Князь ОлександрДабіжа: літописецьУкраїни, похований у Ялті
Сергій Конашевич. Газета «Кримська світлиця», 2019 рік, випуск № 25—26
У 1899 році місячник «Київська старовина» (№ 8, с. 61-63) повідомив про смерть від туберкульозу 16 (29) червня у Царському Селі поблизу Санкт-Петербурга князя Олександра Васильовича Дабіжі, який неодноразово виступав у зазначеному часописі як публіцист із матеріалами щодо історії Лівобережної України.
Народився Олександр Дабіжа 13 вересня 1860 року в селі Іваниця Прилуцького повіту Полтавської губернії, там само, де і його матір Анастасія Горленко – донька давнього козацько-старшинського роду, з якого походили і прилуцькі полковники, і святитель Йоасаф Білгородський (Яким Горленко). Скінчивши Імператорський Олександрівський ліцей у Петербурзі, де здобували освіту діти з аристократичних сімей, вступив на службу до міністерства закордонних справ. Пробувши деякий час у канцелярії, був призначений молодшим секретарем місії у Мадриді, за два роки – секретарем посольства у Каїрі. Тривалий час лікував сухоти у Німеччині та Швейцарії, проте, втративши надію на одужання, повернувся до Російської імперії, чекаючи на смерть.
Ще по закінченні ліцею Олександр Дабіжа з великим зацікавленням зайнявся вивченням історії України. Носій прізвища балканського шляхетного роду Котроманичів-Боснійських, відомого з ХІІ століття, молодий князь визнавав свою належність до України. Багато часу він провів на успадкованому матір'ю хуторі Романівщина неподалік Ічні на Чернігівщині.
Першими письмовими спробами князя були нариси родинного характеру — «Розпис роду Горленків» з присвятою матері та етюд про прилуцького полковника Лазаря Горленка, сучасника Богдана Хмельницького: для цього нарису Дабіжа відшукував матеріали у московських сховищах. Чимало документальних джерел було використано і для нарису про полковника-«мазепинця» Дмитра Горленка, що залишився у рукописному вигляді: у ньому було подано вельми цікаві універсали та листи. Захоплювався історією і його батько, який створив власний домашній музей: експонатами стали універсали гетьманів Данила Апостола, Івана Скоропадського, Кирила Розумовського та інші документи, портретна галерея, бібліотека на кілька тисяч томів (одну з кімнат займали етнографічні матеріали), ба навіть колекція зброї, що належала козацьким ватажкам Горленкам.
Також Олександр Дабіжа увійшов до невеликого на той час кола фахівців-геральдистів. Створив працю «Мазепа-князь і його шляхетський та князівський герби» з кольоровими знімками за своїми малюнками. Відомий він був і як чудовий митець-аквареліст, учень відомого професора Премацці; отримував нагороди на багатьох виставках, був обраний «почетным вольным общником» Імператорської академії мистецтв. Серед мотивів його робіт були й краєвиди та типи України, які, на жаль, зникли безвісти.
На Афоні дослідник відшукав «живий куточок далекої України» – заснований Паїсієм Величковським скит на честь святого Іллі, «духовне дітище запорожців». Іншу ж пам'ятку українського походження – срібний карбований антимінс, пожертвуваний гетьманом Іваном Мазепою для гробу Господнього, – Дабіжа знайшов у Єрусалимі, проілюструвавши розвідку знімком, дозвіл на який довелося брати в Єрусалимського патріарха.
Ще за свого недовгого життя князь Олександр Дабіжа висловив побажання бути похованим у Ялті. Цю волю було здійснено. Небіжчикові було лише 38 років. Його могила, на жаль, не збереглася.