Євген Букет. Газета «Кримська світлиця», 2016 рік, випуск № 38
Тривалий час історики незаслужено применшували роль південних теренів сучасної України у процесах її державотворення. У липні 1667 року, у відповідь на сепаратне Андрусівське перемир'я між Московією та Річчю Посполитою, гетьман Петро Дорошенко ініціював переговори з урядом Османської імперії про створення військово-політичного союзу. У січні 1668-го на старшинській раді в Чигирині було ухвалено рішення: «З обох сторін Дніпра жителям бути в з'єднанні й жити би осібно і давати дань Турецькому Царю і Кримському Хану, так само як і Волоський Князь платить, а щоб під рукою Великого Государя московського і Королівської Величності з цього часу не бувати» [1] .
11 березня 1668 року на генеральній раді Війська Запорозького поблизу Корсуня офіційно проголосили про «підданство салтану» на зразок залежності від Порти Волоського й Молдавського князівств [2] . Ця угода мала статус не менш значущий для української козацької держави, ніж сумновідомі Переяславські статті 1654 року.
А якщо зважати на те, що переяславські домовленості взагалі могли бути пізнішою московською вигадкою, то договір гетьмана Дорошенка з султаном Мегмедом IV узагалі мав визначальний статус для Війська Запорозького, адже згідно з ним визнавалася його державна незалежність. Принаймні усі майбутні правові акти не дають підстав у цьому сумніватися.
Після підписання Корсунської угоди між Військом Запорозьким і Османською імперією тодішній митрополит Київський, Галицький та всієї Русі Йосип Тукальський-Нелюбович розпорядився в усіх українських православних церквах не поминати московського царя як главу держави [3] . Але прагнення київського митрополита створити окрему «козацьку патріархію» з центром у Києві послабило його позиції перед Вселенським престолом.
Так, за Бучацьким мирним договором – угодою між Річчю Посполитою і Османською імперією, укладеною 18 жовтня 1672 року в місті Бучачі чи його околицях, – вчергове підтверджувалася державна незалежність Війська Запорозького на чолі з гетьманом Петром Дорошенком. Але з румунських джерел відомо, що територія української козацької держави за умовами Бучацького миру увійшла під юрисдикцію Браїльської (Проілавської) митрополії Константинопольського патріархату.
Браїльська митрополія Константинопольського патріархату – це православна митрополія на території Османської імперії, заснована в 1540-1550 роках. Її центром було місто Браїла на лівому березі Дунаю в Румунії. У 1751-1789 рр. резиденцією митрополита браїльського було м. Ізмаїл (нині Одеська область).
До Браїльської митрополії належали землі Добруджа, Буджака, Бендер, а після підписання Бучацького мирного договору 1672 року – Хотинська єпископія і всі православні території й парафії Правобережної України, що перебували під протекторатом Османської імперії, зокрема Ханська Україна (з кінця XVII століття так називали межиріччя Дністра і Південного Бугу) та Олешківська січ [4] . Православні парафії Правобережної України підпорядковувалися Браїльській митрополії до 1793 року, коли в результаті другого поділу Речі Посполитої вона була остаточно поглинута Російською імперією.
Окрему митрополію з центром у Кам'янці Константинопольський патріархат заснував у серпні 1681 року [5] . На той час це місто було центром Кам'янецького еялету Османської імперії. Константинопольський патріарх Яків (1679-1682) номінував для Кам'янця-Подільського митрополита грецького на ймення Панкратій, який після смерті останнього митрополита Київського, Галицького та всієї Руси Антонія Винницького опікувався ввіреними йому теренами. Титул кам'янецького митрополита – «екзарх всієї Малої Русі» – вказував на фактичне відокремлення Правобережної України від Київської митрополії. Панкратій (1681-1690), вочевидь, був єдиним керівником Кам'янецької митрополії Константинопольського патріархату [6] . Опісля її терени перейшли під юрисдикцію Браїльського митрополита.
Сучасний український історик Олександр Гуржій стверджує, що на підосманських теренах наприкінці 20-х – на початку 30-х років XVIII ст. запорожців загалом налічувалося майже 20 тисяч осіб [7] .
