Сергій Конашевич. Газета «Кримська світлиця», 2020 рік, випуск № 2
1920 року до складу військової делегації Директорії УНР, яка відбула до Криму на перемовини з «правителем півдня Росії» Петром Врангелем, увійшов син українського громадського діяча, землевласника, мецената Євгена Чикаленка Левко, задля чого «отримав» звання сотника: ця подорож була описана у спогадах.
Вперше спогади Левка Чикаленка «Подорож на Крим 1920 року» були опубліковані в газеті «Наша Батьківщина» (Нью-Йорк) протягом листопада 1962 – січня 1963 рр. У «Кримській світлиці» ці спогади друкувалися у №/№ 44 (199), 45 (200) та 46 (201), котрі вийшли 2, 6 і 16 грудня 1996 р. Пропонуємо нашим читачам знову поринути у події сторічної давнини, але перед тим для ознайомлення подаємо невеличку довідку про автора цих спогадів – Левка Чикаленка.
Левко Чикаленко (1888-1965) – громадсько-політичний діяч, археолог, дійсний член НТШ та Української вільної академії наук. Належав до УСДРП. У 1917 р. став секретарем УЦР, ініціатором скликання якої був його батько, згодом – членом Малої ради. У 1919 р. – науковий співробітник Академії наук, викладач географії та природознавства у Першій українській гімназії імені Т. Г. Шевченка в Києві. У 1920 р. був радником міністра внутрішніх справ.
До завдання сина у складі військової делегації Директорії УНР Євген Чикаленко поставився неоднозначно. Перебуваючи на лікуванні у Карлсбаді (сучасні Карлови Вари у Чехії), 10 вересня 1920 р. він робить у щоденнику такий запис: «Звістка ця не тішить мене. Не хотілося б мені, щоб Левко приймав участь в переговорах з цим об'єдинителем «єдиної-неділимої», хоч він [Врангель – ред.] і пристав на всі умови петлюринські, бо, напевне, він їх не додержить, коли, скинувши большевиків з допомогою українців, опанує всеросійською владою. Тепер же, коли Врангеля справді розбили большевики, то ці переговори тільки ще раз підтвердять, що українці раз у раз орієнтуються на якийсь труп. Наші ж дипломати кажуть, що треба входити в зносини зо всіма: і з Врангелем, і з поляками, і з большевиками, і при всяких комбінаціях підносити ідею самостійності України, то може, якась з цих комбінацій і вдасться. Але мені здається, що це значить гонитись за скількома зайцями і в результаті не піймати жодного; вже ліпше було б держатись з большевиками і здійсняти фактично суверенність України, яку вони признають юридично».
Втім, вже за місяць він змінює думку (запис від 14 жовтня): «Тепер, коли большевики, як кажуть, вже на ладан дихають, я гадаю, що справді треба й з чорносотенцями входити в переговори: може, хоч якусь автономійку можна буде виторгувати в них, коли вони замінять большевицьку владу, бо про суверенну Україну тепер і марити не можна». За два дні до цього він викладає свої думки щодо перспектив врангелівського або більшовицького панування в Україні: «Не знаю, що воно буде далі, але добра я не бачу. Якщо большевики знищать Врангеля, то знищать і Петлюру і всі сили вжиють, аби обеззброїти і по змозі покорити українських селян – «куркулів» чи «кулаків», як вони називають наше селянство, щоб спокійно одбирати і вивозити хліб та всячину з України. По городах вони вже почали серйозну боротьбу з українськими «шовіністами-контрреволюціонерами», з поміччю домових комітетів, які повинні складатись наполовину з комуністів, через яких «чрезвичайки» будуть мати відомості про всіх мешканців кожного будинку. Уявляю собі душевне становище отих бідних жителів: кожну хвилину по доносу якогось комуніста їх можуть арештувать, ограбувать, розстрілять! Це гірше царських часів, куди!.. Якщо ж армія большевицька, справді, деморалізована і не зможе розгромити Врангеля, то він з поміччю Петлюри, Дону, Кубані та антантського технічного матеріалу розгромить большевиків. Винниченко оповідає, що з секретних донесень з врангелівського фронту видно, що врангелівська повітряна флотилія наводить таку паніку, такий жах на большевицьке військо, так його деморалізує, що воно робиться нездатним до бою на довгий час, а може й назавжди. Тому цілком не виключено, що весною вже прийде й кінець большевицькій владі, бо до всього вищесказаного треба додати, шо в Великоросії цього літа повний неврожай, селяни не хотять віддавати городам свої останні запаси хліба, в результаті чого в багатьох місцях, як пишуть газети, в Московщині піднялись селянські повстання проти совєтської влади, і багато червоноармійців переходять на сторону селян, бо таким тільки робом вони не загинуть з голоду. Большевицькі газети забили з цього приводу страшенну тривогу, бо це справді загрожує існуванню їхньої влади. А коли Врангель і К° осилять большевиків, то вони тоді теж візьмуться за Петлюру та українських «сепаратистів» по городах і по селах. І хто знає, хто буде гірший для нас – чи большевики, чи реакція: большевики винищували буржуїв та українських «шовіністів», а реакціонери будуть винищувати українських «сепаратистів» та знущатись з селян. Одна надія на те, що я кажу раз у раз, що вже нікому не вдасться убити національної свідомості у нашого народу і відібрати від нього землю; напевне, хоч і за викуп, а все-таки земля останеться у селян, тоді через якийсь час з нього народиться своя, численніша, ніж тепер, національна інтелігенція, і Україна таки доб'ється коли не суверенності, то широкої автономії».
Восени 1920 р. Левко Чикаленко виїхав до Польщі. Мешкав у Чехії, Франції, Німеччині, США. Помер у Нью-Йорку; за заповітом, прах був перепохований на батьківщині, в селі Перешори на Одещині, у 1998 році.