Левко Чикаленко. Газета «Кримська світлиця», 2020 рік, випуски № 3-9
Восени 1920 року, коли фронт наш, що йшов на південь від Львова аж до румунського кордону, якийсь час стояв на одному місці і нічого ще не віщувало нам такого сумного кінця, як це показала вже пізня осінь, до штабу нашого командування приїхав з Криму від Врангеля полк. Нога, з легітимаціями, підписаними, як годиться, командою армії Врангеля.
Я не пам'ятаю вже, хто там був підписаний, від якої саме особи чи з ініціативи якої особи він до нас приїхав, але факт той, що прийнято його було як офіційного представника. Приїхав він до нас тому, щоб ініціативою з боку «Командования Вооружённых Сил Юга России» уневажнити ті ворожі наставлення, що запанували межи двома арміями після смутної пам'яті осені 1919 року, коли біломосковські війська так ганебно викинули нас із Києва, порізнивши нас з галичанами і, нарешті, самі вже хитаючись, загнали нас у трикутник смерті під Любаром.
Довго цей полковник вештався і в штабі командарма, і в штабі Головного Отамана в Хриплині, аж поки, чи то обставини того вимагали, чи то, може, таки сам він чимось так уплинув, наш уряд вирішив послати на Крим, як відповідь на їхню ґречність, свою делегацію.
Уряд наш, головно військовий, дуже хотів досягнути врешті якогось порозуміння з Врангелем, бо, по-перше, цього вимагала стратегія, коли йде війна проти спільного ворога – червоної Москви, а по-друге, вже занадто багато приходило «прєлєстних» листів та чуток про симпатії оточення Врангеля до українців, про «українізацію» армії та про наших людей на високих посадах там. Немало, мабуть, в цьому напрямі зробив і сам полк. Нога, щоб і в словах, і в ділах нашого військового командування почулися прихильні до порозуміння натяки. Наш цивільний уряд, даючи згоду військовим на відрядження на Крим делегації, зажадав, щоб у склад її було введено особу, що хоч трохи орієнтується в громадсько-політичних справах, і щоб якось по можливості певніші відомості привезти з Криму про те, що там робиться. Вибір випав на мене. Прем'єр Прокопович сповістив мене про це, і я з Тарнова, не гаючись довго, приїхав до Хриплина, де був тоді штаб Головного Отамана.
Отже, коли уряд Директорії, чи властиво головне командування у серпні 1920 р. стало перед потребою послати делегацію до «Командования ВСЮР», на чолі якого тоді вже стояв ген. Врангель, а не ген. Денікін, приділили і мене до складу цієї делегації як людину більш-менш компетентну в козачих питаннях та питанні Доброармії. Обговоривши справу з Прем'єром і з Головним Отаманом і одержавши певні поради щодо своєї поведінки і до завдання самої поїздки, я мусив ще їхати до штабу армії, щоб там добути собі такі самі уповноваження від армії, які вже отримали наші члени делегації, що виїхали до Криму через Румунію, де мусили декілька днів перебути і почекати мене.
Отримавши легітимації на ім'я сотника артилерії, вернувся я в Хриплин, дістав від начальника отаманської охорони новеньку військову одежу, закупив що потрібно було в Станіславові і, нарешті, цілком забезпечившись різними «перепустками» та грішми з Міністерства фінансів, поїхав через Чернівці до Букарешта. Там затримала мене кілька днів неприємна біганина по різних «сіґуранцах» і з тижневим запізненням я, нарешті, добрався до Галацу, де вже наша делегація, очолена Литвиненком та в складі полк. Крата, хор. Роменського та Івана Блудимка чекала на мене і на великий пароплав «Саратов», що мав нас вивезти з Рені до Севастополя. Я щасливо попав до наших в готель тоді, коли полк. Ноги, що їхав разом з ними, не було в них. Коли появився полк. Нога, то ми вже добре познайомились між собою і швидко зійшлися думками на конкретній справі, яку і вони, і я цілком самостійно, не змовляючись, намітили раніше.
Цікаво, що ні Севастополь, ні Ялта, хоч як там багато східного елементу в людності і в архітектурі, ніколи не викликали у мене порівняння ні з Одесою, ні з малими й великими містами Румунії.
Пароплав, що віз нас, було це звичайне буксирне судно, яке, взявши нас на себе, почало плавбу по широкій та могутній ріці, зв'язуючись товстезними линвами з величезними берлинами, повними врангелівських майбутніх вояків. Справа в тому, що під час розгрому Доброармії червоними пізньої осені 1919 року попали на польську та румунську територію величенькі її частини і тепер, з наказу Антанти, вони скеровувалися до Галацу, а відтіля вже водою з пересідкою в Рені на великі морські пароплави були одвожувані на Крим під команду Врангеля. Були це в основному останки частин Бредова, які воювали проти нас, і з якими потім, як інтернованими, прийшлося нам зустрічатися всюди на станціях Галичини, а найбільше в Станіславові, де вони простоювали днями й тижнями, просуваючись повільно грузовими потягами з таборів інтернованих у західній та південній Польщі до Румунії.
На всіх цих берлинах, що підчепилися до нашого судна в Галаці і вздовж по дорозі, де вони стояли прив'язані до берега, було багато чоловіків, жінок і дітей. Чи по власному проханні, чи то з ласки команди пароплава, але дуже швидко на палубі та в деяких каютах пароплава набралося декілька десятків офіцерських дам з малими дітьми. Жаль було дивитися на цих обідраних, обшарпаних пань та панн, здебільшого жінок, сестер та дочок блискучих колись гвардійських офіцерів, які з неприхованою радістю та насолодою розташувалися – після брудних таборів, поїздів та берлин – на чистенькому пароплаві. Серед офіцерів знайшлося декілька знайомих нашого полковника Крата, які з нагоди зустрічі, або швидше, може, з нагоди захисної каюти на пароплаві, влаштували досить солідні «возліянія».
Отож доїхали ми нарешті до Рені. Тут ми вже не висідали на берег, а просто зі свого пароплава перейшли канатним трапом на великий пароплав «Саратов». Пароплав наш скерувався просто на Ялту, де він мав висадити всіх «бредовців». Там мусили висісти і ми.
