Газета «Кримська світлиця», 2019 рік, випуск № 29—30
2019 року виповнилося 150 років від дня народження Олени Кисілевської – української письменниці, журналістки, редактора і видавця, громадсько-політичної та культурно-освітньої діячки.
Після Другої світової війни Олена Кисілевська жила в Польщі, на Лемківщині. Потім переїхала до Німеччини, а згодом емігрувала в Канаду.
За кордоном видала збірку нарисів «По рідному краю» (1955), а також опублікувала низку спогадів про Ольгу Кобилянську, Наталію Кобринську, І. Кравченко, Олену Телігу, О. Басараб, А. Чайковського. Чимало її художніх творів, публіцистичних статей, зарисовок і спогадів зберігаються в архіві в Оттаві. Представляємо увазі читачів уривок з передмови до книги «По рідному краю», де розповідається про життя і діяльність письменниці, а також уривок з її нарису із вказаної збірки про подорож до Криму.
Авторка цієї книжки, Олена Кисілевська, народилася 23 березня 1869 р. в родині українського священика Лева Сіменовича, в гарному малому селі Фільварки, що було потім прилучене до містечка Монастириська на Поділлі, де о. Лев був тоді сотрудником свого батька о. Михайла Сіменовича.
Із весною 1954 р. українська суспільність на чужині, зокрема в Америці й Канаді, гідно відзначила винятковий, подиву й глибокої пошани вартий шлях – вісімдесяти п'яти років життя і сімдесяти безперервних років відданого служіння Олени Кисілевської українській культурі. Від 1948 р. очолює вона Світову федерацію українських жіночих організацій, а початки її невтомної діяльности сягають 1884 року, коли вона п'ятнадцятилітньою дівчиною вступила в члени першого українського жіночого товариства в Станиславові. З цієї пори не сходила вже з того, раз вибраного, важкого, але неоцінно корисного шляху громадянської, культурно-освітньої і літературної діяльности.
Олена Кисілевська найбільше уваги й свого літературного таланту присвятила незрівняним нарисам про країни і місцевості, де вона бувала. А подорожувала вона невтомно все своє життя. Відгадала всі частини земної кулі, за винятком Австралії, побувала в усіх країнах Европи. Своїми враженнями з далеких мандрівок ділилася з широкими читацькими масами і збагачувала скарбницю української літератури, зокрема літератури про подорожі.
Збірник «По Рідному Краю» – це не тільки високо корисна й насолодна лектура для кожної, особливо юнацької душі, а й необхідний підручник, із якого юні читачі вчитимуться, ЯК ТРЕБА ЛЮБИТИ СВІЙ РІДНИЙ КРАЙ.
Сподіємося, що збірник «По Рідному Краю» знайде свій шлях до найширших мас українських читачів, душею й серцем спраглих краси Рідного Краю, рідної природи, рідних сіл, міст, містечок, що з ними доля розлучила їх – чи то давно, чи зовсім недавно.
І будемо також вірити й сподіватися, що ще за життя шановної Авторки прийде час, коли ми дочекаємося, вже у вільній Україні, видання всіх творів Олени Кисілевської, разом із повною її біографією, щоб неоцінений вклад Авторки в скарбницю української і загальнолюдської культури не марнувався, розпорошений по окремих брошурках чи збірниках.
Олексій Воронин
З передмови до книги Олени Кисілевської «По рідному краю» (Українське видавництво «Добра книжка». Випуск 153. Торонто, Р.Б. 1955).
Пароплавом до Криму Олена Кисілевська (скорочено)
…Аж пізнім ранком, коли корабель приплив до Евпаторії і моряки закинули якор, учорашні хворі – і я з ними – відважилися повиходити на світ Божий.
А тут так гарно, свіжо, соняшно, весело! Море таке чудове, що вчорашня ненависть до нього і цілонічна недуга здаються лише неприємним сном. Не хочеться вірити, щоб ці чисті, волошкові, незвичайно прозорі хвилі, що так ніжно плюскаються об білі стіни нашого корабля, могли так грізно здійматися і підносити його на своїх вигнутих хребтах.
Подорожні бліді, з підсинілими очима, вилазять одні за одними з своїх кают та роздивляються, непевні ще, чи справді халепа минула...
