Літературна мапаКриму на сторінках«Поэтического атласа»
Роза Кримська. Газета «Кримська світлиця», 2019 рік, випуски № 1-2, 5-6
Які асоціації виникають у нас, коли ми згадуємо Крим? Навіть якщо ви ніколи не були на півострові, мозок щось видасть обов'язково. Це не дивно, адже певні уявлення були сформовані завдяки мистецтву: кіно, живопису, фотографії і, звісно ж, літературі.
Крим з'являвся у багатьох літературних творах. Найвідоміші з них належать перу письменників, які приїхали з різних куточків світу. Тому інколи складається враження, що Крим слугував чимось на кшталт однієї великої резиденції для літераторів. В основному російських. І в цій резиденції вони писали твори, в яких дія відбувалася ніби на тлі Криму. Усе навколо – яскраві декорації, що допомагають розкривати історичні події спочатку Російської імперії, а потім й Радянського Союзу. Або успішно забувати події до 1783 року.
Аби не бути голослівною, пропоную для ілюстрації «Поэтический атлас Крыма», виданий у сімферопольському видавництві «Таврия» 1989 року. Упорядники видання назвали його «довідником туриста і краєзнавця». Концепція атласу полягає в наступному: в книжці зібрані вірші російських поетів (за винятком Адама Міцкевича), що присвячені або історично важливим місцям, або прекрасним краєвидам, на які щедрий Кримський півострів.
Зміст книжки більше схожий на клаптикову ковдру: ось Аджимушкай – пам'ятник Другої світової, а далі за списком – Ай-Петрі та Артек. Таким чином, упорядники спробували підкреслити нашарування різних історичних періодів і культур. Та разом з тим «Поетичний атлас» – це стереотипи в обкладинці із домінуванням лише однієї культури. Стереотипи, що спеціально були дібрані для того, аби вже у 2014 році Крим «вернулся в родную гавань».
Поруч із віршами упорядники розмістили невеличкі примітки «на полях». І вже перша примітка відсилає нас до російської літератури:
«Крым известен в русской литературе со времен возникновения ее древнейших памятников».
Тобто альтернативи не буде, і знаменита кримська мультикультурність перекреслюється вже в першому реченні. А далі – прив'язка до історії: «…Некогда притягательный край становится для Руси источником постоянной опасности, превращается в место, где навсегда исчезали угнанные в неволю пленники. Крепнущее Русское государство вступает в борьбу с Крымским ханством, бывшим в то время вассалом Турции. Борьбу за выход к морю, за прекращение опустошительных набегов».
Як бачимо, упорядники романтизують те саме «Русское государство», що згодом і «врятувало» Крим. А після починається вже зовсім ідилія: «Россия пристально всматривается во вновь приобретенный край, учится видеть в нем уже не поле боя, но требующее изучения «истинное сокровище», ей принадлежащее».
Тут важливо підкреслити абсурдне словосполучення «вновь приобретенный край»: коли Крим до 1783 року був саме російським???
Зрештою, нас цікавить не лише історична несправедливість, але й образ Криму в російській літературі. Який він?
Частково відповідь знаходимо на тій самій сторінці в примітках: «Не удивительно, что романтический край, экзотическая «Русская Италия» влекла не только правителей и ученых, но и поэтов».
Тобто Крим – це екзотичний край, що населений іншими, менш вартісними народами. І саме ця земля тепер російська, і саме про цю землю писатимуть піїти Російської імперії.
Тож запрошую всіх вас на екскурсію літературними місцями Криму.
Південний берег
В атласі південь представлений головними курортними містами (Ялта, Алушта, Судак) і курортними містечками/смт (Алупка, Сімеїз, Кореїз, Гурзуф, Форос, Лівадія, Ореанда), а також історичними, природними та культурними об'єктами (Ай-Тодор, Артек, Аюдаг, Мартьян, Меганом). Одним словом – Велика Ялта. Південний берег завжди був найпопулярнішим серед приїжджих, і саме тут будувала палаци та відпочивала в маєтках і на дачах спочатку імперська, а потім радянська еліта.
