Сергій Конашевич. Газета «Кримська світлиця», 2017 рік, випуск № 38
На початку 2017 року (КС, № 3 за 20.01.2017 р.) випала нагода замислитись, як же насправді виглядало прізвище одного з видатних українських митців, чимала частина життя якого пов'язана з Кримом, – «Самокиш» чи все-таки «Самокиша» (діалектна назва кислого молока на Сіверщині; саме так майстер підписував свої листи).
І ось нещодавно під час архівної праці знов довелося згадати назву праці Євгена Наконечного «Украдене ім'я (Чому русини стали українцями)». Серед старих газет відшукався примірник видання «Радянський Крим» за 28 травня 1956 р. На першій шпальті повідомляється про відкриття 26 травня у новому севастопольському сквері на Малаховому проспекті пам'ятника легендарному матросові Петру Кішці – учасникові оборони міста під час Кримської війни 1854-1855 рр. В урочистому мітингу, який розпочався гімном СРСР і закінчився гімном УРСР, взяли участь автори проекту монумента В. П. Петропавловський і старші матроси Василь і Йосип Кейдуки, голова виконкому Севастопольської міськради Сосницький, секретар міськкому партії Пашков, а також земляки матроса з Вінниччини – голова колгоспу ім. Яценка Ситковецького району Кривотей і керівник делегації Гненний, які розповіли, що молодь Ометинців – рідного села Кішки – часто чує про його бойові подвиги. Наприкінці мітингу, під час якого лунали промови про «хвилюючі подвиги російських солдат і матросів», пам'ятник було вкрито букетами живих квітів.
А ось як описує монумент оглядач «Радянського Криму»: «Бюст відважного розвідника встановлений на триметровому рожевому гранітному постаменті. На лицевому боці пам'ятника вгорі напис: "Матрос Кошка Петр Маркович, Герой Обороны Севастополя". Нижче укріплена бронзова картуш, що зображує на фоні знамен і гармат медаль за участь у першій обороні Севастополя».
Здавалося б, не дивно, що в російськомовному написі на пам'ятнику прізвище видатного вояка-українця записане як «Кошка» – саме так у російській мові виглядає слово «кішка». Можна погодитися, що написання «Кишка» виглядало б неоднозначно і викликало б питання щодо постановки наголосу. Але це прізвище подається так у всьому тексті репортажу, який було написано українською мовою і навіть узято під заголовок «Пам'ятник Петру Кошці».
Загалом сама ця дилема – «Кішка» чи «Кошка» – нагадала уривок з твору «Біла Гвардія» російського письменника Михайла Булгакова, який понад половину свого недовгого віку прожив в Україні, однак, м'яко кажучи, не мав любові ані до неї, ані до українців:
- Сволочь он, – с ненавистью продолжал Турбин, – ведь он же сам не говорит на этом языке! А? Я позавчера спрашиваю этого каналью, доктора Курицького, он, извольте ли видеть, разучился говорить по-русски с ноября прошлого года. Был Курицкий, а стал Курицький… Так вот спрашиваю: как по-украински «кот»? Он отвечает «кит». Спрашиваю: «А как кит?» А он остановился, вытаращил глаза и молчит. И теперь не кланяется.
Николка с треском захохотал и сказал:
- Слова «кит» у них не может быть, потому что на Украине не водятся киты, а в России всего много.
Як за Російської імперії в Україні «не водилися кити», так і за Радянського Союзу виходець з українського села Кішка міг бути лише «русским воином Кошкой». Навіть якщо з його вишиванки колись починалася експозиція в музеї Севастопольської панорами.
Не виключено, що Петро Кішка в реєстрах був записаний як «Кошка». Скажімо, ще під час Першої світової війни мобілізованих з українських земель вояків, навіть з виразно українськими прізвищами, в особистих справах маркували означенням «русский» – цьому сприяло інше, на той час синонімічне до першого: «православный». Однак у 1956 р. вже не було ані царського режиму, ані релігії як визначника ідентичності. Та й перші роки «хрущовської відлиги» були позначені «лагідною українізацією» Кримського півострова після його передачі Україні. Тож для створення текстів українською мовою можна було б вивчити правопис бодай про людське око.
«Якби ви вчились так, як треба»… У середині 1950-х рр. Крим потерпав на кадровий голод у галузі українського мовознавства – відтак «Радянський Крим» (та інші нечисленні видання українською мовою) переповнені кальками на кшталт «Добро пожалувати», «Палац молодожонів» тощо. Будь-які спроби повернути мові її обличчя могли призвести до звинувачень у «буржуазному націоналізмі» – в якому можна було звинуватити той же «Радянський Крим», україномовна версія якого виходила аж 4 роки. Дослідник радянської окупації Павло Штепа згадує, що в українсько-російських словниках сталінської доби, які самі мовознавці називали «русско-российскими», траплялися такі «питомо українські» слова, як «бечівка», «дерзкий», «резина», «лишній», «лопнути», «свекла» тощо. Попередні, а надто дореволюційні словники оголошувалися «націоналістичними», «побудованими на хибних методологічних засадах» і такими, що «якнайбільше віддаляють українську мову від російської». От і доводилося за вказівками «товариша» Сталіна «відбивати зв'язок українського і російського народів», і навіть складати словники заборонених українських слів.
Тож годі й дивуватися, що нам практично невідомий наш літопис – особливо сторінки буття нашого народу в Криму, які свого часу зачищали й виривали значно ретельніше, ніж нашу мову. Тому варто бодай зараз відновлювати історичну справедливість.