З огляду на плитку воду, не підпливаємо близько до берега; зате наш пароплав, мов якусь величезну білу квітку, обсів рій різнобарвних метеликів – човників. «Николай», «Елена», «Ольга», «Тузик», «Бистрий», «Красавчик» та багато інших уносяться граціозно на хребтах синіх хвиль і підпливають аж до самого корабля. Малий пароплав привозить нам масу нових гостей, які обережно пнуться до нас стрімкими сходами, спущеними з нашого пароплава. Пані, пани, міщани, турки, жиди, а найбільше татари-торговці, які з усяким добром зараз же, мов мурав'ї, розлазяться по всіх усюдах.
Морелі, абрикоси, дородні черешні, пахучі помаранчі та цитрини, великі, мов спілі яблучка, «клубніки» (цебто, рід суниць), вінки крихких бубликів, пахучі «чебураки» (рід пиріжків з баранячим м'ясом), солодкий рахат-лукум, халва, навіть питво з рижу – «буза» – все знайдеться у них. Виголоднілі кільканадцятигодинним постом подорожні, не зважаючи на високі ціни, розхапують смаковиті ласощі.
…Тим часом дзвінок раз і другий проголошує недалекий час відпливу нашого пароплава. Татари, що досі увихалися поміж подорожніми з своїми кошиками, поспішно вертаються до човнів, що чекали їх, причеплені до стіни корабля. Вертаються також і деякі з наших подорожніх, що їздили на беріг до міста, і за хвилю гарненька Евпаторія, наче світляний образок, віддаляється все далі й далі, поки зовсім зникає з наших очей.
Тепер уже не відпливаємо на середину моря, нерівні береги не зникають з наших очей. Незабаром, за три години, наш «Князь Владимір» заверне у глибокі севастопільські заливи, за якими почнуться найгарніші кримські околиці.
З уваги на те, розуміється, про вчорашній сонний спокій на нашому пароплаві нема й мови. Кримські бувальці, оточені слухачами, розказують про особливості Севастополя, Ялти, Лівадії і т. д. Практичні туристи розвідують про готелі, дачі, пансіони, про ціни тощо. Книгар пропонує всякого роду «путеводителі» по Криму, дехто й справді купує, і зараз таки зачитується у всяких інформаціях. І не зчулися ми, як перед нами виринув красень Севастополь, який розкинувся амфітеатрально над морем, засяяв золотистими покрівлями церков, замиготів сніжно-білими мурами домів, що так гарно вирізняються в густій темній зелені огородів, садів, бульварів.
Але перше, що кидається в вічі, – це укріплення Севастополя, грубі, сірі мури величезних казарм, високі вали, ряд гармат, що вітають нас просто в корабель спрямованими цівками. Маса пароплавів з густим лісом струнких щогол та димарів, велика кількість різних розмірів суден, човнів. Одні парові, що пускаються ген далеко на море, далі вітрильні, які, мов голуби, розпустили білі крила до лету; а далі – дрібненькі, мініятюрні, яскраво помальовані, що, наче блискучі колібрі, буяють граціозно по блакитно-золотистому просторі. А всюди рух і життя аж кипить. З кораблів вивантажують та навантажують усякі товари, сідають та висідають подорожні, на човниках перевозять туристів, рибалок та вояків.
Подалі від цього ярмаркового гамору – ряд сильних кораблів. Справні, чисті моряки увихаються жваво на своїх «броненосцях», торпедівцях і т. д. Он великий білий човен, без вітрил і димаря, обслуговуваний самими тільки вояками в моряцьких одягах. Кільканадцять сильних молодих мужчин ритмічно, мов машина, рухають веслами, подаючися при тому так сильно то назад, то вперед, що, здається, наче вони зовсім один на одного лягають.
Наш пароплав затримується якраз проти широких камінних сходів, що ведуть на майдан, на якому велика статуя генерала Нахімова, звернута до моря, вітає приїжджих.
