«Попереду Дорошенковеде своє військо...»:390 років походу на Крим
Сергій Конашевич. Газета «Кримська світлиця», 2018 рік, випуски № 23-24
За Куруківською угодою 1625 р. козацтво мусило складати не більше загону підлеглого польським гетьманам постійного найманого війська, який мусив не перевищувати 6000. Козакам ставилося за обов'язок не втручатися ані до внутрішніх станових і релігійних сутичок в Україні, ані до зовнішніх політичних взаємин Речі Посполитої з її сусідами. У тексті угоди були статті, що забороняли козакам вдаватися до морських походів на турецькі володіння, встановлювати контакти з іноземними володарями без відома уряду, найматися до них на військову службу, і найголовніше – порушувати у будь-який спосіб мирні стосунки Речі Посполитої з Османською імперією.
Гарантією виконання цих приписів польський уряд визнавав встановлений ним контроль над вибором козацьких керманичів. На перший раз польські комісари без участі козаків призначили «старшим війська Запорозького» Михайла Дорошенка. Він був представником тієї течії у козацтві, що прагнула йти слідами Сагайдачного, не розриваючи встановлених стосунків з польським урядом, навіть надаючи йому послуги у складних для нього обставинах, у нагороду за це вимагаючи поступок, необхідних для всього населення України.
Сагайдачний домігся визнання урядом легального існування Війська Запорозького у Київському воєводстві, без обмеження його кількості реєстром, та відновлення православної церковної ієрархії. Подібна політика вимагала певного запасу терпіння, вміння вичікувати і користуватися обставинами, значної витримки та свідомості. Проте, за винятком нечисленної групи більш розвинутих і свідомих людей, решта маси козаків та селян, що прагнули до козацтва, вважала часткові поступки незадовільними, вимагала негайного перевороту і, висуваючи безумовний протест існуючій ситуації, була готова стати до рішучої боротьби, не співвідносячи свої сили й шанси успіху. Сагайдачний встиг придушити цей напрям, проте вже невдовзі по його смерті протест, не стримуваний його авторитетом, виявився у повстанні Жмайла, наслідком якого стало обмеження кількості козаків реєстром, контроль над виборами їхніх очільників та заборона впливати на перебіг суспільного життя у краї. Все це становило величезний крок назад порівняно зі становищем, яке зайняло козацтво за Сагайдачного.
Становище нового гетьмана Дорошенка було вельми складне: з одного боку, він намагався, незважаючи на обмежувальні постанови, зберегти добре ставлення до польського уряду, водночас чекаючи нагоди зажадати від нього можливих поступок; з іншого боку, він був змушений рахуватися з пориваннями козацтва до протесту, які, на жаль, не віщували успіху. Серед такого коливання минули перші три роки гетьманування Дорошенка. У 1626 р. він з усім Військом Запорозьким брав участь у поході регіментаря Стефана Хмелецького проти татар; під час цього походу буджацькі татари, що увірвалися до Київщини у сорокатисячній кількості, зазнали рішучої поразки в околицях Білої Церкви. Відданість королю не заважала Дорошенкові домагатися від польського уряду поступок на користь українського народу та протестувати проти утисків від поляків. У 1627 р., коли королевич Владислав зажадав участі Дорошенка з усім військом у шведському поході, гетьман не підкорився цій вимозі, мотивуючи відмову тим, що козакам не виплачено жалування, що їх обтяжують поборами й утискають православну віру.
У 1628 р. на південних кордонах Запоріжжя виникла колізія, що дозволила Дорошенкові виступити в активній ролі і задовольнити народні поривання, залишаючись водночас, хоч і частково, на легальному ґрунті. Мотиви цієї справи виходили зі внутрішніх справ Кримського ханства.