Зупинимось на Ялті, з якої і почався цей курортний бум. В атласі про це невеличке місто читаємо таке: «Когда в 1783 г. Крым был присоединен к Российской империи, Ялта была крошечной деревенькой… Статус города Ялта получила в 1838 г., но стремительный расцвет ее начался после 1860 г. Именно тогда по совету известного русского ученого С. П. Боткина царская семья приобретает имение Ливадия неподалеку от Ялты… Сегодня бывшая «русская Ницца», «русская Ривьера» – это прекрасный город-курорт, исцеляющий и «оздоравливающий» миллионы трудящихся».
Тобто головна причина, через яку Ялта стала курортним містом, це факт відпочинку тут родини царя. А що у віршах?
Д. Д. Мінаєв писав: «Чудотворный этот климат, / как целительный бальзам». А далі за текстом автор розповідає, що повітря Ялти вилікує будь-якого хворого і навіть воскресить мертвого. І для прикладу розповідає історію про подорожнього з Полтавщини, з яким йому довелося пливти до Криму. Потім вони сходять на землю і йдуть у різні боки. За десять днів після відпочинку в Ялті автор випадково зустрічає свого знайомого і описує цю зустріч так: «Стал почти неузнаваем / мой свирепый малоросс. / Восхищался южным краем, / Всем довольный, как Панглосс».
Здається, Ялта має лише одне значення: великого лежбища, куди приїжджають лише за тим, аби подихати повітрям і завести курортний роман. На мапі Криму, і не лише літературній, значення Ялти перебільшено. Мабуть, це пов'язано з тим, що автори віршів про південні міста зазвичай приїжджали сюди масово і лише на відпочинок, тому і писали про те, що бачили на поверхні, – не заглиблюючись у сутність речей.
Південний схід
В атласі південний схід Криму згадується в контексті Феодосії, Старого Криму та Коктебелю (радянською мовою «Планерское»). А поруч із Коктебелем також згадується Карадаг.
Слід зазначити, що Феодосія, Старий Крим і Коктебель мають особливе значення для російської літератури. В Феодосії стоїть будинок-музей Олександра Гріна, в Старому Криму – музей, могила і меморіал. А Коктебель взагалі став відомим лише через те, що там побудував свій «будинок поета» Максиміліан Волошин: «Трудно перечислить всех, кто побывал в гостеприимных стенах Дома поэта: К. А. Тренев, В. В. Вересаев, А. С. Грин, И. Г. Эренбург, М. Горький, В. Я. Брюсов, сестры Цветаевы, О. Э. Мандельштам, А. Н. Толстой, М. М. Пришвин…».
Прийнято вважати, що М. Волошин оспівував російський Крим. Однак насправді все із точністю до навпаки. Волошин один з небагатьох порушив питання про відповідальність Росії перед Кримом. У поемі «Дом поэта» знаходимо не лише оспівування природи, але й осмислення півострова як нашарування епох, культур, народів:
«Каких последов в этой почве нет / Для археолога и нумизмата – / От римских блях и эллинских монет / До пуговицы русского солдата!.. / Здесь, в этих складках моря и земли, / Людских культур не просыхала плесень – Простор столетий был для жизни тесен, / Покамест мы – Россия – не пришли». Максиміліан Волошин згадує про Крим доросійського періоду і Крим після 1783 року:
«За полтораста лет – с Екатерины – / Мы вытоптали мусульманский рай». Після таких рядків доречно згадати Старий Крим. В атласі знаходимо лише невеличку згадку про те, що у Середньовіччя місто називалося Солхат і було великим центром торгівлі. Однак автори зробили зміщення акцентів, і глава починається з вірша Рождественського з присвятою О. Гріну. Мусульманське минуле міста згадується мимоволі у вірші Ю. Друніної «Старый Крым», де є такі рядки: «Куры, вишни, славянские лица, / Скромность белых украинских хат. / Где ж ты, ханов надменных столица – / Неприступный и пышный Солхат?»