Дмитро Яворницький повідомляє, що духовенство підосманської України призначали почасти з Афін, а переважно з Єрусалима й Константинополя. До 1728 року в олешківських запорожців настоятелем усього військового духовенства був архімандрит Гавриїл, грек родом [8] . Додаткові підтвердження того, що у Північному Причорномор'ї була власна православна церква, яка підпорядковувалася Константинопольському патріархові аж до кінця XVIII століття, знаходимо у праці протоієрея Арсенія Гавриловича Лебединцева «Ханська Україна» (Одеса, 1913). Так, митрополит Даниїл, який від 1751 до 1773 року мав кафедру в м. Ізмаїлі, у церковних грамотах підписувався «Даниїл, милостію Божою митрополит Проівлавія, Томаровський, Хотинський, всього узбережжя Дунайського, Дніпровського і Дністровського, і цілої України Ханської». Титулом українського митрополита підписувалися наступники Даниїла Іоаким (1773-1780) і Кирило (1780-1792) [9] .
Мотрин, Мошногірський, Медведівський, Жаботинський, Лебединський, Межигірський та інші козацькі монастирі були великими осередками православної церкви в Речі Посполитій. Про їхнє підпорядкування джерела згадують доволі непевно. Навіть Феофан Лебединцев у праці «Архімандрит Мельхіседек Значко-Яворський» стверджує, що здебільшого вони не належали до жодної з підмосковських єпархій, хоча підтримували зв'язки і з Києвом, і з Переяславом, а настоятелів отримували «з Молдавії, Валахії й Ханської України» [10] . Так, у 1724 році митрополитом Ясським Георгієм без погодження з російським Синодом був рукоположений на єпископа Чигиринського архімандрит Епіфаній, помічник і завідувач канцелярії Київського архієпископа Варлаама (Вонатовича). У представленій Епіфанієм грамоті, написаній від імені архієпископа Варлаама на ім'я молдавського митрополита Вселенського патріархату, вказувалось на незадоволення українців виведенням Київської митрополії з-під юрисдикції Константинополя, запровадженням «Духовного Регламенту» та синодального управління, а також низведенням київських митрополитів до сану архієпископів. Отримавши від ієрархів Вселенського патріархату сан єпископа Чигиринського, Епіфаній повернувся до України, де розгорнув активну діяльність та рукоположив 14 священиків та дияконів. Він неодноразово ув'язнювався російською владою, але щоразу тікав із в'язниць. Відомо, що він служив у межах вольностей Війська Запорозького. Під час чергового заслання до Сибіру в 1733 році закутого у кайдани єпископа Епіфанія у лісі відбили від варти російські козаки-старообрядці і сховали на Гомельщині, у Вітці. Проте у лютому 1735 року російські війська за наказом імператриці Анни Іоанівни оточили Вітку, а єпископа Епіфанія знову було заарештовано. Помер він у в'язниці Київської фортеці 1 квітня того ж року, похований як мирянин біля церкви св. Феодосія в Києво-Печерській фортеці [11] .
1759 року на Запорозькій Січі діяв як самостійний архієрей поставлений Вселенським патріархом Кирилом V єпископ Мелетинський Анатолій (Мелесь), який за підтримки запорозького козацтва та без дозволу російського Синоду цілий рік очолював запорозькі церкви і поминав Вселенських патріархів. За це він був ув'язнений російською владою і засланий до Сибіру, де відбував покарання близько дев'яти років. На думку дослідників, єпископ Анатолій (Мелесь) намагався створити на Запоріжжі окрему автономну козацьку єпархію під омофором Вселенського патріархату [12] . Після подій 1686 року такий внутрішньо-церковний рух, як «странствуючі» або «дикі попи», був поширений у межах Лівобережної України (Гетьманщини). Протягом цілого XVIII століття російська світська і церковна адміністрація жорстоко переслідувала цей рух та його представників, відловлюючи та ув'язнюючи «неканонічних» священиків, висвячених ієрархами Вселенського патріархату [13] . Аналогічна ситуація була і в парафіях на Правобережжі. «Найбільша частина православних священиків висвячувалася в Валахії, – пише Ф. Лебединцев. – Без усякої сторонньої рекомендації і без певної конкретної парафії, але на «вакансії», висвячені у Валахії, Молдавії або в іншому якому-небудь місці (Ханській Україні, – авт.), з грамотою в руках цілими десятками по кілька років скиталися ці священики в Україні, шукаючи для себе парафій. Призначення священика до парафії залежало виключно від волі парафіян, але вимагалася згода місцевого землевласника, його губернатора або будь-якої іншої посадової особи. Вступаючи на парафію, священик укладав з парафіянами договір, в якому з точністю визначалася платня за богослужіння» [14] . Але ще з 1733 року «відроджена» московською церквою Переяславсько-Бориспільська єпархія заявила свої «канонічні» права на Правобережну Україну. Особливо загострилося міжконфесійне протистояння після призначення єпископом Переяславським і Бориспільським відомства православного сповідання Російської імперії Гервасія Линцевського в 1757 році. Боротьба проти «анексії» православних парафій Правобережжя московською церквою завершилася Жаботинським повстанням (1765-1766 рр.) та Коліївщиною (1768-1770 рр.) [15] . Саме через те, що принаймні від часів гетьмана Петра Дорошенка Військо Запорозьке мало власну православну митрополію, у церквах тих місцевостей, які в 1768 році захоплювали повстанці-колійці, молилися не за короля і поміщиків, не за царя і синод, а «за запорозьке воїнство» [16] . Російська імперія натомість системно винищувала документи про зв'язки Браїльської митрополії з Військом Запорозьким. Зрештою, ліквідувала її за умовами російсько-турецького Адріанопольського мирного договору 1829 року, хоча де-факто Браїльська митрополія існувала до 1840-го, а може, й довше у землях Подунав'я, де мешкали козаки, які не схотіли йти у московське ярмо. [1] Акты ЮЗР. – Т. VІІ. – С. 30–31. [2] Чухліб Т. Проти Москви разом із Туреччиною // День. – 2015. – 4 червня. – № 96. – Електронний ресурс. – Режим доступу: http://www.day.kiev.ua/uk/article/ukrayina-incogni... [3] Коваленко С. Україна під булавою Богдана Хмельницького. Енциклопедія у 3-х томах. – Том 3. – К.: Стікс, 2009. – С. 256-258. [4] Ionel Manafu. Contribuțiuni la istoria Mitropoliei Proilaviei // Analele Brăilei. – Anul VIII. – nr.1. – Brăila, 1936. – Цит. за джерелом: https://ro.wikipedia.org/wiki/Mitropolia_Proilavie... [5] Оригінал грецькомовної грамоти патріарха Якова з серпня 1681 р. про поставлення лаодикійського єпископа Панкратія митрополитом Кам'янця-Подільського та екзархом «Малої Росії» зберігається в Інституті рукопису Національної бібліотеки ім. В. І. Вернадського НАН України, ф. XVIII, № 121, арк. 1. [6] Скочиляс І. Територія як сакральний простір та реґіональний партикуляризм руської церкви: приклад Поділля XIV–XVIII століть // Kościół unicki w Rzeczypospolitej / red. W. Walczak. – Białystok, 2010. – S. 146-148. [7] Гуржій О. Олешківська Січ (1711-1728 рр.) в російсько-турецько-польському трикутнику // Краєзнавство. – 2011. – №2. – С. 235. [8] Яворницький Д.І. Історія запорозьких козаків: у 3 Т. – Т.2. – Львів: Світ, 1991. – С. 98. [9] Лебединцевъ А.Г., прот. Ханская Украина. – Одесса, 1913. – С. 5-6. [10] Лебединцев Феофан. «Мельхіседек Значко-Яворський» / за ред. Лавріненко Н. Передмова: Ластовський В. – Черкаси, 2012. – С. 11-12. [11] Мельников-Печерский П.И. Очерки поповщины. – М.: Директ-медиа. – С. 48-71. [12] Шумило С. В. «Духовное Запорожье» на Афоне. Малоизвестный казачий скит «Черный Выр» на Святой Горе. – Киев: Издательский отдел УПЦ, Международный институт афонского наследия в Украине (МИАНУ), 2015. – С. 51-53. [13] Миревський І. Архієпископ Тельміський Іов (Геча): Україна завжди була канонічною територією Вселенського патріархату // Главком. – 17.09.2018. – Електронний ресурс. – Режим доступу: https://glavcom.ua/interviews/arhijepiskop-telmisk... [14] Лебединцев Феофан. «Мельхіседек Значко-Яворський» / за ред. Лавріненко Н. Передмова: Ластовський В. – Черкаси, 2012. – С. 11-12. [15] Букет Є. Швачка – фенікс українського духу. – К., 2016. – С. 88-89. [16] Букет Є. Іван Бондаренко – останній полковник Коліївщини. – К.: Стікс, 2014. – С. 37.