Поки полк. Нога шукав засобів, щоб добратися нам до Севастополя, ми, не без його допомоги, розшукали декого з українців, про яких дехто із нас знав, що вони десь у Ялті перебувають. Я мав доручення від Прокоповича, на випадок перебування в Ялті, розшукати відомого в Ялті українця-педагога Горянського*, колишнього студента Київської духовної академії, спорідненого з родиною Дурдуківських, а також розшукати й ученицю Прокоповича з гімназії Жекуліної в Києві, панну Полторацьку, яка, хвора на туберкульоз, віддавна проживала в Ялтинській санаторії. Пробули ми в Ялті цілу добу, і за цей час вдалося мені розшукати обох.
Від Горянського ми довідалися про настрої українського громадянства в Криму, про його страхи та сподівання, як і про те, хто з чільних осіб якої орієнтації тримається, що нам, звичайно, придалося у підготовці до Севастополя. Від нього ж дістали ми пораду, якщо б нам вистачило часу, відвідати місце вічного спочинку Степана Руданського. Встиг я і Полторацьку відвідати, чим велику їй радість справив, вже, море, й останню… Важке враження залишилось у мене від цієї зустрічі.
Пішов я на цвинтар, до нашого славного Небіжчика. Там були й решта наших з Горянським. Сиділи мовчки, то висловлювали заздрість небіжчикові, що серед такої краси на високому горбі, з широким обрієм моря, під кипарисами, знайшов собі вічний спочинок. З кладовища пішли до Горянського, щоб раніше лягти та раніше на другий день встати і не спізнитись на маленький катер, що мав нас забрати до Севастополя. Погода випала вітряна, суденце трималося берега, і не так його кидало на хвилях, як неприємно якось сіпало. Хвороби від такого сіпання, здається, не буває, але неприємно було, і те вельми. Я весь час стояв на правому борті і пізнавав чи намагався пізнати ті місця, які я юнаком ще пішки проходив, мандруючи з Севастополя до Гурзуфу і назад. Від Балаклави місця були мені не знайомі, та й не цікаві. Ця частина Криму не гориста, хоч досить, правда, високе плато. Тільки в'їжджаючи в Севастопольську бухту, знову розбудилася моя цікавість, бо ж праворуч – старий Херсонес, місцями розкопаний, де з землі видно якісь рештки руїн, а просто й ліворуч, то далеко, то близько берега з кручами або піщаними кучугурами скрізь, куди не глянь – буї та ліхтарі на них, що вночі показують суднам дорогу.
Полк. Нога, як було видно, телефонічно зносився з Севастополем, але нам про це нічого не говорив, і ми, звичайно, його про це не питали. Коли ж катер причалив і всі пасажири вийшли на берег, вийшли і ми. І тут-то й з'ясувалося, що не все іде так, як того сподівався полк. Нога. Він уже тим був стурбований, що ніхто не вийшов нас зустрічати. Кудись бігав часто, мабуть, до телефону, а нарешті попросив нас не турбуватися і почекати трохи, бо він мусить поговорити в справі нашого приміщення. Врешті з'явився він і трьома візниками повіз нас до готелю, де влаштував старших – нас троє, – показуючи якісь папери, а двох хорунжих повів на реквізоване приміщення в якогось лікаря. Після цього знову прийшов до нас і, здалека дуже починаючи, роз'яснив нам багато чого такого, про що ми й не догадувались.
Виявилося, що в час його відсутності зайшли поважні зміни, в констеляції політичних впливів в оточенні Врангеля. Виявилося, що його поїздка до нас сталася під впливом ген. Слащова. Це його оцінка політичного і стратегічного становища «Командования ВСЮР» спричинила поїздку полк. Ноги до нашої армії. Здається, що серед тих сил, які творили оточення Слащова, Нога грав не останню ролю. Тепер же, як виявилося, Слащов уже не тільки «не у дел», а вже й «в опале»**. Видно було, що від усього цього було полк. Нозі дуже неприємно, і ми почували себе ніяково. Оцінивши ситуацію простим способом, а саме, що полк. Нозі більш неприємно, ніж нам, я почав заспокоювати його, що, мовляв, якось-то буде і що, очевидно, такі часи й такі обставини тепер, що люди роблять часто таке, що за хвилину каються. Це й Ногу переставило на оптимістичний лад, і ми вже спільно, як одна сторона, почали гадати, що і як далі буде. Нога певен був, що його поїздка не була вже таким необдуманим кроком з боку правлячих сфер, і що коли Слащов і не «у дел», то справа від цього не може багато змінитися. На тому й вирішено було не хвилюватися нам усім, а терпеливо чекати, що буде далі. Відпочили ми, а потім, узявши наших хорунжих, походили трохи по місті, посиділи на лавочках у якомусь мізерному сквері чи парку, а пізніше, повечерявши, розійшлися по своїх помешканнях з тим, «що було, те бачили, а що буде – побачимо».
* Павло Горянський (1878-1935) – голова Ялтинської української громади (1917 р.). На початку 1918 р. в умовах більшовицького терору займався організацією проведення виборів до Установчих Зборів України на території Криму. Під час денікінської окупації півострова очолював Малу Раду (виконавчий комітет) Крайової Української Ради в Криму. Після з'їзду українських громадських організацій Криму в серпні 1919 р. у Севастополі отримав доручення взяти на себе захист кримських українців на правах консула УНР на півострові.
** Генерал-лейтенант Яків Слащов (Кримський) у 1920 р. був командиром кримського корпусу «ВСЮР». У грудні 1920 р. евакуювався до Стамбула (Туреччина), де видав свої спогади «Вимагаю суду громадськості та гласності. Оборона та здача Криму» з критикою врангелівського руху. Наприкінці 1921 р. на пропозицію ВЦВК РРФСР з іншими учасниками «білого руху» через Севастополь виїхав до Москви, закликавши вояків «Російської Армії» їхати до радянської Росії. Перейшов до Червоної армії, викладав на стрілецько-тактичних курсах у школі командирського складу. Публікував статті з питань тактики. В січні 1929 р. був застрелений у своєму помешканні в Москві.
