройних методів ведення війни порівняно із бойовими діями з допомогою конвенційних озброєнь, а також прагнення Росії приховати сам факт розв'язування агресії, показати себе якоюсь третьою стороною у нібито «внутрішньоукраїнському» конфлікті. Кремль активно системно здійснював і здійснює проти України масштабні інформаційні, економічні та геокультурні атаки.

Причому економічні наслідки російської агресії для України є великими і болючими. Лише один штрих проблеми – через захоплення Криму українська сторона втратила доступ до більшої частини свого шельфу, де вона вела видобуток вуглеводнів і де невдовзі мала запрацювати за українською ліцензією велика транснаціональна компанія, натомість держава-агресор за п'ять років окупації півдня України викачала вже орієнтовно 10 мільярдів кубометрів газу з українських морських родовищ з допомогою захоплених росіянами українських бурових вишок вартістю 800 мільйонів доларів. Не так просто обрахувати наслідки геокультурної війни Росії проти України, проте її вплив може мати ще більш негативні наслідки у майбутньому. Оскільки тут питання не у збитках, втратах і жертвах українського народу, а у спробах поставити під питання саме його існування.

Росія за період свого порядкування на тимчасово окупованій території АР Крим і Севастополя встигла завдати великої шкоди матеріальній культурній спадщині України – відомі численні факти грабування і знищення пам'яток, руйнівні за наслідками «реставрації» знакових об'єктів (Ханський палац у Бахчисараї, сходи на гору Мітридат у Керчі), незаконного переміщення об'єктів музейного фонду України в Росію й у треті держави. Проте звертають на себе увагу системні намагання використати символічний капітал кримських пам'яток для виправдання або приховування агресії проти України. Окупація і спроба анексії частини території суверенної держави до початку Росією війни у 2014 р. була першою в Європі з часів Другої світової війни. Такі дії держави-агресора стали брутальним порушенням міжнародного права і правопорядку, який створювався для запобігання війнам з середини ХХ століття, двосторонніх українсько-російських договорів і зобов'язань, які брала на себе Росія за багатосторонніми угодами. Відсутність правових підстав для захоплення українських Криму і Севастополя й агресії проти України загалом призвела до спроб Кремля замаскувати свої дії квазіісторичними аргументами. Це дуже суттєва причина. Проте геокультурна війна Росії проти України має глибші корені.

Для Кремля та загалом табору російських реваншистів країна із центром у Києві є не просто важливим плацдармом для подальшої експансії, джерелом людських, фінансових і матеріальних ресурсів. Свідомість носіїв російської імперської матриці сприймає українське питання як порогове, оскільки саме існування України змушує задаватись питанням про російську ідентичність, адже ядром Київської Русі були саме сучасні українські землі. Отже, Україна закономірно відчуває свою спадкоємність щодо києворуської спадщини. Та країна, яку ми сьогодні називаємо Росією, остаточно сформувалась як окрема цілісність у міжріччі Оки і Волги у золотоординський період. Втім, її владний та інтелектуальний істеблішмент хоче представити свою країну не просто причетною до спадщини Київської Русі і Новгородщини, де до захоплення Москвою формувався четвертий східнослов'янський етнос, а головним або навіть єдиним спадкоємцем. Традиційна відповідь російських імперців на «український виклик» була спрямована на знищення або хоча б позбавлення суб'єктності української ідентичності. Відповідно, є підстави сприймати постійне повторення у різних варіаціях очільником Кремля тези про те, що «росіяни та українці – один народ», не як безневинну забавку у плюралізм думок, а як ледь закамуфльоване програмне заперечення українських культури, мови і державності.

Держава-агресор намагається систематично використовувати культурну спадщину незаконно окупованого Криму як символічний капітал у війні проти України. В обсязі однієї статті неможливо предметно обговорити весь кримський кейс, тому ми зупинимося на чи не найбільш показових випадках інструментально політизованого використання теми Херсонесу і проголошення окупованого українського міста Керчі – «найдревнішим містом Росії».