Маємо протиставлення: радянський Старий Крим і середньовічний Солхат. Друніна наголошує на тому, що колись це було величне місто, а зараз «Старый Крым на деревню похож». Хоча чому тут дивуватися, якщо після 1783 року почався процес руйнації мусульманської частини Криму? Так, коли столицю ханства перенесли до Бахчисарая, значення Старого Криму зменшилося, однак не зникло. А вже за радянських часів Старий Крим стає місцем, де жив О. Грін, аби створити нові асоціації.
Але не лише історія зіграла з містом злий жарт. Тривалий час Старий Крим був курортом. Тут стикаються чотири типи повітря: гірське, лісове, морське і степове. Цей унікальний повітряний мікс допомагав одужати людям із захворюваннями верхніх дихальних шляхів. Однак коли більш популярною стала Ялта, то лікарі почали масово відправляти хворих на південь, тож Старий Крим спорожнів зовсім.
Керч і Керченський півострів
Керч — найдавніше місто Криму, «вічне місто», бо перші поселення з'явилися тут ще в шостому столітті до нашої ери, засновані колонізаторами з Мілета. Загальновідомо, що Керченський півострів був привабливим для давньогрецьких мореплавців саме через зручність розташування, а також пшеницю, яку вони обмінювали на вино і кераміку. Ще один відомий народ — скіфи, що час від часу воювали з греками, хоронили своїх царів у курганах, разом з ними відправляючи в мандрівку до Царства Мертвих неймовірну кількість золота, коней, воїнів і наложниць.
Незважаючи на багатовікову історію, літератори оминали Керч і Керченський півострів. Мабуть, таку моду задав Олександр Пушкін, який не знайшов могилу Мітридата Євпатора і не запам'яталося йому нічого, окрім рибацьких човнів і всюдисущого запаху риби. Також ми майже нічого не знаємо про літераторів з Керчі, окрім Івана Липи (його іменем навіть названо невеличкий провулок від вулиці Мітридатської) і Георгія Шенгелі. Обидва провели в місті дитинство. Щодо тематичних пластів — Керч у ХІХ ст. була центром археологічних розкопок, сюди з'їжджалися видатні науковці того часу. Але в літературних творах про Керч головний лейтмотив — це Друга світова війна.
Сталось це після виходу славнозвісної книги мемуарів Леоніда Брежнєва «Малая земля», в якій згадується Керч і факт присутності генсека в керченських степах. Це стало причиною присвоєння місту звання «герой» і створення нового дискурсу, що відсунув на другий план античний пласт культури.
В «атласі» конкретно місту присвячено аж дві сторінки: це однойменні вірші Миколи Ушакова і Всеволода Рождественського, а також вірш Максиміліана Волошина з циклу «Кіммерійська весна» під номером 10. У примітках знаходимо такі твердження: «Город-герой Керчь — самый восточный город Крыма. Керчь под именем Пантикапайон (Пантикапей) была столицей Боспорского царства. В 1774 г. Керчь вместе с крепостью Еникале отошла к России, став первой базой Российского флота на Черном море. Сейчас Керчь — крупный металлургический и судостроительный центр страны».
Отже, на двох сторінках, присвячених Керчі, ми знайомимось трохи з морським повітрям, будівництвом кораблів і атмосферою рибальського містечка. Наприклад: «Уж бродят сосущие смерчи / Меж небом и рваной водой, / Уж низкие мазанки Керчи / Сверкнули зеленой слюдой» (Вс. Рождественський), «И упорством дышат улиц трассы, / а на берегу, / не на воде, / свежевыкрашенные баркасы / говорят о мире и труде» (М. Ушаков), «Ныряли чайки в гладь морскую, / Клубились тучи. Я смотрел / Как солнце мечет в зыбь стальную / Алмазные потоки стрел» (М. Волошин).