У своїх мемуарах Слащов згадував наведений у спогадах Чикаленка епізод так: «Ще під час перебування на Кавказі, бачачи невдачі Добровольчої армії, Врангель зацікавився Кримом. На його наполягання та за протекцією начальника контррозвідки Ставки Семінського до Криму було прислано його офіцера, полковника Ногу, як інформатора з інструкцією стежити за мною. Полковник Нога без перешкод з мого боку зайнявся своєю справою, але, на превеликий жаль Ставки і зокрема Врангеля, не знайшов підтвердження поширених про мене чуток. Попри свою контррозвідувальну діяльність, він виявився чесною людиною і надіслав Семінському розлоге донесення, яке згодом потрапило мені до рук. Нога у своєму донесенні підкреслює мою енергію та розпорядливість з оборони Криму та завершує коротким резюме: «Слащов тримає фронт і тил, фронт триматиметься доти, доки він одноосібно очолюватиме військо» тощо. Це донесення, звісно, не сподобалося нагорі. Стеження за мною було доручене чиновникові Шарову, начальникові корпусної контррозвідки, не підпорядкованій мені. Під час врангелівського командування Нога був відрахований зі служби».
На другий день, десь перед полуднем, пішли до штабу, щоб представитися ген. Кірію – генерал-квартирмейстеру – особі, тоді дуже впливовій у Севастополі. Генерала Кірія наші полковники знали. Він, як вони оповідали, був з початку революції в нашій армії. Був навіть якийсь час начальником штабу чи не Слобідського коша, що під отамануванням С. Петлюри обороняв підступ до Києва на Лівобережжі в харківському напрямку. Потім десь він зник, але куди і як – вони цього чи не пригадували, чи просто не знали.
Хтось із полковників тільки згадав про ті чутки, які ходили у зв'язку з його відходом. Говорилося, що він не хотів служити в нашій армії тому, що «Центральна рада забрала в нього дідівську землю». Він був з Чернігівщини, десь з-під Ніжина, козак, і мав 50-60 десятин землі, з утратою яких не міг ніяк примиритись. Що з ним було після того – ніхто не знав, як не знав також ніхто з них, відколи він зв'язався з Добрармією*.
Дорогою до штабу, як і напередодні, коли ми ходили по місті, почував я себе весь час ніяково. Людність місцева поглядала на нас з таким активним здивованням, що я, непризвичаєний бути дивовищем, увесь час оглядав себе і моїх товаришів, не розуміючи причини. Все мені здавалося, що щось у нас не в порядку з нашим виглядом. Більше всього я, звичайно, боявся за себе, думалося, що всім видно, що я не вояк, а переодягнений «цивіляка». Я все тримався біля полк. Крата, щоб той мені підказував, як мені поводитися з старшими воєнними чинами, бо чомусь ці «отлічія» не трималися мені в голові. Солдатів від офіцерів я легко відрізняв, але розібратися в офіцерських чинах було мені дуже важко. Крат заспокоював мене, дораджуючи бути уважним і реагувати лише на стрічних генералів, а на полковників жодної уваги не звертати. І дійсно, більшість старшин були полковники, і якщо б на всіх реагувати, то прийшлося б увесь час без перерви козиряти на всі боки. А генералів не так то й багато зустрічали ми. Але, звичайно, причина була не в якихось браках наших уніформ, а в самій уніформі. Різних уніформ севастопольцям довелося бачити, але тільки не української. На мою думку, наша уніформа не була якоюсь дивовижною. Я б сказав, що була вона досить гарною, а головне, що всі ми мали нову, чистеньку, захисного кольору уніформу, чого не можна було сказати про Доброармію. Дивували, може, стрічних кольорові нашивки на комірі, тризуби на рукавах та на картузах, окремі для кожного роду зброї. Піхотинці мали сині, кіннотники – жовті, а я, як артилерист, – червоні. Тільки полковник Крат мав зовсім індивідуальну одежу: темно-сині, майже чорні штани зі срібними тонкими лампасами, якийсь менш кольоровий кітель та смушеву шапку з срібним перехрестям на невеличкому шлику, а при боці мав шаблю кавказьку. Всі інші носили на поясі короткі плесковаті багнети. Нарешті я звик до цікавості прохожих, заспокоївся і приймав це як належне. Полковник Нога, видно, також заспокоївся. Перед нашою візитою, мабуть, побував десь і дістав заспокійливі відомості.
Ген. Кірій прийняв нас дуже прихильно, але сісти не просив, а відвів нас у далекий куток величезної кімнати, де було декілька старшин, що щось розглядали на великій мапі, розложеній на великому столі посеред кімнати, попросив вибачення, бо був дуже зайнятий, запитав, як нам наші мешкання подобались, чи чисто, чи спокійно, порадив не турбуватись, а спокійно жити та розглядати місто, бо тут, певне, і знайомих у нас не одна родина знайдеться. Порадив харчуватися у їдальні, яку провадить відома харківсько-полтавська родина Котляревських, їдальня відчинена цілий день допізна, отже все, що нам треба, там ми знайдемо, бо він уже просив пань потурбуватися за нас, а полк. Ногу попросив повести нас туди і познайомити з панями. Сказав нам, що полк. Нога й надалі буде нами опікуватися і про все, що треба, буде нас повідомляти. На тому візита наша закінчилася…
Ген. Кірій мав рацію щодо знайомих. В їдальні нас прийняли як дорогих гостей. Обслуга складалася із двох молодих пань і їхньої матері, старшої пані, що сиділа при касі. Познайомились ми, сіли за стіл, а старша із панн, прислуговуючи нам, весь час розпитувала нас про все і розповідала. Я думаю, що до якоїсь міри їхнім обов'язком було тут інформувати когось про тих людей, що у них харчувалися. Виявилося, що брат цієї панни був секретарем у Кривошеїна, що був у Врангеля тоді прем'єр-міністром. Родина їх була споріднена з багатьма дворянськими родинами Полтавщини та Харківщини, а якщо не споріднені, то добре знайомі. Вони були, очевидно, в курсі всіх справ цих дворянських, колись, певне, козачих родин. Спільні знайомі, як виявилося, були в нас Леонтовичі, Устимовичі, знала вона колись і Старицьких; одним словом, знайшлося досить тем, на які вона дуже охоче і дуже багато оповідала. Чи спільні знайомі, чи той факт, що я знав добре Полтавщину, чи, може, якісь спеціальні доручення десь згори, але до мене вона виявила підкреслену увагу. Дуже швидко довідався я, що їй подобається моя уніформа, що я подібний до Енвер-Паші, і врешті, днів через кілька, у вільні від праці години вона взялася показувати мені Севастополь, море, а ще через декілька днів ми вже їздили на човні та купалися в морі.
Я не слідкував, на жаль, за місцевими газетами, але в котрійсь із них, а може, й взагалі їх було небагато, була надрукована замітка про наш приїзд. Довідався я про це тому, що з Сімферополя дістав два листи, один від акад. Вернадського, а другий від колеги по антропологічному семінарі Хв. Вовка у Петербурзі, А.З. Носова**. В листах обидва просили мене, як буде змога, відвідати їх у Сімферополі, де вони перебували на лікуванні чи на відпочинку.
