Іван Клепик. Газета «Кримська світлиця», 2019 рік, випуски № 15-16
Мы вытоптали мусульманский рай, Свели леса, размыкали руины, Расхитили и разорили край. Осиротелые зияют сакли; По скатам выкорчеваны сады. Народ ушел. Источники иссякли. Нет в море рыб. В фонтанах нет воды.
Цей уривок з поеми Максиміліана Волошина «Дом поета» цитують останнім часом доволі часто. Зазвичай у контексті анексії 1783 року та її наслідків. Однак Волошин не лише констатував нищівні дії Російської імперії: в умовах сучасності слова поета звучать як пророцтво. Хоча нічого дивного тут немає – усього лише змінилася назва держави, а політика залишилась тією ж самою.
Хоча в дечому прогнози Максиміліана Волошина все ж таки справдилися. В останньому рядкові поет зображує своєрідну картину апокаліпсису: море без риби і фонтани без води – це те, з чим стикнулися жителі Криму в його окремих регіонах. Наприклад, унаслідок активного будівництва «Кримського мосту» в Керчі спостерігають масові міграції риб. Але це у найліпшому разі. В гіршому – місцеві рибалки знаходять на березі Керченської протоки трупи дельфінів. А от щодо фонтанів – це окрема історія, яка стосується не лише води як такої, але й культурної спадщини.
Занедбаний культ води
Коли я згадую про Крим, а особливо про його степову зону, у мене пересихає в роті: вже у липні тут годі шукати соковитої зеленої травички. Пекуче сонце переслідує тебе всюди, тобі нема, де сховатися. Але так було не завжди. Є. Марков, автор «Нарисів Криму», вперше виданих 1882 року, зазначає, що до 1783 року Кримський півострів був густо заселений, всюди були сади, виноградники, пасовища і велика кількість фонтанів – для людей і домашньої худоби.
Фонтани мали неабияке значення для культури народів Криму, а особливо кримських татар. Згадаємо, якнайперше, «Фонтан сліз» у Бахчисарайському палаці. Однак наразі я маю на увазі фонтани побутового значення для масового користування.
Для кримського клімату вода – це не поезія, а життєва необхідність. Саме тому кримські татари створили справжній культ води.
І ось який опис Криму другої половини ХІХ ст. знаходимо в «Нарисах»: «Настоящее экономическое положение Крыма достаточно стало известно даже и людям, в нем не бывавшим. Степи, составляющие 9/10 всего пространства полуострова, – совершенные пустыни, трава в них мелкая, выродившаяся, и в июне, вплоть до глубокой осени, выгорающая нажелто. Воды почти нет. Поселения так редки, что от одного до другого едешь на почтовых по нескольку добрых часов. Какие есть – не поселения, а развалины. Из десяти хат обитаемы две; на одну уцелевшую – десять лежат в кучах мусора. Из десяти фонтанов, восемь, наверное, разбиты или пересохли. Где на памяти старожилов были еще лесные места – теперь голь голью. Вы едете по балке, по руслу ручья — кругом вас груши, садовая мушмула, тополь, черешня – и ни следа поселения. А это между тем остатки садов. По некоторым речкам идут на целые версты сплошные одичавшие сады с чаирами».
Таке становище Криму пов'язано з політикою імперії, що роздала землі місцевого населення новим «хазяям», які, своєю чергою, не зробили нічого для збереження півострова хоча би в тому стані, в якому він перебував. Не говорячи вже про примноження.
Зруйнована історія
Джерельна вода на півострові чомусь асоціюється лише з горами. За іронією фонтани також будували в горах і лесах. Одначе і в степах фонтани також були. Наприклад, на Керченському півострові.
У Керчі було кілька фонтанів, один з яких – найбільший – сягав 40 метрів завдовжки. Поза межами міста також відомо про існування фонтанів у Єнікале, Булганаці, Мічуриному, в Капканах, Марфівці, Фонтані, на мисі Опук. Усі вони поступово припинили функціонування та були демонтовані (останній – у середині ХХ ст.).
До нашого часу зберігся лише один фонтан у селі Глазівка або, як його називали до 1945 року і досі називають, Бакси.
Село Бакси (з кримськотатарської «джерело») вперше згадується в «Описании городов, отошедших по мирному 1774 года с Оттоманскою Портою трактату в Российское владение и принадлежащей к ним земли, с некоторым географическим известием инженер-подполковника Томилова» як місце, де з черкесами татари жили, з п'ятнадцятьма подвір'ями і чотирма колодязями. Саме тут розташований останній на Керченському півострові фонтан, який відносять до пам'яток середньовічної кримськотатарської архітектури, датуючи його не пізніше, ніж XVIII ст.
Це – фотографії з місцевого новинного порталу. Керченські історики вже б'ють на сполох, наголошуючи на важливості реставрації фонтана. На жаль, скоріше за все, це останнє джерело так і залишиться спогадом на фотографіях. Так само, як і безліч історичних і культурних об'єктів півострова, адже наразі місцева влада не може владнати такі побутові питання, як банальна відсутність води: у лютому 2019 року в селі впала водонапірна башта, і місцеві жителі опинилися без найнеобхіднішого. І це при тому, що Глазівка відома мешканцям Керченського півострова як місце, де в 1994 році почали розливати по пляшках мінеральну воду з джерела «Бакси». Та й увесь Керченський півострів є найперспективнішим у плані запасів мінеральної води в Криму. Одначе в тому і полягає іронія цього світу: нет в море рыб, в фонтанах нет воды…