Міфічний проект коштом України

Петро Вольвач, дійсний член НТШ, член НСПУ, заслужений діяч науки і техніки АР Крим, кримчанин із 60-річним стажем. Газета «Кримська світлиця», 2018 рік, випуск № 4

Реакція українського керівництва на союзну Постанову „Про будівництво Каховської ГЕС на річці Дніпро, Південно-Українського та Північно-Кримського каналів" була блискавичною. Вже 26 листопада 1950 року виходить Постанова Ради міністрів УРСР та ЦК КП(б)У „Про проведення першочергових пошукових та проектних робіт для будівництва Каховської ГЕС, Південно-Українського та Північно-Кримського каналів". Отже, саме від цієї дати та постанови 1950 року потрібно вести відлік історії створення як Каховського водосховища, так і Каховської ГЕС та намірів спорудження Південно-Українського каналу.

Як бачимо, ідея спорудження Північно-Кримського каналу в цій постанові посідала другорядне місце, оскільки цей об'єкт перебував на території іншої союзної республіки.

Зазначена постанова переконливо доводить, що український уряд упродовж наступних років мав зосередити увагу саме на будівництві Південно-Українського каналу. Для цього низці республіканських будівельних та проектних організацій були визначені обсяги виконання позачергових проектно-пошукових робіт для підготовки майбутнього майданчика як для будівництва Каховської ГЕС, так і Каховського водосховища та траси майбутнього Південно-Українського каналу.
Привертає увагу й така обставина, що, крім обсягів проектних та будівельних робіт на території України, українські організації та фахівців зобов'язували також провести гідрологічні зйомки й укласти карти гідрогеологічних районів зрошення й обводнення не лише південних областей держави, а й північних районів Криму.

Зазначеною постановою ставилося завдання впродовж 1951-1952 років запровадити стаціонарні спостереження і вивчення режиму ґрунтових вод та їхнього хімічного складу на Каховському масиві Херсонської області, на площі 8 тис. км2 у 80 пунктах і в зоні зрошувальної системи Північно-Кримського каналу на площі 5 тис. км2 в 30 пунктах.

До проведення ґрунтових досліджень та ґрунтової зйомки у південних областях України та Криму залучались не лише Українська академія наук, але і всі профільні науково-дослідні установи республіки. Досліджень проводилися на площі близько 50 тис. га. Перед Головним управлінням ремісничих, залізничних та будівельних організацій було поставлено завдання розпочати підготовку фахівців робочих спеціальностей.

Уряд зобов'язав Головне управління будівництва „Укрводбуд" організувати впродовж 1951 року в Запоріжжі, Херсоні та Мелітополі три навчально-виробничих комбінати з підготовки екскаваторників, майстрів-гідромеханізаторів, топографів та інших робітничих професій. До того ж у кількох областях півдня України (Запорізькій, Херсонській, Миколаївській та Дніпропетровській), задіяні на цьому будівництві працівники системи „Укрводбуд", що мешкали в зоні будівництва іригаційних об'єктів, звільнялися від обов'язкових с/г оподаткувань.
Міністерство охорони здоров'я УРСР упродовж 1951-1952 років мало облаштувати у зоні проведення будівельних робіт "лікарні, дитячі садочки, аптеки та медичні пункти". У зоні будівництва, на річках Дніпро, Молочній, Конці та по трасі Південно-Українського каналу, Український інститут комунальної гігієни до вересня 1951 року мав провести силами санепідемслужби обстеження населених пунктів у районах затоплення та в зонах санітарної охорони водосховищ Південно-Українського каналу.

Це ж міністерство спільно з виконкомами південних областей України (Запорізької, Миколаївської та Херсонської областей) у місячний термін мало подати до уряду пропозиції щодо розширення та будівництва водогонів, каналізації та всієї соціальної інфраструктури (лазні, пральні комбінати, міський транспорт, електростанції, мости, комунальні підприємства), а також будівництво житлових будинків, готелів, містечок та населених пунктів по всій трасі Південно-Українського каналу.

Безумовно, задеклароване і роздуте комуністичною пропагандистською машиною будівництво як самого Південно-Українського каналу, так і його потужної інфраструктури так і не було реалізовано. Воно залишилось лише на рівні чергового прожекту.
Проте цей галас відволік увагу наукової громадськості та місцевих мешканців від обговорення та критики небезпечного і шкідливого для людей та довкілля рішення створити рукотворне море на найродючіших землях і найбагатших, історично й археологічно безцінних дніпровських заплавах. За підрахунком фахівців, лише через будівництво Каховського водосховища Україна втратила десятки тисяч найпродуктивніших с/г угідь та майже всі унікальні дніпровські плавні, заплави, озера та великі площі лісів.

Розрекламована ідея спорудження одночасно з Каховським водосховищем Південно-Українського каналу та водосховищ на річках Молочній та Конці так і не дійшла до реалізації. Країна так і не побачила жодного метра міфічного Південно-Українського каналу. І до обіцяного водорегулювання стоків степових річок Молочної та Конки справа так і не дійшла. Вони досі лишаються мілководними і заростають очеретами.

Зазначимо, що лише на будівництві Каховської ГЕС та міста Нова Каховка працювало понад 12000 фахівців, 1110 автомашин, 74 земснаряди, 14 паротягів, 100 бульдозерів, 75 гусеничних і портових кранів. Ще більше людей та технічних засобів було задіяно і при спорудженні Каховського водосховища. Його заводнення закінчилося у 1954 році, а Каховська ГЕС почала діяти з 1955 року. У 1956 році здали в експлуатацію шостий агрегат цієї станції.

Лише у 1976 році було відкрито Каховський зрошувальний канал, який забезпечив подачу води на Каховську, Приазовську, Сірогозьку та Чаплинську зрошувальну систему і вирішив проблему водопостачання м. Бердянська. У 1985 році в зоні Каховського каналу зрошувалось 195 тис. га с/г угідь. Будівництво Каховського водосховища та Каховської ГЕС, за статистичними даними, забезпечило зрошення 15,2% земельних угідь у Криму, 8,5% - у Херсонській, 8,3% - у Запорізькій областях.

Починаючи з вересня 1950 року, тобто з моменту виходу союзної постанови „Про будівництво Каховської ГЕС, Південно-Українського та Північно-Кримського каналів", жодних будівельних та проектно-пошукових робіт уряд РРФСР на території Кримської області так і не провів. Питання про будівництво Північно-Кримського каналу знову з'явилося на порядку денному невдовзі після передачі Кримської області зі складу РРФСР до складу УРСР.

15 березня 1954 року Рада міністрів УРСР, ЦК КПУ приймають постанову „Про будівництво Північно-Кримського каналу". Чому ця проблема не постала у той час, коли Крим перебував у складі Російської Федерації, можна лише здогадуватись. Росією це досить складне та витратне будівництво свідомо зволікалося, щоб у зручний момент і цей об'єкт перекласти на плечі України.