* Василь Кирей (Кирій, Кірій) народився в Батурині у 1879 р. Був генерал-хорунжим Армії УНР. Не визнавши влади Директорії УНР, перейшов до армії генерала Антона Денікіна, де був призначений начальником артилерійського постачання. У Добровольчій армії – начальник Військово-технічного управління, референт генерала Петра Врангеля з українських справ (був відповідальним за дипломатичні зносини з українськими політичними та збройними силами). Очолював місію в перемовинах із делегаціями Симона Петлюри та українських повстанців щодо спільних дій проти більшовицької Росії. У 1920 р. з залишками армії Врангеля виїхав до Туреччини. З 1924 р. перебував у Чехословаччині. Помер у Празі у 1942 р.
** Анатолій (Анатоль) Зіновійович Носов (Носів) – учений-антрополог, етнолог і археолог. Працював помічником українського вченого Федора (Хведора) Вовка (Волкова). Був учителем Левка Чикаленка. У 1919 р. через сухоти виїхав до Криму, де мешкав до 1921 р. У 1929 р. заарештований у справі «Спілки визволення України», у 1933 р. – у справі «Української військової організації»; був засуджений до 5 років виправно-трудових таборів. Після заслання працював у краєзнавчому музеї Ялти. Датою смерті зазначається 1941 р. За спогадами Юрія Шевельова, «коли почалася евакуація Криму під час німецького наступу, разом з іншими «неблагонадійними» Толю з родиною навантажили на спеціяльний пароплав. Свій людський вантаж цей пароплав ніколи нікуди не довіз». Таке твердження дає можливість припустити, що Носов був одним із пасажирів теплохода «Вірменія», потопленого 7 листопада 1941 р. німецькою авіацією поблизу узбережжя Криму.
Першим у Севастополі розшукав нас В'ячеслав Лащенко, якого знав я трохи з Києва. В'ячеслав жив у Криму і з початків революції провадив тут якусь національну роботу. З приємністю довідався, що він переховав декілька чисел першої в Петербурзі української газети «Наше життя», що її ми з п. П. Феденком видавали з перших же днів революції. Вони тут навіть видали окремими листівками дві наших (мою і Феденкову) популярних статті про федерацію та автономію.
Пізніше познайомився я з Чернишем – одним з найактивніших тут з-поміж українських громадсько-політичних діячів. Сам він був з Києва, як і чому сюди попав він, я не розпитував з делікатности, але по тому, як він ставився до УНР, видно було, що в його особі мали ми щирого і активного приятеля. Від нього я багато довідався про стан української справи тут, про кількість наших прихильників і про їхню роботу в напрямку полагодження українсько-російських стосунків, кардинально попсованих та заогнених за часів Денікіна. Через нього познайомився я з Іваном Миколайовичем Леонтовичем та з багатьма нашими більш і менш впливовими громадськими діячами українського походження.
Розшукали мене і декілька моїх товаришів по Київській гімназії, яких розбурхані хвилі громадянської війни прибили до цієї далекої країни. Розшукав мене Козачевський – за гімназійних часів російський соц-демократ, що пізніше все більше та більше відходив управо. Розшукав і Крижанівський – людина без жодних національних чи політичних симпатій, але людина, яка з усіма зналася. Розшукав мене цілком не помітний у нашому класі, здається, без жодних аспірацій поза особистою кар'єрою Коробченко, син київського кондитера, а тепер досить забезпечений тутешній дантист. Від них дізнався багато я різних відомостей про колишніх товаришів по гімназії, з якими після закінчення середньої освіти ніколи вже не зустрічався. Так само і про учителів, з яких декотрі користувались у свій час нашими учнівськими симпатіями. Моїх колишніх товаришів штовхнуло побачитись зі мною, і всі вони розпитували мене про можливості дістати український паспорт, щоб виїхати з Криму за кордон. Особливо докладно розпитував про такі можливості Козачевський, якому, зрештою, таки пощастило виїхати, бо я зустрічав його якось у Парижі, перебуваючи там в 1926-1928 рр. Так само несподіванкою були для мене візити мого давнього приятеля, ще з дитинства, Сашка Волошина, сина відомого українського громадського діяча Олександра Федоровича, що працював в Ананьївськім земстві і був широко відомий як музичний етнограф, упорядник декількох збірок пісень. З ним я пізніше зустрічався інколи по різних містах України або тільки чув дещо про нього. Він вибрав собі кар'єру артиста російського театру. Був досить популярним конферансьє, декламатором.
Отож якось днів через декілька нашого перебування в Севастополі, коли життя наше ввійшло вже в колію і ми гуртом, після сніданку чи обіду, ходили на прохід до якогось невеличкого саду, підійшов до мене Сашко Волошин. Після звичайного розпитування про незначні речі запитав він мене, чи не згодився б я відвідати відомого російського письменника Аркадія Оверченка*, який живе тут, хворобою прив'язаний до ліжка, і який хотів би зі мною познайомитись та про деякі речі мене розпитати. Я погодився і зразу ж умовився про місце зустрічі з Сашком, щоб разом побувати в Оверченка.
Знайомство з Оверченком залишилося у мене в пам'яті й досі, як одна з інтригуючих подій. У кімнаті на ліжку лежав чоловік якоїсь чудної антропологічної будови обличчя. Привітавшись і сівши коло ліжка, я відразу ж запитав, чим саме викликано його бажання побачитись зі мною, чим саме я можу служити йому. І досі не розумію причини тієї цікавості Оверченка до української справи, яку він виявив, задаючи мені питання за питанням. Отже, я мусив оповісти йому коротко історію національного нашого руху за останні часи, десь ще з-перед революції 1905 року і до останніх днів. Коли я дійшов до подій боротьби Директорії з трьома ворогами разом, на півночі Поділля – з білими і з червоними росіянами, і з поляками, та ще й в обличчі можливого збройного конфлікту з румунами, обличчя Оверченка стало обличчям страдника, мученика і йому на очах виступили сльози… Може, просто йому зле було в цю хвилину, може, просто хвороба в цій хвилині дала себе якось виразніше відчути, але я чомусь це відніс на рахунок інтересу до моїх слів. А може, у нього десь у глибині його душі щось занило, щось запекло таке, чого він раніше не відчував. Багато ж таких, як він, малоросів, стали українцями, коли їх запекло щось всередині, і коли все дотогочасне життя раптом видалося не так прожитим, як би треба було.