Херсонес: Київ має відмовитися від Криму, тому що там хрестився київський князь?

Очевидна незаконність дій Росії під час захоплення українського Криму потребувала до псевдоправових «фігових листків» («референдумів» під дулом автомата, ухвалення російських законів щодо анексії території іншої держави) додаткових виправдань. І 18 березня 2014 р. у своїй «кримсько-судетській» промові президент РФ висунув квазіісторичні обґрунтування для захоплення двох південних регіонів України. Ця промова взагалі містить низку нісенітниць: наприклад, твердження «росіяни – найбільший розділений народ». Чи в Кремлі вважають ханьців чисельно меншими за росіян? Чи не чули про проблему Тайваня? Щодо квазіісторичних аргументів потреби поділу України чи не найбільш абсурдною була згадка про «древній Херсонес, де прийняв хрещення святий князь Володимир». Виходить, що Крим потрібно було відірвати від держави із столицею в Києві, тому що великий київський князь понад тисячу років тому хрестився в Херсонесі, а після того ще й охрестив киян? Чи може це когось переконати при здоровому глузді?

Попри всю очевидну двозначність ситуації із Херсонесом, Кремль перетворив це питання на один із наріжних каменів ідеології «кримнашизму». Сакралізація Херсонесу Кремлем мала вивести з-під стріл критики його протиправні дії. Проте невдовзі вона ледь не поставила під сумнів міжнародно визнаний статус цього античного і середньовічного міста, яке проіснувало понад 1800 років і було значним політичним, економічним та культурним центром Північного Причорномор'я. Річ у тім, що Україна внесла у 2013 р. Національний заповідник «Херсонес Таврійський» до списку Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО. Археологи вивчають це древнє місто та його сільськогосподарську округу, яка має унікальний для античних полісів рівень збереженості, з 1827 року. Ще у 1892 р. у Херсонесі було створено музей, який за часів УРСР став історико-археологічним музеєм-заповідником, а у незалежній Україні отримав статус Національного заповідника. Одразу після захоплення Криму український музейний заклад було незаконно перереєстровано окупаційною адміністрацією.

У липні 2015 р. в цей нелегітимний російський музей у рамках «зміцнення скрєп» російський «губернатор» Севастополя С. Меняйло призначив директором благочинного Севастопольського округу УПЦ Московського патріархату протоієрея Сергія Халюту. Він не мав належних професійних якостей і освітнього рівня (закінчив медичне училище і конфесійні освітні заклади), проте міг реалізовувати затребуваний російською владою напрям сакралізації знакового історичного місця. С. Меняйло підкреслював при призначенні клірика керівником науково-просвітницького закладу, що Херсонес має бути не тільки туристичним, а й центром поклоніння та паломництва. Можливо, протест колективу національного заповідника не дав би результату, але приєднання до нього російських вчених і музейників змусило російську владу увімкнути «задній хід».
Директор Ермітажу і глава Спілки музеїв Росії М. Піотровський підкреслював, що перетворення Херсонесу із науково-просвітницького центру в релігійний є неприпустимим, а призначення клірика директором заповідника може призвести до виключення цього цінного об'єкта зі списку Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО і втрати пам'ятки. Побіжно зауважимо, що автор цієї правильної заяви теж не надто шанує право у сфері захисту культурної спадщини, оскільки без дозволу української сторони відновив після окупації Криму розкопки у Херсонесі.
Щоправда, його прізвище поки не потрапило у санкційний список України археологів, які протиправно працюють на тимчасово окупованій території.

У 2015 р. замість Халюти директором було призначено науковця, але майже одночасно Кремль протиправно оголосив про внесення цього об'єкта української культурної спадщини до переліку «особливо цінних об'єктів культурної спадщини народів Росії». На практиці це призвело до виведення цінної пам'ятки із відання нелегітимної адміністрації Севастополя у пряме підпорядкування Москви. Втім, вектор до політизованої «сакралізації» Херсонесу та використання його для політичних маніпуляцій було збережено. Як продовжилося і руйнування пам'яток хори Херсонесу, і спроби РПЦ забрати приміщення заповідника, які колись належали монастирю, а сучасного директора нелегітимного музейного закладу вважають ставлеником наближеного до Путіна ієрарха РПЦ… До речі, ще у 2016 р. постійний представник РФ при ЮНЕСКО Е. Мітрофанова публічно визнавала, що музей-заповідник «Херсонес Таврійський» не перебуває під відповідальністю Росії.

