Лев Скіфський, Денис Миронов. Газета «Кримська світлиця», 2018 рік, випуск № 6
Говорячи про літературу Криму, про постаті, які зробили вагомий внесок у її розвиток, неможливо не згадати ім'я Максиміліана Волошина поета, художника, філософа. Людини, чиє велике серце завжди тяжіло до миру та було небайдуже до людини. Митець, який належав всьому світу, але був привласнений культурою РФ, митець, який за своїми переконаннями не зараховував себе до жодної національності, але все ж вважається «російським».
Максиміліан Волошин народився в Києві 16 травня 1877 року. Його батько, Олександр Максимович Кирієнко-Волошин був нащадком козаків із Запоріжжя, а мати — Олена Оттобальдівна за походження німкеня. Прожив у Києві майбутній поет не довго, вже через 4 роки, після смерті батька, він з матір'ю переїхав до Москви. Але через матеріальну скруту в 1893 році їм довелось перебратися в Коктебель. Він, здавалось, чекав його прибуття: «И на скале, замкнувшей зыбь залива, Судьбой и ветрами изваян профиль мой…» (вірш «Коктебель», 1918). Тут же він збудував свій дім, «Дім поета», який у майбутньому зіграє велику роль у житті багатьох людей.
За все своє життя Максиміліан Волошин подорожував багатьма європейськими країнами. У ті часи, а саме на початку 1900 року, він активно займався саморозвитком: «У ці роки — я тільки всотуюча губка, я весь — очі, я весь — вуха. Мандрую країнами, музеями, бібліотеками… Крім техніки слова опановую техніку мазка і олівця… Етапи блукання духу: буддизм, католицизм, магія, масонство, окультизм, теософія, Р. Штейнер. Період великих особистих переживань романтичного і містичного характеру». Саме ті часи він вважав особливо продуктивними, вважав той рік «часом його духовного народження», народження митця. Волошин писав, що ані навчання в гімназіях, ані в Московському університеті не дало йому важливих знань, «10 дорогоцінних років, начисто викреслених з життя».
Продовжуючи тему Європи в житті Волошина, можна сказати, що він підкреслював, що мав германське коріння. Він позитивно відгукувався про політичний устрій Європи, адже соціалізм він вважав протиріччям до всіх гуманістичних цінностей людства. Особливо Максиміліан любив Париж. Напевно, для нього він був уособленням всього, що було близьким йому за духом. Не дарма у нього стільки віршів про Париж і не стає зрозумілою фраза, висловлена ним в одному з листів: «...Коли я знов з Іспанії ступив на бруківку Парижа, то мене пройняло таке відчуття «батьківщини», якого я ніколи не знав, повернувшись до Росії».
Але чи можна взагалі називати РФ батьківщиною поета? Сам Максиміліан називав себе «пасинком Росії». Можливо тому, що не вважав напрямок її розвитку сумісним зі своїм, зі своїми ідеалами: «Дух партійності я ненавиджу» — казав Волошин. Він не захоплювався ані соціалізмом, ані революцією. Саме під час неї його дім в Коктебелі відіграє важливу роль у житті великої кількості людей – солдатів. Для себе вибравши роль саме миротворця, людини, яка буде стояти між двох вогнів.
А я стою один меж них В ревущем пламени и дыме И всеми силами своими Молюсь за тех и за других…
Він твердо вирішив: «Я отказываюсь быть солдатом как европеец, как художник и как поэт». Він не змінив своєї думки та не відрікся від принципів навіть коли його позиція не була прийнята його матір'ю, яка ставила йому як приклад їх друга:
« — Погляди, Макс, на Сережу, вот — настоящий мужчина! Муж. Война — дерется. А ты? Что ты, Макс, делаешь? — Мама, не могу же я влезть в гимнастерку и стрелять в живых людей только потому, что они думают иначе, чем я». Відтепер його дім став «місцем миру», надії для людей, захоплених виром війни і страждань. Максиміліан приймав у своєму домі і білих, і червоних, давав прихисток усім, хто його потребував.
И красный вождь, и белый офицер, Фанатики непримиримых вер, Искали здесь, под кровлею поэта Убежища, защиты и совета...
«Кто не с нами, тот против нас» — фраза, що набула популярності у роки жовтневої революції. Цього твердження не дотримувався Волошин, адже він був періодами і за «одних», і за «інших», іншими словами, він — ні за кого, він хотів допомогти всім. Чи схоже це на російський менталітет? Очевидно, що ні. Багато мистецтвознавців називають Максиміліана Волошина космополітом, людиною всього світу. Він був «своїм» для кожного, але одночасно — ні для кого, він був у різних містах, країнах, але водночас не був ніде. Він не мав справжньої батьківщини, можливо, тому що сам не вважав себе громадянином певної країни, а найбільш за все любив Кімерію та Коктебель, уродженцем яких не був. Сам Волошин казав про себе: «Автор не є уродженцем Кіммерії через народження, а лише через всиновлення. Він був родом з України». Назвати Максиміліана суто українським митцем також неможливо, хоча коріння його з України. «Моє родове ім'я Кирієнко-Волошин, і йде воно із Запоріжжя» — писав він у своїй «Автобіографії».
А чи пам'ятає сучасна Україна цю, без сумнівів, видатну людину? Сьогодні, зайшовши у музей історії Києва ми не знайдемо бодай пам'ятку про митця. У національному музеї літератури України інформації та творів Волошина також не має. Єдиний захід, що проводився в музеї літератури на честь митця була виставка у 2003 році до 100-річчя «Дому поета» у Коктебелі. Здавалося б про Волошина забули, але на стіні будинку в Києві, де народився Волошин за адресою вул. Пирогова, 24, висить меморіальна дошка на його честь. До речі, зараз у цьому будинку знаходиться корпус НПУ ім. Драгоманова і, спитавши декілька студентів про те, чи знають вони хто народився в цьому будинку чуємо відповідь: «Меморіальну дошку бачили, але поетом не цікавились».
Чому в Україні про видних митців знають лише у вузьких колах? Чому стала для нас чужою «людина світу», яка сама ж називала себе українцем? Чому в РФ поет став більш визнаним і відомим, ніж у країні, де він народився? Для кожної держави її письменники, поети, художники, науковці, спортсмени є гордістю, своєрідною культурною візитівкою. Тож чи не час повернути Волошина на батьківщину?