Цікава ще була в мене в ті дні розмова, на цей раз із більшим гуртом людей. Підійшов до мене, в тому ж таки садку, незнайомий молодий чоловік. Запитавши чи я Чикаленко, дав мені записку. Писала Галя Руденко, сестра мого товариша по Петербургу, Сергія Івановича Руденка, старшого учня Федора Кіндратовича Вовка. І от несподіване прохання – приїхати до неї увечері на склянку чаю. Пішов. У великій кімнаті застав Галю в оточенні п'яти-шести молодих хлопців, що охочі були, очевидно, подивитися на екзотичного птаха – українця. Яка ж відмінна картина до тієї, що була в кімнаті Оверченка. Тут усі, а найбільше Галя, просто кипіли від люті до всього українського, а найбільше до того, що розвій подій звів їх тут зі мною. Теж досі, тільки по-іншому, дивуюся, чому ото кликати до себе людину, до якої, може, не особисто, а духовно чуєш тільки злість?.. І от цікава розмова. Галя аж сичить, а інші всі, чи, може, тому, що мало знайомі, спокійно розпитують про мій погляд на перебіг подій за цілу революцію і на зміну політики «Командования ВСЮР». Гурт цей був якось зв'язаний з театральним світом, але не з'ясував я собі, чи були вони пов'язані з Україною, чи просто зі всіх кінців Російської імперії звели їх тут події. Засидівся я у Галі довгенько, п'ючи чай та з нею гиркаючись.
Вже було за північ, як я порожніми вулицями вертався до свого готелю. Дорогою спинив мене гурт вояків – якась охорона порядків. Звичайно, для годиться, попросили документ, бо й так добре бачили по уніформі, хто я, і, повертаючи мені їх, завважили, що у місті вже віддавна заборонено вночі ходити по вулицях. Висловивши жаль про те, що ніхто мені досі цього не сказав, добрався, нарешті, не без труду, до свого готелю.
*Аркадій Аверченко – письменник-сатирик, театральний критик, драматург. Народився у Севастополі. У 1918 р. негативно поставився до радянської влади. Повернувся до рідного міста. З липня 1919 р. працював у газеті «Юг» (згодом «Юг России»), агітуючи за допомогу Добрармії. На початку грудня 1920 р. евакуювався з Севастополя до Стамбула, згодом через Софію та Белград переїхав до Праги, де помер у 1925 р.
Хтось із наших тутешніх знайомих звів нас одного дня з двома повстанцями з України, які у вирі воєнних подій опинилися тут у Криму і були, певне, пов'язані з відповідними чинниками воєнного уряду.
Один із них був надзвичайно цікавою особою. Оповів нам він, що родом він з міста Скутарі над озером тої ж назви у Македонії. Син заможних батьків, юнаком він, закінчивши середню школу, спромігся дістатись до Швейцарії і вступити в Женеві на медичний факультет тамошнього університету. Там він познайомився з нашою українкою з Богуслава на Київщині й оженився з нею. По закінченні науки поїхав з жінкою до її дому. Він з переказів своєї родини знав, що дід його, чи швидше прадід, був родом з України і дістався під час руйнування Січі Катериною II за Дунай, де оселився в Добруджі. Коли якась частина запорожців повернулася з намови російського уряду назад на Україну, то його предок, разом з іншими, що зосталися в Добруджі, був з наказу турецького уряду переселений до Македонії, де вони й осілися над озером, а деякі громади були розселені по інших місцях Туреччини і навіть десь аж у Малій Азії.
Отож приїхавши з жінкою до Богуслава, він нострифікував свій докторський диплом і став лікарювати в тій місцевості. Так мирно й спокійно він проживав аж до приходу до них на Богуславщину большевицької влади, за часів відступу Директорії. Але коли почався наступ денікінців, то обставини склалися так, що червоні хотіли його ліквідувати. Був напад на його садибу, але він спромігся якось заховатись, але його родину схопили червоні і в нелюдський спосіб знищили. Тоді він пішов у повстанці і мстився червоним як тільки міг, а згодом був змушений пристати до якоїсь із денікінських частин і так, нарешті, потрапив до Криму. Прізвище його було Гелів*.
Разом із ним був родом з Богуславщини молодший за д-ра Геліва чоловік, що подав своє прізвище Козир-Зірка**. Бачилися ми з ним разів зо три, але жаден з них не питав нас про можливості дістатися до нашого фронту. Певне, вони були в Криму на обрахунку і вважали свою долю пов'язаною з місцевою владою.
Отак проходив день за днем, а в тій справі, для якої ми приїхали, начеб нічого й не робилося. Так воно, звичайно, назовні виглядало, але, як нам оповідали наші українські знайомі, а найбільше Черниш, увесь час нагорі йшли суперечки. Як я вже згадував, ініціативу в справі переговорів з нами виявив ген. Слащов, який тепер був чомусь ізольований і ледве чи не під якимсь арештом. Чому Слащов?.. Здається, що з ним пов'язані були якісь кола людей, родом з України, які опинилися в мінливому ході подій на Дону. За Денікіна вони сиділи тихо, бо соціальними інтересами вони пов'язані були з монархією, і з Дону та Кубані від Доброармії ждали спасіння. Але згодом чи то відомості про українську боротьбу, чи, може, зневіра в реставрації монархії примусила їх таки згадати, що вони українці. Як саме почалося гуртування їхнє та в яких воно формах відбувалося, важко мені сказати. Мабуть, таки найбільшу ролю в їх ментальності відограла невдача денікінської політики. То ж була не реставрація старого режиму, а справжній бандитизм, який прикривався якоюсь «чорносотенною» ідеологією, і «армия обиженных офицеров», як називав денікінців наш видатний військовий діяч ген. Юнаков, перед війною професор воєнної історії Російської академії Ген. штабу, нікому вже з інтелігентних людей не імпонувала.