В. Путін з моменту захоплення Криму як мінімум раз на рік відвідує цю пам'ятку, а МЗС України невтомно йому нагадує, що тим самим він порушує законодавство. Зазвичай очільник Кремля робить це в серпні під час оперного фестивалю в античному театрі. Не забуває заходити й у Володимирський собор, який було відновлено у 2004 р. коштами Київської міської державної адміністрації. Звісно, такі візити мають політико-пропагандистський характер. У 2017 р. В. Путін зробив заяву, яка модифікувала неоімперський міф Херсонесу. Тоді він сказав: «Тут необхідно створити руську («русскую»), російську Мекку. Річ не у тому, що князь Володимир тут хрестився, а у тому, що після цього тут почалося зміцнення централізованої російської держави (в оригіналі – «российского государства»)». Твердження відверто фантастичне. Адже централізована московська, у майбутньому – російська держава виникла під впливом традицій Золотої Орди на кілька сторіч пізніше хрещення київського князя. Проте В. Путін має рацію, коли говорить по «унікальне» для російської держави значення Херсонесу, адже для багатьох він став символом повернення в Європі до практик Третього рейху у міждержавних відносинах. Цікаво, що один із російських пропагандистів навесні 2014 р. називав В. Путіна «хорошим Гітлером до 1939 року». Згадана заява президента РФ цікава тим, що вона перенесла акценти у неоміфологічному сприйнятті Херсонесу із православ'я на державність.

Якщо у 2014 р. при згадці цього зниклого міста президент РФ говорив про закладання хрещенням 988 року спільного цивілізаційного фундаменту Росії, України і Білорусі, то тепер він наголошує на значенні Херсонесу для створення «централізованої російської держави». Бачимо тут приклад чергової спроби символічно «приватизувати» пам'ять про Херсонес. Це нагадує цинічні заяви В. Путіна перед нападом на Україну, що Росія і сама б виграла Велику Вітчизняну війну. Тоді очільник Кремля ніби символічно «виштовхував» із пам'яті про перемогу над нацизмом інші народи СРСР, публічно демонстрував зневагу до колосальних жертв, яких вони зазнали. Наприклад, Україна під час Другої світової війни втратила понад 8 мільйонів осіб.

Використовує путінський режим херсонеську тему і для непрямого визнання анексії Криму. Найпростіший метод – це відвідування на запрошення російської сторони іноземними чиновниками або діячами культури заповідника, низки концертів і фестивалів, які відбуваються на його території, із порушенням українського законодавства про перетин кордону. Проте у 2019 р. використання херсонеської теми вийшло на принципово новий рівень. На початку літа російський блогер А. Шипілов повідомив, що Росія з допомогою своїх спецслужб проводить операцію з використання Кіпру для спроб отримати хоча б непряме визнання ЄС російського статусу Криму і навіть навів низку документів щодо цього. З цих матеріалів виходило, що таке собі Дворянське зібрання Криму в особі його предводителя (керівника) А. Ушакова, нелегітимна російська установа «історико-археологічний музей-заповідник «Херсонес Таврійський» за підтримки «віце-прем'єра уряду Криму», екс-посла РФ у Республіці Кіпр Мурадова та діючого посла РФ на Кіпрі Осадчого, структур РПЦ розгорнули багатоходову політико-культурну активність на середземноморському острові з метою визнання хоча б де-факто законності анексії українського півострова. Задум, імовірно, полягає у тому, що, оскільки неможливо напряму встановлювати контакти між нелегітимними окупаційними структурами в Криму і державними органами країн ЄС, то для обробки європейських держав використати контрольовані або навіть створені російськими спецслужбами структури громадянського суспільства.