Як це було колись зі Старим Кримом, Керч також втратила флер величності, перетворившись на промислове місто без видатних рис. Принаймні так здається після ознайомлення з розділом. Але подивимось на інші розділи. Можливо, там ми знайдемо щось більш конкретне.
Окрім «Керчі», в «атласі» знаходимо ще чотири розділи, присвячені Керчі і Керченському півострову: «Аджимушкай», «Ак-Монай», «Мітридат», «Ельтиген». Усі ці місцини пов'язані з Другою світовою, і навіть гора Мітридат, на якій первинно розташовувався акрополь Пантикапея, розглядається лише в контексті подій 1943 року. Чудову ілюстрацію до того, як змінювалися акценти, знаходимо в розділі «Мітридат». Це вірші вже згадуваної вище Юлії Друніної: «О горе Митридата / Слагали легенды и оды — / Усыпальницы, храмы, дворцы, / Хороводы владык… / Я рассеянно слушаю экскурсовода, / А в ушах у меня / Нарастающий яростный крик». Тобто лірична героїня говорить про те, що події Другої світової (конкретно йдеться про Ельтигенський десант) для неї набагато важливіші за античність, що можна пояснити радянською психологією. Цар — це автоматично поганець.
Ще одне культове місце для радянської літератури — це, звісно ж, Аджимушкай і його каменярні. Саме тут під час Другої світової тримали оборону протягом 170 днів партизанські загони. Вже багато років тут діє музей, куди водять на екскурсії керчан, починаючи зі шкільної лави.
Ельтиген (після 1945 р. — Героївка) — невеличке село, загальновідоме через події листопада 1943 року, коли на територію, зайняту ворогом, висадився десант і захопив плацдарм, названий опісля «Вогняною землею».
Можна сказати, що трійця «Аджимушкай — Мітридат — Ельтиген» є базою для формування певного канону для поезії про Керч і Керченський півострів. І жодних тобі згадувань про античність, скіфські кургани, солоні озера, степи тощо. Натомість маємо цілу «поему» авторства радянського поета Костянтина Симонова «Дожди», яку він написав під час перебування на Ак-Монайському перешийку як кореспондент «Красной звезды». Хоча, маємо визнати, що, окрім одного рядка зі згадуванням топоніма, ніщо не вказує на приналежність до Криму: «Над Акмонайскою равниной / Шел зимний дождь, и все сильней, Все было мокро, даже спины / Понуро несших нас коней». Вірш написано у формі листа, ліричний герой хоче бути не тут і зараз, а поруч з коханою, і Керченський півострів виконує функцію тла, на якому розгортаються події та відбиваються емоції і почуття. Це одна з основних рис колоніальної літератури: вона послуговується певними місцями лише як декораціями, не заглиблюючись у сутність «пейзажу».
Севастополь
Ще одне місто-герой — Севастополь. При цьому це місто знакове для російської літератури аж двічі: Севастополь був епіцентром подій і Кримської, і Другої світової воєн. Хоча починалося все з античності: наприкінці V ст. до н.е. сюди припливли давньогрецькі колонізатори з Гераклеї Понтійської і заснували поліс під назвою Херсонес. Протягом двох тисячоліть Херсонес був великим політичним, економічним та культурним центром, зберігши велич до кінця XIV ст. 1783 рік вніс значні зміни: було побудовано порт і поселення, і 10 лютого 1784 року місто отримало ім'я «Севастополь», що з грецької перекладається як «величне місто». Однак ця велич матиме зовсім інше значення, що чудово відбилося в імперській та радянській літературі, живописі, пісенній ліриці. Севастополь — це найголовніший аргумент російськості Криму, легенда, створена за короткий час, що продовжує функціонувати на користь однієї держави вже багато років поспіль.