А їх зібралося по волі чи по неволі таки багатенько, і то переважно з України. Коли в самій армії було багатенько людей-фронтовиків з Московщини родом, то молодь постачалася з різних юнкерських шкіл та кадетських корпусів все з України. Був це український елемент з поміщицьких родин та родин урядовців. Революційна маса, їм ненависна, грозила тим, що вона була українська; українське ж село вигнало їх з різних маєтків, поділивши їхню землю. Для цих людей революція – це в першу чергу бунт отих «своїх», «тутешніх», напівінтелігентних сільських учителів, бухгалтерів, фельдшерів, телеграфістів, якими вони в довгі й добрі для них часи коли не гидували, то в усякому разі нікого з них до свого столу не посадили б… Що по всій велетенській імперії таке діялося, їм це до свідомості не доходило – вони бачили, чули і жили надіями найближчих околиць, і тому-то за гетьмана, палаючи помстою, ішли в карні загони, а за Денікіна – в поліцію, щоб помститись, щоб щось ще встигнути відібрати, зреалізувати щось про ще чорнішу годину. Ну, а тепер – кінець уже всьому був видний. Політика Денікіна і його оточення провалилась, і він, і його ідейні друзі були вже десь за границею. Не чув я ні разу згадки ні про Шульгіна, ні про Савенка, ні про ген. Драгомирова, сина славетного, видатного батька. Всі вони повиїжджали. І от підняла голову українська стихія. З'явилися Леонтовичі, Черниші, Котляревські, Барбовичі, Кірії; почали думати про рятунок хоч того, що пощастить урятувати. Почалася «українізація», але пиняво***, з тертям та скрипінням.
Черниш все забігав до нас і казав не турбуватись і ще трохи підождати, бо ми вже нудилися і поважно думали про поворот додому, тим більше, що нас зичливі люди попереджали, що справи на фронті не дуже певно стоять…
В перші ж дні нашого приїзду розшукали були нас урядовці французького та північноамериканського воєнного представництва. Напевно, довідалися вони про це від такого ж представництва польського, до якого ми відразу сходили, як нам радили ще в Польщі. Від французів приходив до нас якийсь штатський чоловік, що досконало володів українською мовою і просто просив зайти і задовольнити цікавість його найвищого шефа. Але того ж таки дня забіг до нас якийсь моряк з США і теж просив неодмінно побувати у шефа воєнної місії, капітана Мак Келлі. У французів побували ми всі троє (старші), а до американців послали мене одного, бо не були певні, що можна буде з американцями знайти спільну всім мову. Француз, якоїсь середньої ранґи, не старий ще офіцер, дуже дякував за візиту і про все, що тільки можна було, розпитував. Видно було, що через свого службовця, що українською мовою володів, він досить добре розбирався в подіях останніх років.
* Ім'я невідоме, у всіх джерелах згадується як «доктор Гелєв» і як серб або македонець за національністю, хоча прізвище вказує на болгарське походження. Був організатором збройного українського підпілля на Катеринославщині, Херсонщині та Північній Таврії. Співпрацював із С. Петлюрою та П. Врангелем. Загинув у 1921 р. в бою з більшовиками.
** Олесь (Олексій) Козир-Зірка – полковник армії УНР, згодом повстанський отаман. Наприкінці 1918 – на початку 1919 рр. полк Козир-Зірки «відзначився» численними єврейськими погромами на Житомирщині та Київщині. Сам Козир-Зірка потрапив під військово-польовий суд, однак уник розстрілу. До літа 1919 р. з невеликим загоном розорював тили української армії. Згодом перейшов на бік більшовиків. За неперевіреними даними, у 1920-х рр. працював у ЧК. Подальша доля невідома.
У своїх спогадах Левко Чикаленко покладає на Олеся Козир-Зірку провину в загибелі Гелєва, вважаючи, що той зрадив або виказав петлюрівського емісара. Проте, згідно з іншими джерелами, Гелєв, як і не один десяток інших українських повстанців, загинув через зраду холодноярського отамана Андрія Рибалки (Рибалко), що також користувався псевдом «Зірка» і співпрацював із ЧК. *** Повільно
З американцем вийшло трохи інакше. Коли я прибув на призначене мені місце в умовленому часі, а це було на якійсь невеличкій пристані, то застав уже там шлюпку із знайомим мені вже моряком і поїхав тією шлюпкою до якогось величенького воєнного судна. Коли увели мене до каюти капітана Мак Келлі – застав я там його з секретаркою-росіянкою, яка мала бути перекладачкою.
Вислухавши слова мого привітання, вона, на велике моє здивування, почала капітанові перекладати на французьку мову. Я не видержав і відразу ж сам почав до Мак Келлі говорити французькою мовою, що привело його в дуже веселий настрій. Він відразу запропонував секретарці організувати нам каву з тістками і випровадив її з каюти у сусіднє приміщення. Це був вище середнього росту, чорнявий, років не більше 35, бадьорий, веселий і зичливий чоловік. З його запитів я дістав враження, що він дуже мало що знав про Україну, і тому я, може, і зловжив його терпінням і багато чого йому оповів. Коли кава була готова, то ми взялися до неї, але секретарку він знову випровадив зі свого кабінету.
Коли вже розмова, а швидше мій виклад кінчився і кава була випита, то я почав прощатися. Тоді-то він мені упівголоса сказав, що, по його відомостях, справи Врангеля стояли на фронті немудро і що десант, який росіяни робили на Тамань, не вдався. Він радив нам не засиджуватися в Севастополі, запропонувавши відвезти нашу делегацію до Констанци, з якою в нього був постійний контакт. Я подякував сердечно йому і сказав, що ми з радістю його пропозицією покористуємось, але що ще, властиво, справ не тільки не закінчили, а чомусь і не почали ще і з огляду на це ми мусимо побути ще якийсь час тут. Хіба б була вже нагла потреба виїзду, та ми до нього тоді звернемось. Мак Келлі відповів на це, що він з свого боку сповістить нас, коли, на його думку, така потреба над нами нависне. На тому ми розпрощались, і тим самим шляхом діставсь я додому, де оповів своїм товаришам про свої враження і про попередження Мак Келлі щодо небезпеки в разі затягування нашої візити тут…
Чи то тривожні чутки, чи якісь причини, на наше щастя, нарешті прискорили хід подій. Здається, на другий день після моєї візити до Мак Келлі нас зранку повідомив полк. Нога, що з нами хоче бачитися прем'єр Кривошеїн і що він нас має зараз до нього повезти. Швиденько зібралися і поїхали кількома візниками. Приймав усіх нас, звичайно, без полк. Ноги, Кривошеїн у своїм кабінеті. Не скажу, щоб він мені сподобався, та видно було, що і ми йому не дуже подобались. Але, мабуть, обставини чи наказ згори йому наказували таке поводження, якого він, може б то, й зовсім не бажав. Прийняв він нас офіційно, сів за своїм письмовим столом, а ми навколо нього так, що полк. Литвиненко сидів перед ним через стіл. Розмова була інформативного характеру. Цікавився нашою армією, її організацією, родом зброї, озброєнням і т. ін. З боку педагогічного Кривошеїн дістав добру лекцію: він мав нагоду переконатися, що російська мова і українська таки не те саме. По суті, візита наша була тільки для того, очевидно, організована, щоб Кривошеїн переконався, що ми не якісь там махновці чи щось того роду, і що нас не соромно показати їхнім міністрам і самому Врангелеві. Певне, кілька слів до діалогу Кривошеїна з Литвиненком, додані Кратом і мною, склали враження таке, що не буде великою компрометацією для уряду «ВСЮР» з нами переговорювати офіційно.