Одну з ключових ролей у спробах використати Херсонес для визнання анексії Криму в Європі відіграє москвич, почесний президент групи компаній «Експертно-аналітична служба Співдружність» А. Ушаков. А. Шипілов кваліфікував його як «бійця невидимого фронту», перед яким ледь не у фрунт витягуються представники російської адміністрації Криму. Вже у 2014 р. москвич починає активно працювати на окупованих територіях півдня України, стає членом робочої групи ТПП РФ щодо розвитку зв'язків з Кримом. У 2015 р. він очолює Дворянське зібрання Криму, а влітку 2016 р. – щойно створений у Сімферополі Фонд культурно-просвітницьких програм «Культурна спадщина Криму». «Благодійна» організація відверто декларує свої політичні наміри: «На кошти фонду у 2016-2019 роках було здійснено низку міжнародно значущих заходів, що сприяють зміцненню позитивного образу Криму та об'єктивній інформації про законність та історичну обґрунтованість його повернення у склад Росії». Вже восени 2016 р. цей фонд проводить нараду із керівництвом російського заповідника «Херсонес Таврійський» щодо широкомасштабного співробітництва. Тоді структура на чолі з Ушаковим задекларувала намір допомагати музейній установі у великому колі питань, починаючи від розробки логотипу і концепції оновлення експозиції до оформлення документів у БТІ. У 2018 р. фонд домовився з Кіпрською православною церквою про проведення в 2019 р. у Республіці Кіпр виставок про святі місця Криму і направлення кіпрських туристів на паломницькі маршрути Кримом.

Ушаков також стає представником «Союзу нащадків Російського дворянського зібрання – Дворянського зібрання Росії» на Кіпрі і пробує у 2019 р. від імені цієї організації створити у Республіці Кіпр так званий Культурний центр «Кримський дім в ЄС». Проте невдовзі організацію перейменували у «Клуб друзів Херсонесу Таврійського». Де-факто вона, як визнають самі її члени, діє при Російському посольстві у Республіці Кіпр, але формально є громадською структурою.

У червні 2019 р. у другому за розміром місті Кіпру Лімасолі та у столичній Нікосії під егідою цього «клубу», нелегітимного російського «заповідника «Херсонес Таврійський», РПЦ відбулася виставка «Святині Херсонесу». Благословив її проведення митрополит Сімферопольський і Кримський УПЦ МП Лазар. Укотре російська влада для досягнення своїх геополітичних цілей цинічно використала церкву та здійснила без дозволу України переміщення предметів музейного фонду України за кордони тимчасово окупованої території. Шкода, що клірики УПЦ МП/РПЦ вчергове дали себе втягнути у ці брудні політичні ігри.

Посол України на Кіпрі Б. Гуменюк щодо відкриття так званого «Клубу друзів Херсонесу» – «представництва Російського Криму» в Європі» – офіційно заявив, що «ми є свідками того, як Росія знову використовує тактику «троянського коня» з метою ввести в оману громадськість та уникнути відповідальності за військові злочини проти України». Цей конкретний випадок посол розцінив як чергову спробу узаконити анексію Криму Російською Федерацією в ЄС, яка схожа на добре сплановану, спеціальну операцію Москви із обходу законодавства ЄС і досягнення своїх імперських цілей. У зв'язку з цим Б. Гуменюк поставив риторичне запитання: «Я би хотів дізнатися, що б сказали греки-кіпріоти, якби якась турецька неурядова організація за кордоном знаходила якісь «історичні зв'язки і культурні цінності» між так званою Турецькою Республікою Північного Кіпру і Туреччиною?».