Васальна залежність Криму від Туреччини була вкрай невизначено окреслена за часів Менглі-Гірея; безумовно, султанові належало право за бажанням скидати й призначати ханів, однак у їхньому виборі він мусив обмежуватися членами роду Гіреїв; поза тим, він був зв'язаний обіцянкою не страчувати членів цього роду. Зрештою, султан користувався правом вимагати військової допомоги від хана на власний розсуд і займати своїми гарнізонами деякі фортеці в межах ханства. Втім, ці умови ніколи не були точно встановлені і трималися виключно на звичаї, а не на письмовому трактаті. Завдяки такій невизначеності найбільш енергійні хани намагалися за можливості послабити частку своєї залежності від султана, не підкорювалися його розпорядженням стосовно військових походів тощо. Султани зі свого боку знайшли вірний засіб для постійної загрози ханам: користуючись чисельністю роду Гіреїв, вони постійно утримували у Стамбулі кілька десятків його представників і за найменшого непослуху з боку хана погрожували йому поваленням і заміною його одним з родичів. До того ж автономні прагнення ханів значно послаблювалися через причини, що приховувалися у внутрішніх справах самого ханства. У васальній залежності від кримського хана перебували ногайські орди, які, у свою чергу, були обтяжені цією залежністю. Найбільш сильні й енергійні ногайські керманичі зі свого боку мріяли звільнитися від підлеглості ханові і готові були укласти безпосередні васальні стосунки з Портою, тобто самим стати самостійними ханами. Таким чином, вони становили всередині самого ханства вигідний для султанів засіб у боротьбі з автономістськими прагненнями Гіреїв.
Усі вказані мотиви особливо різко виявилися у третьому десятилітті XVII ст.: хан Джанібек-Гірей, запідозрений у прагненні до надмірної самостійності, був усунутий у 1623 р. під приводом недбалої поведінки під час перського походу. Його наступником, за протекцією візира Гусейна-паші, був призначений Мухамед-Гірей III, який перебував на той час у засланні на острові Родос. Новий хан виявився людиною надзвичайно дієвою і самостійною; спираючись на свого брата Шагін-Гірея, якому він надав звання калги, він не побажав виконувати приписи Порти, не постачав належні військові контингенти і не будував вказані султаном фортеці. Після неодноразових нагадувань султан наважився змінити непокірливого хана; на його місце був знову призначений Джанібек-Гірей, якого послали до Кафи у супроводі турецького флоту з потужним військовим загоном. Однак того разу зміна не відбулася: Мухамед-Гірей завдав туркам рішучої поразки і змусив їх залишити Крим. Зі свого боку Порта, зайнята на той час іншими політичними справами, тимчасово замовчала цей спротив свого васала, навіть поновила з ним взаємини, немовби нічого й не сталося, проте шукала засоби його усунення і з цією метою звернула увагу на становище ногайських орд.
На той час найдужчим з ногайських мурз був голова Буджацької орди Кан-Темір мурза, який володів південною частиною Бессарабії від Акерману до Кілії, так званим Буджаком. Він уже давно був обтяжений залежністю від Криму, ухилявся від виконання ханських наказів, вдавався до набігів на Україну без відома хана і прагнув заснування самостійного ханства під турецьким протекторатом. Саме його обрав турецький уряд на противагу Мухамед-Гіреєві після конфлікту з тим. Тепер влада особливо милостиво поставилася до Кан-Теміра: йому було обіцяно заступництво султана, потім надано звання сілістрійського паші, завдяки чому він залежав безпосередньо від султана і звільнявся від підлеглості кримському ханові. Помітивши небезпеку з боку Буджаку, Мухамед-Гірей відправив Кан-Темірові грізний наказ – переселити Буджацьку орду до Криму для припинення її самовільних набігів на польські володіння.
Наказ цей, звісно, не був виконаний, і до Буджаку був відправлений з військом калга Шагін-Гірей, щоб примусити Кан-Теміра до покори; втім, той завчасно перевів свою орду на правий берег Дунаю, до володінь Оттоманської імперії поза територією, підвладною ханові. Шагін-Гірей став до бою з Кан-Теміром, але був розбитий вщент і заледве врятувався відходом до Криму; туди ж, переслідуючи його по п'ятах, з'явився Кан-Темір і взяв облогою в Бахчисараї обох Гіреїв, що зачинилися там з невеликим гуртом прихильників.