Підготовка відповідних кіл з їхнього оточення щодо нас і наша візита не стали в якійсь колізії. Отож Кривошеїн сказав, що йому прикро було так довго затримувати нас, але до того причинилося багато речей. Зайнятість поточними та наглими справами – це головніше, а друге – те, що й наша візита була для них до деякої міри несподіванкою. Це був недвозначний натяк на те, що, мовляв, хтось інший зініціював наш приїзд, якого вони, теперішні впливові особи коло Врангеля, не так-то собі дуже зичили. Я не витримав і, може, не зовсім дипломатично зауважив, що в наших обставинах, як і в інших, може, не все було ясно обдумане, і що, звичайно, всякі помилки можуть траплятися, і коли це так, то ми це приймемо згідно з нашим прислів'ям: «Коли наше не в лад, то ми з своїм і назад». Ці слова зачепили Кривошеїна, і він дуже поспішно почав виправдуватись і загладжувати свою нетактовність. Врешті освідчив нам, що все цілком з'ясоване, і що цими днями будемо прийняті Врангелем і його ближчим оточенням.
Коли ми повернулися додому, до нас забіг Черниш і повідомив, що він, тобто гурт впливовіших українців, завтра ввечері запрошують нас на вечерю, на якій будуть деякі і з врангелівських міністрів, що краще розуміються в українському питанні; буде ще декілька людей з російських впливових кіл, які сприятливо ставляться виявленій у свій час ініціативі з кіл Врангеля, що й привело нас до приїзду у Севастополь. І дійсно, призначеного вечора опинились ми у великій залі, де було декілька десятків людей, здебільшого старшого віку панів, часто аристократичного вигляду. Чулося там «граф», «князь». Після знайомства посадили господарі товариство за довжелезний стіл, причому ми всі делегати були посаджені один коло одного посередині стола з одного боку, а проти нас сиділо декілька міністрів, між якими увагу мою чомусь відразу привернув до себе міністр земельних справ і, здається, земельної реформи – Глинка. Близько нього сидів і теж притягав до себе увагу поважного віку пан – князь Волконський…
Вечеря ця, видно, була вислідом останнього рішення врангелівського уряду трактувати нас якнайповажніше. Отже, перед офіційним урочистим прийняттям вирішили десь нагорі, щоб тутешні прихильники запросили нас, щоб познайомити з ними в неофіційних громадських умовах тих, що мали б з ними офіційно говорити пізніше. Спочатку, як то водиться, посідавши, розмовляли присутні один з одним побіч себе або й через стіл. Темою вибирались якісь дрібнички, як, наприклад, різниці в нашій уніформі або як нам їхалося, або – як там у нас на фронті… Тільки пізніше, як до питва дійшло, то дехто з хазяїв уставав і висловлював радість, що от, нарешті, мовляв, не тільки припинились воєнні дії між нами й ними, але, слава Богу, дійшло й до гостин одних у одних. Торкались частенько, нарікаючи на Денікіна, на загострення, що між нами повставали і т. п. Цікавою була довга промова, але якась вельми плутана, міністра земельних справ, Глинки, який в загальних рисах хвалився проектом своєї земельної реформи, що, на його думку, зможе задовольнити селян та привернути їх симпатії до їхньої визвольної акції.
Нам важко було розібрати, де в теперішніх керуючих кіл було дійсно щире прагнення, а де тільки вдавання та спроба обдурювати нашого селянина обіцянками. Враження таке складалось, що попеклися вони, але недобре ще продумали, як саме направити заподіяну шкоду за часів Денікіна, Драгомирова, Шульгіна та інших. Нічого з того вечора не залишилося поважного в моїй пам'яті, хоч, очевидно, було дещо, бо в моїй офіційній писаній доповіді міністрові закордонних справ А. В. Ніковському я зібрав був багатенько матеріалу, а між ним дещо і з чутого на цьому вечорі.
Коли врешті через два дні, здається, були ми викликані до Врангеля, то голова наш Литвиненко вже був готовий до промови, яку ми з Чернишем, за його проектом, виробили. Промова була в стриманих тонах, яка загалом вітала ініціативу «Командования ВСЮР» щодо порозуміння з нами і висловлювала ідею, що кожне порозуміння буде поважною справою в історії наших народів, коли спільними силами і українці, і росіяни скинуть з себе ярмо комунізму.
Коли їхали до квартири Врангеля у присланих по нас фаетонах, то один із солдатів, що віз Крата, якось усміхаючись, звернувся до нього зі словами: «Ну, от і ще раз довелося везти свого командира». Крат здивовано дивився на нього і не міг пізнати, де і коли саме той його вже раз возив. З розмови виявилося, що солдат був колись у нашій армії під командою Крата і що якась хвороба чи рани примусили його вернутися додому, на Полтавщину, де його пізніше мобілізували денікінці.
