Шість століть разом.Сторінки історії забутого народу
Олександр Дзюба. Газета «Кримська світлиця», 2017 рік, випуск № 4
У нашій багатонаціональній країні живуть десятки різних народів — великих і малих; тих, що мешкають на наших теренах уже багато століть, і тих, що поселилися в наших краях порівняно недавно. Є народи відомі й, на жаль, народи забуті. Про один з найбільш забутих народів України, який, утім, має давню й славетну історію, ми вестимемо наразі мову.
Якщо хтось вважає, що липка — це є виключно невеликий представник роду дерев родини мальвових, то його знання про етнічну палітру України є далеко не повні. Липка — це ще й назва невеликого народу тюркського походження, який вже багато століть зберігає вірність чотирьом країнам, що колись входили до Речі Посполитої, — Литві, Польщі, Білорусі та Україні. І ще його походження пов'язане з Кримом та кипчацьким степом, хоча саме там такого народу ніколи не існувало. Втім, почнемо по порядку.
У 1397 р. литовський князь Вітовт поселив вихідців з Криму — кілька сотень родин кримських татар та караїмів поблизу своєї резиденції в містечку Тракаї, що мальовничо розкинулося на березі широкого озера неподалік Вільнюса. Про князів Литви там і понині нагадують потужні мури й вежі Тракайського замку, а ще нащадки його колишніх охоронців — татар та караїмів, що завдяки своїй мужності й вірності були відомі як звитяжні воїни й становили гвардію князя, оберігаючи його спокій. Окрім своєї резиденції, князь Вітовт розселив вихідців з Криму також і в інших місцевостях своєї держави — поблизу Каунаса, Мінська, Ліди, Гродно, Луцька (де теж була князівська резиденція), а також уздовж кордону з войовничою Пруссією.
Наступна хвиля татар прибула невдовзі — у 1398-1399 рр. разом з ханом Золотої Орди Тохтамишем, який зазнав поразки в боротьбі за престол на своїй Вітчизні. Політику із залучення синів степу для охорони продовжили й наступники Вітовта. Так, князь Свидригайло на початку XV ст. для несення служби у своєму війську залучив ще 3000 татар та ногайців. Литовські татари хоробро билися з лицарями Тевтонського ордену в знаменитій Ґрюнвальдській битві 1410 р. Кількість татар у Великому Литовсько-Руському князівстві протягом того століття невпинно зростала завдяки переселенцям із занепадаючої Золотої Орди.
У цього народу тривалий час зберігався власний суспільний поділ: існувала власна аристократія, прирівняна у правах до польської шляхти; її представники носили титули: бек, оглан, султан, ага, сеїд. Султанами звалися представники двох найшанованіших родів: Остринських та Пунських. Більш прості за статусом татари відповідали дрібній шляхті. Вони мали землю у своїй власності, звільнялися від податків і були зобов'язані нести військову службу.
На новому місці татари прижилися, а згодом і самі стали зватися за іменем країни, яка надала їм притулок. Кримськотатарською країна Литва зветься Libka (Lipka), й саме так стали називати себе татари, які знайшли на просторах Великого Литовського князівства нову батьківщину. Але на світанку своєї історії вони називали себе просто бісурманами, а свою віру — бісурманською.
Невдовзі нащадки переселенців почали говорити мовами місцевого населення — польською, білоруською та українською та одружуватися зі слов'янськими жінками. Єдине, чого вони міцно трималися, це батьківської віри — ісламу, тому й змогли зберегтися до наших часів як окремий народ та не розчинитися у широкому слов'янському морі. У середині XVI ст. для турецького султана Сулеймана Пишного (того самого, четвертою дружиною якого була Роксолана) невідомий автор написав твір під назвою «Risāle-yi Tatar-i Leh» («Відомості про татар у Польщі»), в якому, зокрема, зазначив, що у Речі Посполитій на той час існувало близько сотні татарських поселень з мечетями. Наприкінці того ж століття мечетей уже було близько 400. При них були відкриті й школи-медресе. На теренах сучасної України татари-липка жили як на заході, так і на сході. Якщо на заході вони охороняли князівські резиденції, то на сході — неспокійні кордони поруч із Диким степом. Татари у всі часи були відомі як вправні кіннотники. Окрім цього, їх використовували як дипломатів, перекладачів та послів до східних, ісламських країн. Там вони були своїми, що полегшувало дипломатичні відносини польським королям.
Самих татар на той час на землях Речі Посполитої нараховувалося близько 100 тисяч. На українських землях їхні поселення існували на Волині на землях князів Острозьких (де Костянтин Острозький поселив їх на початку XVI ст.) - у Острозі, Старокостянтинові, Хорові, Майдан-Лабуні, Розважі, Підлужжі, Полоннім. Мечеть в Острозі діяла з 1565 р. У «Актах поділу Острогу» між синами князя Василя-Костянтина Острозького початку XVII ст. згадується кілька десятків татарських подвір'їв.