Тим часом у Константинополі вже були зроблені всі приготування на випадок перемоги Кан-Теміра. Дізнавшись про бажаний результат сутички, Диван оголосив і хана, і його калгу зрадниками, що насмілилися вдертися зі зброєю в руках до однієї з турецьких областей. Обидва вони були повалені, на місце хана був знову призначений Джанібек-Гірей, а на посаду калги – його брат Девлет-Гірей, і потужний турецький флот із чисельним десантом відправлений до Кафи для зведення на престол нового хана за допомогою Кан-Теміра. Обложені Гіреї, що опинилися у настільки критичному становищі, спробували врятуватися шляхом залучення нового несподіваного спільника, і Шагін-Гірей відправив на Запоріжжя Болгар-мурзу просити допомоги в козаків.
У той час на Запоріжжі перебував і сам гетьман Михайло Дорошенко, який був зобов'язаний постійно перебувати на Низу з тисячею реєстрових козаків для запобігання козацьким морським походам. Перемовини мурзи з гетьманом привели до укладення умов, вигідних для обох сторін: Шагін-Гірей зобов'язався сплатити козакам сто тисяч червінців і здати їм нещодавно відбудовану біля кордонів Запоріжжя фортецю Іслам-Кермен, якщо вони своєчасно прийдуть на допомогу ханові. Дорошенко негайно вирушив до Криму з 4000 козаків (вочевидь, до реєстрових долучилися й вільні запорожці).
Безпосередньо за Перекопом козаки були оточені ногайськими юрмищами, тут-таки сформували табір і відважно просувалися до Бахчисараю, протягом шести діб безперервно відбиваючись від татар. Під час цього переходу гетьман Дорошенко загинув із четвертою частиною всього товариства. Проте козаки, що залишилися живими, таки пробилися до Бахчисараю, під мурами якого розгромили Кан-Теміра, змусили його втекти до Кафи під прикриття турецького гарнізону і звільнили спільників з облоги. У той же час до Кафи прибув і турецький флот, який супроводжував Джанібек-Гірея.
Між тим поразка Шагін-Гірея у Добруджі, вторгнення Кан-Теміра до Криму і поява турецького флоту біля Кафи цілковито знищили авторитет Мухамед-Гірея серед підданих: очільники кримських татар відмовили йому в підтримці, стали на бік нового хана і вирушили до нього у Кафу. Залишені Мухамед і Шагін були змушені тікати з Криму, а козаки повернулися на Запоріжжя, куди невдовзі прибув і Шагін-Гірей. За угодою він здав Іслам-Кермен козакам, які знесли укріплення цього міста й перевезли на Запоріжжя артилерію, що була у фортеці, після чого тимчасово дозволили Шагін-Гіреєві кочувати на запорізьких землях аж до королівського рішення. Потім обидва союзники спільно спорядили посольство до короля. Шагін-Гірей просив для себе заступництва й допомоги, обіцяючи в разі успіху піддати Кримське ханство під протекторат Польщі. Зі свого боку козаки перепрошували за похід до Криму, на який не отримали королівського дозволу, і стверджували, що втрутилися до татарських міжусобиць виключно заради політичної вигоди Речі Посполитої, маючи на меті сприяння послабленню ханства.
Польський уряд утримався від покарання козаків за самовільний похід і затвердив нового «старшого війська Запорозького». Після загибелі Дорошенка у Криму головою в козацькому таборі був обраний якийсь Мойжениця, проте він невдовзі був заскочений на прихованні частини військових сум і страчений. На його місце був обраний Григорій Савич, відомий під ім'ям Грицька Чорного. Серед козацтва він був останнім представником тієї партії мирних політиків, що утворилася під впливом Сагайдачного.
Наступного року після його обрання козаки беруть дієву участь у поході проти татар, що вдерлися до Червоної Русі під проводом калги Девлет-Гірея (вересень 1629 р.). Цей похід завершився блискучою перемогою, яку козацько-польські війська під проводом Хмелецького здобули над татарами біля Бурштина. Татарське військо було розвіяне і майже винищене. При цьому було відбито захоплених полонених і награбовану здобич. Серед татар, що потрапили до полону, опинився Іслам-Гірей, який згодом досягнув ханського престолу і під час повстання Хмельницького значно сприяв йому в боротьбі.
Подається зі скороченнями за виданням: К. Мельник. Сведения о походе в Крым Михаила Дорошенко (1628) / Киевская старина. – №11. – 1896. – С. 274-286.
Переклад з російської, адаптація – Сергій Конашевич