В «атласі» розділ «Севастополь» налічує шість сторінок, на яких прославляється подвиг солдатів Кримської війни, а потім, звісно ж, війни «Вітчизняної». Наведу найхарактерніші приклади: «Ударила война, / Россия вызвана на созерцанье миру, / На суд Истории: да гордый дух и доблесть в нас живет, / Что мы не скованы лжемудростию узкой! / Что с гордостью я всем сказать могу: я Русский!» (А. Майков), «Чует сердце — скоро дрогнут скалы / От стального крика батарей. / Мы еще услышим, адмиралы, / В бухтах грохот русских якорей…» (О. Сурков), «Линкоры, как горы откованной стали, / Недвижны, неслышны на гребнях волны; / Они силуэтами строгими встали, / Полночные стражи Советской страны» (В. Луговской).
Окрім основного розділу, про Севастополь у книжці також є окремі розділи, що присвячені визначним подіям двох війн. Наприклад, Малахов курган. Це — висота у східній частині Севастополя, названа на честь капітана Малахова, чий будинок стояв у підніжжя пагорба. Малахов курган був ключовим пунктом оборони міста під час воєн. У віршах знову знаходимо хвалу імперії: «Я был убит, как адмирал Нахимов, / Я разрывался на куски стократ / И был зарыт в бесчисленных могилах, / Как тысячи матросов и солдат. / Но как сама бессмертная Россия, / Став в эти дни сильней, чем Голиаф, / Я, зубы сжав и муки пересилив, / Восстал из гроба, смертью смерть поправ» (Р. Івнєв), «Видно, много, видно, слишком, выше края, / здесь войны хлебнула родина родная. / Лезли — бандами, командами, полками… / Стыл Малахов, ощетинившись штыками» (Р. Казакова).
В «атласі» Севастополь, звісно ж, асоціюється з героїчним минулим. Але є також розділи, що відсилають нас до історії Херсонесу (до речі, Пантикапея як окремого розділу в книжці немає). І тут ми можемо спостерігати абсолютно різні бачення. Наприклад, Микола Мінський так описує Херсонес: «Печальней никогда не видел я руин. Разрытые дома зияют, как могилы». Напевно, поета вразила минула велич Херсонесу, що бачив різні епохи і різних людей. Вірш розповідає нам про певний містичний досвід людини, яка доторкнулася до вічності. Схожий настрій вірша Єфима Зайцевського, що осмислює тлін буття та його швидкоплинність: «Я прихожу к тебе и тщетно б стал искать / Здесь града славного и поверять преданья: / Везде ничтожества и тления печать!».
Уривок з поеми «У самого моря» Анни Ахматової — це з особистого, де переплітаються різні пласти історії, а також повітря, море і рибацькі човни: «Когда я стану царицей, / Выстрою шесть броненосцев / И шесть канонерских лодок, / Чтоб бухты мои охраняли / До самого Фиолента», «Я с рыбаками дружбу водила. / Под опрокинутой лодкой часто / Во время ливня с ними сидела, / Про море слушала, запоминала, / Каждому слову тайно веря». Цей вірш — один із найкращих в «атласі», адже він дуже точно передає атмосфери Херсонесу, його руїн і спекотного сонця.
Як бачимо, вірші про Севастополь мають панегіричний характер, тобто їхня основна мета — це вихваляння героїчного минулого в контекстах Кримської та Другої світової воєн. Херсонес осмислений поетами в категоріях вічності, плинності, трагічності історії. Однак все ж таки Севастополь і все, що є в його межах, асоціюється з легендарністю і величчю після 1783 року.
Замість висновків
«Поэтический атлас Крыма» – видання, яке показує читачу/туристу/краєзнавцю лишень одну грань півострова, що в більшості випадків ігнорує історію та інші культури. Натомість максимально висвітлюються події після 1783 року.
На жаль, таке бачення Криму досі продовжує існувати. Тож основна проблема — це формування іншої літератури, що здатна переосмислити мультикультурний Крим, а також історичні події новітнього часу. Головне питання в тому, скільки часу потрібно для загоєння ран і створення нових смислів?..