На тодішньому південному кордоні країни, на Поділлі, Київщині, Брацлавщині також були поселення татар; там вони складали близько п'ятої частини місцевої шляхти й заснували 62 шляхетські роди. А на Правобережній Україні близько третини князівських та шляхетських родів мали татарське коріння. З часів Вітовта відомі татарські поселення на Черкащині й Канівщині, а в околицях Черкас їх мешкало близько двох тисяч. В околицях Канева поселення мали тюркські назви: Колтегаїв, Арагіїв, Ачекмаково, Чигирі.
Але бурхливе для наших країв XVII століття спричинило зменшення їхньої чисельності: з охопленої козацьким повстанням України татари почали повертатися до Криму або на турецькі землі, сприяв такому відпливу й початок релігійних утисків мусульман з боку польського уряду з метою їхнього навернення до християнства. На початок XVIII ст. у Речі Посполитій залишилося 30 тисяч татар-липка.
Після поділів Речі Посполитої наприкінці XVIII ст. татари-липка виявилися розділеними новими кордонами між Пруcсією, Австрією та Російською імперією, які поділили між собою польські землі. Проте нова влада також скористалася військовими традиціями татар. У складі російської армії був утворений татарський кінний полк, а у військах Наполеона існував татарський кінний ескадрон. Після відновлення незалежної Польщі 1919 р. з татар також був створений кінний підрозділ. Після Другої світової війни значна частина (близько трьох тисяч) татар та караїмів виїхала з приєднаних до СРСР колишніх польських земель до Польщі в нових кордонах, у яких залишилися два татарських села — Бохоники та Крушиняни. До нашого часу збереглися кілька мечетей татар-липка у Польщі, Литві та Білорусі, проте жодної не вціліло в Україні. Нині більша частина цього народу — близько 10 тис. — мешкає в Білорусі, більше 3 тисяч - у Литві, 3 тисячі - на південному сході Латвії, та приблизно 450 - у Польщі. А от в Україні їх майже не залишилося.
Ще у 1911 році на Волині, в Острозі та селі Ювківці, мешкало близько 340 мусульман, які йменували себе «магометани», діяли бібліотека та мечеті, імами яких затверджувалися Тавричним магометанським духовним правлінням. У роки Першої світової війни мечеть у Ювківцях потрапила під поліційний нагляд, оскільки до села прибули татари, що відвідували Османську імперію. Влада Російської імперії почала підозрювати їх у закликах до антиросійського повстання. У міжвоєнній Польщі, до якої увійшли волинські землі, ці громади ще існували; більше того, мусульманські громади Польщі отримували фінансування з державного бюджету. Їхній остаточний занепад припав на роки Другої світової війни та викликаних нею міграцій населення. В місцях їхніх поселень в Україні вже мало що нагадує про зниклий народ. Хіба що в антропологічних рисах мешканців малолюдного нині села Ювківці й досі помітною є монголоїдна домішка. В Острозі одна з вулиць називалася Татарською, та ще до наших часів уцілів старий цвинтар, останні поховання на якому датуються 1920-ми роками. Втім, залишилася пам'ять про славне минуле, а ще рукописи, які, за словами класика, не горять. Татари-липка започаткували цілу низку явищ, без яких ми нині не можемо собі уявити старовинної культури Речі Посполитої. У XVII ст. легка кавалерія, що складалася з татар, отримала назву уланів, що походить від татарського слова оğlan, яке приблизно можна перекласти як «добрий молодець» — так називали молодих представників татарської аристократії.
Татари-липка збагатили культуру також цікавими й незвичайними літературними текстами. Їхня незвичайність полягає в тому, що вони написані слов'янськими мовами, проте арабською графікою. Арабська абетка використовувалася ними до 1930-х рр. Збереглися унікальні документи цього народу — рукописи Корану, переклади його смислів, молитовники та інші тексти релігійної традиції, що мають загальну назву — кетаби, вона походить від арабського слова «китаб» — книга. Мов цих кетабів було три: окрім канонічної для ісламу арабської, використовувалися також татарська та слов'янські (польська й білоруська), проте дві останні записувалися також арабською графікою. З українських теренів походить знайдений 1992 р. в Острозі арабський рукопис Корану. Лінгвістичний розвиток цієї первинно тюркомовної спільноти пережив кілька етапів. У XVI-XVII ст. татари переходять з рідної мови на мови місцевого населення. Частина текстів кетабів була написана поліським діалектом — сумішшю білоруської та української мов. Волинські та польські татари перейшли переважно на польську, а білоруські — на білоруську мови. Один із документів з села Ювківці, датований 1804 р., містить кілька сур Корану, перекладених українською та записаних арабськими літерами.
Нарешті світ знає видатних особистостей, які походять з народу татар-липка. Згадаймо нашого славного історика, письменника, перекладача Агатангела Кримського; всесвітньо відомого письменника, лауреата Нобелівської премії Генрика Сенкевича; економіста, міністра фінансів Центральної Ради Михайла Туган-Барановського, генерала й прем'єр-міністра Кримського крайового уряду Матвія Сулькевича, генерала й голову незалежної Білоруської держави Станіслава Булак-Балаховича; голлівудського кіноактора Чарльза Бронсона. Маємо пам'ятати про народ, який жив в Україні шість століть, захищав кордони та будував країну, доля якого назавжди переплелася із долею нашої Батьківщини.