Валерій Верховський. Газета «Кримська світлиця», 2018 рік, випуск № 13
Про Куликовську битву написали багато… і недоладно. Що насправді відбулося, де і коли? І взагалі, якщо підручники історії пишуться з посиланням на легенди і міфи, то чи є історіографія наукою?
Існує міф імперської російської історіографії, що нібито 1380 року ця битва русичів з татарами не лише поставила крапку поневоленню Русі, а й сприяла об'єднавчому процесу, який призвів до злиття удільних князівств в єдину державу та до створення єдиної (чи то триєдиної) російської нації. Мовляв, на Куликове поле прийшли москвичі, серпуховчани, ростовчани, білозерні, смоляни, муромляни тощо, а пішли з нього — росіяни.
Дослідники могли (донедавна) черпати відомості про цю битву лише з джерел, оригінали яких давно втрачені: «Сказання про Мамаєве побоїще», вельми сумнівна «Задонщина» та «Літописні повісті про Куликовську битву» — відомі як «Пространная» та «Краткая».
У багатьох моментах вони суперечать одна одній та наводять неймовірні дані про чисельність військ і тривалість бою. Красива з художньої точки зору оповідь про двобій Пересвета з Челубеєм, що передував самій битві, є лише легендою, плодом фантазії автора. Місце, на якому встановлено обеліск, визначено довільно, а археологічні розкопки на ньому не дали жодних вагомих аргументів для цього.
Європейські літописні джерела («Chronica Novella» та «Wandalia») того часу дають уривчасті відомості про битву, яка сталася 1380 чи не 1380 року десь у місцевості Блаувассер (в перекладі Синя Вода) між русами і татарами, переможцями в якій виявилися… литовці.
І це вже ближче до істини, адже обидві перемоги Дмитра Донського над Мамаєм (у 1378 році битва на Вожі та Куликовська битва у 1380-му) сталися у історично короткий період, коли Московія була частиною Великого князівства Литовського (1373-1382).
І справді, литовці вийшли б переможцями у будь-якому разі, тому що були присутні з обох боків протистояння: два сини Ольгерда, Андрій і Дмитро, виступили спільно з Дмитром Донським, а їхній брат поспішав на допомогу «мамаївцям», але недостатньо енергійно — запізнився; звали того, хто запізнився, Ягайло. Улюблений син Ольгерда, саме він отримав у спадок за заповітом померлого у 1377 році батька трон Великого князівства Литовського, а не Андрій, старший із Ольгердових синів. І від цього відомого до банальності історичного факту «Мамаєве побоїще» виглядає банальними чварами амбітних спадкоємців через владу, такою собі східноєвропейською грою престолів. А мине лише п'ять років і Ягайло, уклавши Кревську унію з Польщею, підтвердить свій «європейський вибір», чим на століття визначить шлях розвитку для Литви, Білорусі та України. Крім Ягайла, у стані Мамая воювали й інші «татари»: князь Олег Рязанський зі своєю раттю, генуезці... Адже народився Мамай у Кафі, генуезькій колонії.
За непідтвердженими, але водночас і неспростованими даними, беклярбек Орди Мамай у Кафі ж прийняв хрещення в католицькій вірі. Так чи інакше, стосунки в Мамая з європейцями складалися значно краще, ніж із співвітчизниками з Кипчаку; він народився в Криму, жив у Криму та загинув у Криму.
Хоч для нас і звучить вкрай цинічно, але одним з вагомих джерел прибутку італійських колоній у Криму в XIV-XV ст. була работоргівля. Оскільки італійці добре тямили в бухгалтерії, тож в їхніх архівах збереглися контрактові записи навіть про «живий товар»... Кілька років тому російські історики, досліджуючи фінансову звітність торговців невільниками з Кафи, виявили, що документи спростовують міф про перемогу в 1380 році.
«Після Куликовської битви почастішали набіги на Русь, які розглядалися ординцями як компенсація за завдані збитки. Документи венеціанських нотаріусів свідчать, що в той період унаслідок монгольських набігів, що почастішали, на ринках Причорномор'я помітно зросла кількість руських рабів. Якщо до 1380 року в купчих частіше траплялися раби з Кавказу, а слов'яни були рідкісним товаром, то після Куликовської битви протягом 60 років фіксується сплеск торгівлі рабами-слов'янами. То як таке могло відбуватися після перемоги на Куликовому полі? І чи можна вважати перемогою ситуацію, за якої переможені здійснюють регулярні набіги на переможців і забирають їх у рабство?» — пише кандидат історичних наук Ольга Брильова в статті «Італійські нотаріальні акти поставили під сумнів результат Куликовської битви» (журнал «Наука и жизнь» № 6 за 2013 р.).
Отже, на Куликове поле прийшли москвичі, серпуховчани, ростовчани, білозерці, смоляни, муромляни тощо, а пішли з нього — росіяни. Тільки куди пішли? На феодосійський ясир-базар?
Тобто битва відбулася чи то 1380-го, чи то якось іншого року; можливо, в ній татари, литовці та руси перемогли русів, татар і литовців, а може, — навпаки; може, билися в місцині Блаувассер, а може, й на Куликовому полі; може, ця битва десь колись і сталася, а може, її взагалі вигадали…
А нові відкриття дозволяють інакше подивитися на постать Мамая, якого зображували «окаянним» і «безбожним». Адже є факт, підтверджений італійськими архівними джерелами: найбільший потік «серпуховчан і муромлян» на невільничих ринках припадає на період між 1380 (загибель Мамая) і 1440 роками.
Що ж такого сталося в Криму у 1441 році? Того року в Кримському ханстві до влади прийшов Хаджі Герай, перший з наймогутнішої кримської династії ханів. Його правління в історію нашої країни увійшло боротьбою за незалежність Криму від Орди та союзом з Великим князівством Литовським, Хаджі Герая літописці XV століття без перебільшення називали «щитом України». Можливо, таким «щитом» міг стати Мамай. Принаймні його нащадки стали, — всього лише через 110 років створивши українське козацтво.