Коли нас увели в залу, чи швидше кабінет ген. Врангеля, там уже було досить багатенько людей. Сам Врангель сидів при письмовім столі і з кимсь через стіл розмовляв. Інші стояли групами в різних місцях зали і, курячи папіроси, розмовляли. Врангель устав з місця і по черзі, в якій ми йшли, вітався з нами, а ген. Кірій казав йому наші прізвища. Привітавшись з нами поодинці, він звернувся до нас тоді з офіційним привітанням. Коротко висловив задоволення бачити нас у себе, бо в тому бачив ознаку нового періоду в нашій спільній боротьбі. Радий, мовляв, констатувати, що братська пролита кров не стане між нами непрохідною річкою. Хоч його устремлінням є визволити батьківщину від большевиків, але він добре розуміє, що це станеться не в таких формах, які уявляли собі ще недавно його попередники, і не тими шляхами, якими вони до того йшли. Він кардинально змінив усе, він і до нас звертався з тим, щоб справа відбудови нашої спільної батьківщини відбулася так, на що б і ми всі пристали. Він тепер нічого не вимагає, навіть не ставить питань про майбутній устрій Росії, він прагне тільки, щоб наступило довір'я між тими всіма народами, які борються проти насильників. Він уже договорився про це з кубанськими козаками і з гірськими народами Кавказу. Так само хотів би, щоб і українські збройні сили ввійшли з ним у порозуміння для спільної збройної акції. Він певен, що визначені українською армією представники договоряться з його представництвом у Румунії, на чолі якого стоїть ген. Ґеруа, щодо справ сьогоднішнього дня, а діло дальшого майбутнього – влаштувати наші взаємні стосунки в братерськім порозумінні. На це відповів вивченою напам'ять промовою Литвиненко. Конкретного в ній теж не було багато сказано, теж висловлювалася радість, що відійшли в минуле ворожі між нами сутички, що, нарешті, з благородної ініціативи «командування ВСЮР» утворилася можливість добровільно, без примусу, говорити про спільний чин, і він вірить, що до того чину дійде…
Після потиснення рук усім нам Врангель сів, а за ним посідали дехто з присутніх, а дехто з хазяїв і з наших відступили від столу, і до кожного з нас наблизились незнайомі ще особи, щоб у розмові на тему нашого приїзду і його значення обмінятися кількома оптимістичними прогнозами. До мене підійшов з дальшого оточення молодого віку добродій і, привітавшись, назвав своє прізвище, запитуючи мене, чи я його пам'ятаю. Я не впізнав був його спочатку, але, почувши прізвище, зразу й пригадав. Був це Петро Савицький, син чернігівського дідича і члена «государственного совета». Тепер, як виявилося, він був особистим секретарем міністра закордонних справ у кабінеті Кривошеїна – Петра Бернгардовича Струве. Я висловив бажання поговорити з міністром, тим більше, що в нашому уряді є декілька осіб з учнів Петра Бернгардовича, а саме – Валентин Садовський та Олександер Ковалевський, які знають, що Струве тут і яким приємно буде щось про нього почути. Савицький обіцяв це зробити, і другого дня я побував на короткій авдієнції у П.Б. Струве.
Після прийняття у Врангеля ми почували вже себе цілком вільними, щоб їхати, але нам ніхто не говорив про самий спосіб нашого виїзду. Земляки всі хотіли, щоб ми довше пробули в них, а нам таки вже нудно робилося. Та на біду, я занедужав трохи на живіт; чи то з'їв щось недобре, чи, може, застудився. Все ж таки другого дня я переміг недугу, щоб побувати у Струве.
Враження від нього лишилося у мене на загал приємне. Приємно бачити розумну, культурну людину, яка перебігом свого життя не дуже то пасувала до врангелівського оточення. Але от російський патріотизм довів його до міністрування в Кривошеїна. Я почав з компліментів того змісту, що важко було мені, знаючи його віддавна з його писань, що читалися завжди з інтересом, та не побачитись. Тим більше, що моїх декілька приятелів та знайомих – його учні, їм буде, напевне, приємно почути щось про нього. Як він розпитував про Садовського і Ковалевського, то видно було, що пам'ятає їх добре і що звернув свого часу був увагу на них. Після таких, сказати б, слів ввічливості, зовсім нейтральних, перед тим як прощатися, я все ж таки запитав його, як він дивиться на наше, можливо, близьке порозуміння. Він досить стримано, без жодного ентузіазму сказав, що важко в сучасних міжнародних обставинах щось передбачити і все буде залежати від співвідношення сил. Це був у повному значенні «реальний політик», але, певне, що він, може, більше, ніж хто інший, бачив потребу нашого порозуміння і, певне, імпонував своєю присутністю в Криму і місцевим російським бюрократам-політикам; ще більше його особа значила, певне, у «союзників», хоч загалом тут їх не так-то вже й любили та поважали.
Земляки захотіли ще раз з нами в тісному українському гурті поговорити. Отже і влаштували прощальну вечерю. Нічого цікавого не було там. Хіба тільки, що вдалося побачити і почути представників таких українських громад, які дуже далеко стояли від нас в питанні нашої незалежної держави.
Ще днів зо два ми побули в Севастополі. Коли б не моя недуга, я б поїхав до Сімферополя, куди кликали мене акад. В. Вернадський та А. Носов.
Хоч ген. А. Кірій і намовляв поїхати, але щось мені недобре було, і я зліг був до ліжка на кілька днів. Одного вечора, коли я був сам у помешканні, прийшов посланець від Мак Келлі з вісткою, що капітан нам радить скористати з тієї нагоди, що завтра вранці виїздить до Констанци їхній контрміноносець, і виїхати, бо, мовляв, уже такий час підходить, що краще бути не тут. Було це передане посланцем в досить категоричній формі. Коли він до того додав, що цим контрміноносцем їде і пані Врангель, то я зрозумів, що й нам уже треба їхати, навіть не попрощавшись з тими всіма, з якими ми тут нав'язали знайомство. Певне, їм швидко буде не до нас…
Коли наші посходилися увечері, я оповів про посланця, і ми все зробили, щоб таки завтра на призначену годину бути на пристані у призначеному місці… На другий день, коли ми були вже на березі, нас чекала шлюпка. Виїхавши з Севастополя, ми довгенько стояли на покладі* контрміноносця, дивуючись його швидкості і всій цій споруді, яка виглядала як досконала величезна машина. Дивно було тільки, що зовсім мало людей ми бачили. Все світило якоюсь пусткою. Нам показали каюту, де ми могли б посідати чи й полежати, коли б хто хотів. У тій каюті я бачив у кутку, за різними пакунками, відгородженими від середини, худеньку пані, що була, здається, баронеса Врангель.
Ліквідація нашого фронту супроти червоної Москви сталася значно пізніше, ніж ліквідація фронту між білими й червоними москалями в Криму. В ті часи новини про події навіть першорядного значення доходили з великим запізненням. Я в столиці нашої еміграції, в місті Тарнові (Західна Галичина) почав уже забувати про подорож на Крим.
* Палубі
(Подається за виданням: Чикаленко Євген. Щоденник (1918-1919). – К.: Темпора, 2011. – 424 с. – С. 389-407)