Валерій Верховський. Газета «Кримська світлиця», 2018 рік, випуск № 52
«Ускладнення та проблеми починалися з 0,7 звукової швидкості… Пілоти, які наближалися до звукової швидкості у пікіруванні, доповідали, що важелі керування заклинювало, вони «замерзали» або починали виконувати не властиві для них функції. Льотчики розбивалися, гинули, бо не могли навіть зрушити з місця важіль керування... Почалися розмови про «звукову стіну» чи «звуковий бар'єр».
Том Вулф «Те, що треба».
Штурм звукового бар'єру — не одночасна подія, а достатньо тривалий процес, тобто низка подій, що подібна книзі. Одна зі сторінок цієї книги написана в небі над Кримським півостровом 70 років тому. Провінційний кримський аеродром увійшов не лише в історію світової авіації, в історію НТР (науково-технічної революції), яка стала в 1940-1960 рр. ключовим моментом в історії прогресу всієї людської цивілізації.
Ще в 1930-ті роки в Німеччині вчений-аеродинамік Адольф Буземан шукав форму крила, яка дозволила б літати швидше звуку. Найбільш перспективними для цього виявилися стрілоподібні, трикутні, а також короткі прямокутні крила. До практичної перевірки теорії лишалося десятиліття.
Джеймс де Хевіленд, англійський пілот-випробувач, одним з перших спробував досягнути звукової швидкості на літаку; він загинув, не взявши звуковий бар'єр, у вересні 1946 р. на «Де Хевіленді-108», сконструйованому під керівництвом його батька, Джеймса де Хевіленда-старшого.
Уперше пілотований людиною літальний апарат перетнув межу, що вважалася неприступною, в США 14 жовтня 1947 року. Честь і славу цілком заслужено здобули авіабудівна компанія «Белл» і пілот-випробувач Чак Єгер. Швидкість, зафіксована в тому польоті, складала 1066 км/год.
«З цим чоловіком була лише одна проблема — його треба було весь час стримувати», — писав Том Вулф у документальній книзі «Те, що треба», присвяченій американським астронавтам і льотчикам-випробувачам 1940-1960 рр.
Капітана Військово-повітряних сил Олега Соколовського у нас і в світі знають менше, ніж Чака Єгера. Росіяни ним пишаються, називаючи його «российским» льотчиком-випробувачем. Та чи так це насправді? Олег Вікторович Соколовський народився в Києві 25 грудня 1916 року. У небо він вперше злетів у Херсонському аероклубі Осавіахіму. Згодом воював, був інструктором льотної школи, а після війни став випробувачем літаків.
Разом з харків'янином Іваном Федоровим Соколовському довірили поставити на крило новітній винищувач Ла-176. Ці випробування відбувалися на аеродромі під Саками, що згодом став базою авіації ВМС України, також відомому як «Нитка». У грудні 1948-го більш досвідчений Федоров уперше підняв у повітря «сто сімдесят шостого»; згодом Федоров переконував, що в тому польоті досягнув швидкості звуку, проте жодних офіційних документів, що могли б це підтвердити, не існує.
З 1948 року Соколовський прийшов до КБ Лавочкіна на випробувальну роботу. Піднімав у повітря щойно вироблений дослідний екземпляр літака Ла-176. На аеродромі Льотно-випробувального інституту в Підмосков'ї здійснили вісім польотів, а згодом через негоду випробування нової машини вирішили перенести до Криму.
26 грудня 1948 року Соколовський розігнав літак до 1105 км/год., тобто перевищив швидкість звуку. Але в лютому наступного року він загинув у польоті. Причиною катастрофи став відрив на швидкості ліхтаря (відкидної частини скла кабіни літака). За однією з версій винен сам Соколовський, бо не зачинив ліхтар належним чином. За іншою — аварійно спрацював механізм відстрілу ліхтаря, обладнання рятувальних катапульт було ще ненадійним.
У той час поширеними ставали сумніви, чи можливо взагалі літати швидше звуку. Для Чака Єгера то було питанням віри — він просто не вірив, що може існувати бар'єр, нездоланний для нього. Хлопець зі штату Західна Вірджинія мав видобувати газ, як його батько та старші брати, якби не війна. Єгер пішов служити до армії, почав з авіамеханіка і рядового, щоб дослужитися в результаті до генерала і найвідомішого пілота-випробувача. У Другій світовій він був збитий над окупованою Францією, але йому вдалося уникнути полону та повернутися до строю. Єгер збив на своєму «Мустангові» дюжину німецьких літаків, у тому числі один реактивний «Мессершмітт-262». Після війни капітан Єгер став випробувачем техніки Повітряних сил США на базі у каліфорнійській пустелі Мохаве, нині «Едвардс», а тоді база мала назву М'юрок.
Лише у грудні 1947-го невеличка замітка в журналі «Aviation Week» сповістила світ про це досягнення, ніби про якусь пересічну подію авіапрому. Ім'я пілота не називалося, і лише влітку 1948-го преса почала писати про Чака Єгера.
І знову цитую Тома Вульфа: «А коли настає момент істини, — а він неодмінно настає, — жодні гроші світу, жодна ядерна зброя, жодні радари та ракетні комплекси не замінять тих, хто ладен без вагань вирушити назустріч небезпеці, хто має Те, Що Треба».
«Те, що треба», — дух звитяги, дух перемоги цивілізації. Це те-що-треба мав Ціолковський, проектуючи космічні апарати заради «безодні могутності і гір хліба» для всього людства. Мав і Фріц Опель, злітаючи в 1927 році на фанерному планері з пороховими прискорювачами. Мав і Чак Єгер, мали і Олег Соколовський, і кубанець Іван Іващенко, який у 1950 р. досягнув швидкості звуку на МіГ-17 у польоті, що закінчився для нього трагічно.
За кожен крок у прогресі авіаційної техніки доводилося розплачуватися жертвами. Лише 21 грудня 1953-го на смугу викотили МіГ-19, що стане першим серійним надзвуковим літаком на схід від залізної завіси. А 23 грудня був розстріляний Лаврентій Берія.