Як місто України проголосили найдревнішим у Росії

Ще одна спроба «приватизувати» Росією символічний капітал міста на тимчасово окупованій території Криму пов'язана з Керчю. Якщо випадок Херсонесу – це, скоріш за все, спроба Москви використати м'яку силу у війні проти України і Заходу, то ігри навколо найсхіднішого кримського міста могла розпочати безпосередньо російська адміністрація окупованого Криму, звісно, у межах заданих Кремлем завдань і правил. Річ у тому, що в 2015 р. розпочалися офіційні урочистості на честь двотисячолітнього ювілею офіційно визнаного найдревнішим у РФ міста Дербента у Дагестані. Майже одночасно почалося публічне мусування теми Керчі як «найдавнішого міста Росії».

За свою 26-вікову історію воно мало різні назви – Пантікапей, Боспор, Карша, Корчев, Черкіо, Воспоро, Керч. Грецький поліс Пантікапей було засновано на кримському березі Керченської (тоді Кіммерійської) протоки, за останніми даними російських археологів, у проміжку між 610 і 590 роками до н.е. Побіжно зазначимо, що уточнену інформацію про заснування міста російські науковці отримали після анексії Криму без належного оформлення документів на розкопки в українських органах влади. Втім, задовго до 2014 р. Керч називали найдавнішим містом України, оскільки датою його заснування вважалося VI ст. до н.е. У V ст. до н.е. Пантікапей став столицею Боспорського царства, яке об'єднувало береги східного Криму і Тамані. На межі ер воно було частиною Понтійського царства, Римської імперії, пізніше його захопили готи, руйнували гуни. Далі місто входило до складу Візантії, Хазарії, Тмутараканського князівства, Золотої Орди, Генуезької республіки, Османської імперії, Російської імперії, РРФСР, СРСР, УРСР і вже незалежної України. Попри злети і падіння, періоди руйнувань і спустошень, життя в місті пульсувало постійно понад 2,5 тис. років.

Проте жителі Дербента можуть спати спокійно – Керч не є конкурентом їхньому місту. Річ навіть не в тому, що археологи у 1970-1990-х рр. знаходили докази існування на території цього кавказького міста значного поселення ще у першій половині І тис. до н.е. і, відповідно, не можна виключати його дещо поважніший, ніж у Керчі, вік. Питання датування часу заснування Дербента ще дебатується у науці. Проблема в тому, що Керч не перебуває у міжнародно визнаних кордонах Росії, є з точки зору права українським містом, а відтак не може розглядатися на офіційному рівні як найстаріше в будь-якій іншій державі, окрім України.

Мотиви представників російської адміністрації окупованих територій, які почали кампанію за визнання східнокримського міста «найстарішим у Росії», досить очевидні. Це – спроба набрати ваги серед регіонального істеблішменту РФ, підвищити свою значущість в очах Кремля і, звісно, спосіб залучити більше туристів та отримати додаткові кошти із федерального бюджету. Адже не секрет, що відзначення ювілеїв – це вікно можливостей для залучення державних субвенцій. Це також і піар для міста, причому, що дуже важливо у путінській Росії, ідеологічно вивірений піар. Дагестанці сподівались під ювілей Дербента отримати десятки мільярдів рублів. По факту вийшло суттєво менше, втім, і ці гроші влада Дагестану насилу освоїла.

Ідеологізована веремія навколо Керчі розпочалася після віднайдення у 2015 р. Боспорською експедицією під керівництвом археолога, завідувача відділу Державного музею історії образотворчих мистецтв ім. О. Пушкіна (Москва) В. Толстікова на вершині гори Мітридат у найдревнішому шарі Пантікапея будівлі та інших артефактів кінця VII ст. до н.е. Важливу знахідку з окупованої території України російська ідеологічна машина тут же охрестила «найдавнішою будівлею в усій Росії». У січні 2016 р. на засіданні «уряду Республіки Крим» «віце-прем'єр» Л. Опанасюк оголосила, що експедиція Толстікова, яка вже 40 років працює на Пантікапеї, зробила відкриття, які дають підстави стверджувати, що «Керч – найдавніше місто Російської Федерації». У червні 2016 р. «глава уряду Республіки Крим» С. Аксьонов доручив «Міністерству культури Республіки Крим» і Східнокримському музею-заповіднику почати збір інформації для того, щоб це довести офіційно.