Як тільки приставили до корабля місток, усі юрмою кидаються на берег, щоб якнайліпше використати тих кілька годин, які лишаються до відпливу корабля. Одні йдуть оглянути славне місто, пройтися гарними бульварами (або таки зайти у добрий ресторан чи кав'ярню). Другі оглядають музей оборони, де зібрано все, що стосується давньої облоги міста. Ще інші шукають акваріїв, де можна побачити всі роди чорноморської риби. Ми йдемо в музей, де застаємо вже багато наших товаришів подорожі й оглядаємо разом усі пам'ятки, що стосуються облоги Севастополя французами. На стінах образи, портрети, мапи, види міста й околиць, пляни фортеці та більших битв. Навіть різні дотепні карикатури, образки та російські і французькі газети, що стосуються тих часів. На столах зразки тодішніх дерев'яних кораблів, які проти теперішніх імпозантних залізних велетнів здаються діточими забавками. Тодішню зброю, попрострілювані шинелі, шоломи та різні пам'ятки севастопільських героїв теж можна там побачити.
В акварії нам не пощастило, бо цей день не належав до тих, коли можна його оглядати. Зате, проходжуючися прибережною дорогою, натрапили ми на купальні і чудово викупалися. А морська купіль – це розкіш не абияка: солона вода полегшує плавання; хвиля то втікає, знижує воду мало не на половину, то знову вертається, голубить стан, обіймає шию, часом неначе пустуючи, піднесе на хребті і знов покладе на маленькому пісочку, якого кожне зеренце видніє глибоко під водою.
Хоч призначений до відпливу час минув, і подорожні знов зібралися на пароплаві, він не скоро рушив з місця і довго ще приймав у своє відчинене нутро безконечну кількість усяких клунків. Тим часом подорожні розважалися оригінальним видом: наш пароплав оточили малі, незвичайно вправні хлопчики-пливаки. Вони трималися на воді майже сидячи, з закладеними під пахи руками та злегка тільки рухали ногами, як риба плавцями.
– Дайте копієчку, киньте копієчку! – викрикують тонкими дитячими голосами, простягаючи до нас руки. Кидаємо, та, звичайно, не вдається грошині потрапити в руку. Копійки заринають у воду, а за ними й діти на деякий час зникають у синій глибині на те, щоб опісля виринути наверх з грошиком у зубах. І це повторялося безперервно більш, як годину, доки пароплав не покинув севастопольської пристані.
Дальша дорога – це одна чудова панорама, яка пересувається перед захопленими її красою глядачами. З малих, незначних горбків – що далі, то вище підіймаються скелі, гори. А що в кримських горах знаходиться чимало темноцвітного глинястого лупку, мармурового вапняку і маса різних кришталевих пород, то скелі міняться незвичайно гарними жовтими, темно-червоними, крейдяно-білими, синявими та лілейними фарбами, що на тлі синьо-волошкового неба і темних зелених лісів складають чарівну цілість. Крім того, ці скелі то підносяться струнко до незвичайної висоти, то знов обриваються раптом, наче стята, обрізана зверху стіна, через що виглядають, мов природні стіни, фортеці, башти, що на переміну чергуються із справжніми, напіврозваленими баштами – рештками фортець греків та генуезців – давніх володарів цього краю.
Але не тільки естетичну вартість мають ці чудові гори; вони довгим, понад стоверстовим кам'яним хребтом відгородили вузький пасок морського берега, а, захистивши його від зимних полярних заверюх та сухих степових вихрів, за допомогою ніжного морського подиху зробили з нього справжній рай. Цей ланцюг гір, по чотири-п'ять тисяч стіп заввишки, ділить Крим на дві неподібні одна до одної половини. Коли по один бік Ялти звичайна російська верба, ракіта, тополя, то на південному боці ростуть кипариси, спіють оливки та виногради, зеленіють лаври, цвітуть олеандри, магнолії. Коли по одному боці йде сніг, люди топлять у печі, забивають вікна на зиму, – по другому, як рік Божий, пасеться худоба в полі, люди обходяться без зимової одежі.
Що ближче до Ялти, то густіше розсіяні вілли, замки, мури. Тут у темному бору біліють мури монастиря, он, церковця на високій скелі, там здалека видніється маяк, а он на високій, різко урваній скелі, між чорною зеленню, звис над глибокою пропастю гарний, рожевенький, наче квіточка, замочок, вірно названий «ластовиним гніздом».
А ось уже й сама Ялта – весела, залита сонцем, уквітчана квітучими садами, сяюча золотоверхою церковцею на горбі, мальовничо розкинулась на морському побережжі, заслонена півколом високих зелених гір…
З книги Олени Кисілевської «По рідному краю» (Українське видавництво «Добра книжка». Випуск 153. Торонто, Р.Б. 1955).