У серпні 2016 р. В. Толстіков зробив доповідь на міжнародній конференції «Археологія та історія Боспору» про знахідки, які дозволяють визначити вік Керчі орієнтовно в 2650 років. На виконання доручення Аксьонова наприкінці 2016 р. директор Східнокримського історико-культурного музею-заповідника Т. Умріхіна підготувала документи у Президію РАН і урядові структури РФ для офіційного визнання дати заснування Керчі у проміжку 610-590 рр. до н.е. До них додавалися відповідні довідки за підписом директора Музею історії образотворчого мистецтва ім. О. С. Пушкіна М. Лошак і В. Толстікова, завідувача відділу польових досліджень Інституту археології РАН А. Масленнікова. Від російських вчених не відставали і їхні кримські колеги – офіційний протокол про вік Керчі підготували історики «Кримського федерального університету ім. В. Вернадського» на чолі із завідувачем кафедри історії давнього світу і середніх віків, археологом О. Герценом. У червні 2017 р. російські ЗМІ активно тиражували заяву Умріхіної про те, що після доповіді В. Толстікова вчена рада Інституту археології РАН визнала, що обґрунтовано можна говорити про рубіж VII-VI століть до н.е. як про дату заснування Пантікапея в ході Мілетської колонізації, а отже, «в Росії не існує більш давнього міста, ніж Керч».

Проте бюрократична машина Росії працює повільно. Якщо та ж Т. Умріхіна ще у 2016 р. пропонувала керівництву Росії офіційно відзначити 2600-річчя Керчі через два роки, то на початку того самого 2018 р. вона говорила, що процес офіційного визнання нового статусу міста є складним і потрібно проробити велику «паперову» роботу. А ось ідеологічна машина Росії працює набагато оперативніше. У Східнокримському історико-культурному музеї-заповіднику було відкрито експозицію «Керч – найдавніше місто Росії». Влітку-восени 2018 р. однойменна виставка працювала в Єкатеринбурзі, вже звично на ній в порушення права і просто цивілізованих норм поводження з культурними цінностями експонувалися предмети музейного фонду України.
А поки тривали ці ідеологічні ігри, одразу після анексії Криму почалися проблеми у знакових пам'яток Керчі – візитівок міста. Першим почав руйнуватися знаменитий витвір італійського архітектора Дігбі – Мітридатові сходи, які ведуть від центральної площі міста до верхівки гори Мітридат. У 2016 р. під час візиту до Керчі Путіна кримське керівництво обіцяло йому, що необхідні роботи будуть проведені оперативно, але де-факто ситуація стала лише гірше після забивання величезної кількості паль «реставраторами» прямо у культурний шар Мітридату. У 2018 р. почав руйнуватися обеліск Слави – перший пам'ятник Великій Вітчизняній війні (1944 р.). На початку 2019 р., за однією з версій, були демонтовані через загрозу руйнування і тимчасово вивезені, а за іншою — впали і зазнали пошкоджень колони античного портика на Мітридаті. Чи не варто вже наступного року чекати проблем із найстарішою діючою візантійською церквою в Україні – храмом Іоанна Предтечі, що розташований у центрі Керчі?

Це не відомо, а от у тому, що Росія і надалі буде активно використовувати культурні ресурси окупованих українських територій у війні проти України, сумнівів немає. Причому без огляду на здоровий глузд і право. Війна триває, й ідеологічна машина Кремля розкручує маховик воєнної пропаганди, незважаючи на всі зміни на владному Олімпі України. Державі, яка зазнала агресії Росії, та світу варто готуватися до затяжної боротьби за відновлення дії міжнародного права, оскільки російське керівництво налаштувалося на реалізацію тривалої стратегії зі зміни світового порядку...

За підтримки Українського культурного фонду

ПІДТРИМАТИ

СПІВПРАЦЯ

МУЗЕЙНІ ЕКСПОНАТИ

АРХІВНІ ДОКУМЕНТИ

Back

Made with