Змарноване десятиліття

Петро Вольвач, дійсний член НТШ, член НСПУ, заслужений діяч науки і техніки АР Крим, кримчанин із 60-річним стажем. Газета «Кримська світлиця», 2017 рік, випуски № 11 – 12

Редакційна колегія та авторський колектив помпезного 26-томного видання «Історія міст і сіл УРСР» (Київ, 1974) у томі, присвяченому Кримській області, намагалися переконати читачів і світову спільноту у величезних успіхах компартійного керівництва півострова у перше повоєнне десятиліття. Наведені цифри та показники безсоромно фальшувалися. За даними видання: «За 1944-1947 рр. на капітальне будівництво в області витрачено 1037 млн. крб. На початок 1948 року тут відбудовано і введено в дію 459 підприємств... Партійні й радянські органи області приділяли першочергову увагу відбудові важкої промисловості. На базі Керченського залізорудного родовища заново створювався Комиш-Бурунський залізорудний комбінат. Почали давати продукцію кілька секцій збагачувальної фабрики».

Єдиним достовірним фактом у цьому переможному рапорті є будівництво кількох малопотужних електростанцій у Севастополі та Керчі. Але ж їхнім головним призначенням було забезпечення електроенергією лише промислових об'єктів та Чорноморського флоту і вони ніяк не вирішували проблему енергозбагачення всього півострова. Її було вирішено лише після відбудови у 1947 році Дніпрогесу та побудови Каховської гідроелектростанції. Так що, для відбудови Криму значною мірою використовувалася електроенергія, яка надходила з України. Саме завдяки цьому у Криму змогли збільшити випуск металообробної та машинобудівної промисловості, налагодити виробництво будівельних матеріалів.

Реальний стан промисловості та будівельної галузі у післявоєнному Криму, який перебував у складі РРСФР, для широкого загалу донедавна приховувався у спецархівах. Об'єктивні дані про стан кримської економіки у перше повоєнне десятиліття стали потрапляти до преси лише у 70-80 рр. минулого століття. Так, у дисертаційній праці випускника ВПШ ЦК КПУ Івана Яценка, захищеній на початку 80-х років минулого століття, яка стала складовою частиною книги «Кримська партійна організація в боротьбі за відродження і подальший розвиток промисловості (1944-1950)», зазначається, що навіть через п'ять років після закінчення війни обсяг промислового виробництва у Криму становив лише 56,9% довоєнного рівня. У трьох базових для Криму галузях – консервній, тютюновій, виноробній та ін. цей показник не перевищував 30-35% довоєнного рівня.

Вже цитоване енциклопедичне видання похвалялося величезними успіхами у відбудові Керченського металургійного комбінату. Але у закритому для широкого загалу листі до Секретаря ЦК КПРС Г. Маленкова Перший секретар Кримського обкому П. Титов 27 лютого 1953 року, тобто за рік до передачі Криму Україні, скаржився про те, що «Міністерство чорної металургії і будівництва підприємств важкої індустрії відбудові Керченської металургійної бази не приділяє належної уваги, своєчасного складання проектних завдань і технічної документації по жодному об'єкту не забезпечили, постанов уряду не виконали. Трест «Кримметалургбуд» до виконання збільшеного плану 1953 року не підготовлений і введення в експлуатацію першої доменної печі на заводі ім. Войкова з необхідним комплексом підприємств у 1954 році перебуває під загрозою зриву. Новостворений у 1946 р. трест «Керчметалургбуд» до 1953 року не мав своєї виробничої бази. Існуючі кар'єри щебеню та бутового каменю, такої необхідної для будівництва сировини, не обладнані необхідними механізмами, а технології виготовлення цих матеріалів застарілі та примітивні».

Ще більш невтішну картину стану будівельної галузі у Криму в перший рік входження Криму в Україну змалював Перший секретар Феодосійського міськкому партії Моїсеєв: «Минуло десять років після закінчення війни, – говорив секретар Феодосійського міськкому партії Моїсеєв, – трудящі пред'являють до нас законні вимоги – коли буде відбудоване місто і створені мінімальні побутові умови? В місті немає води, достатньої кількості електроенергії, банно-прального комбінату. Під час війни було зруйновано до 40 відсотків житлового фонду, а відбудовано силами міськвиконкому тільки один будинок на 8 квартир. Місто майже не має благоустрою, в ньому одна вулиця має вдосконалене покриття.

Багато з цих питань неодноразово ставилися перед вищими організаціями – Радою Міністрів РРФСР і міністерствами. У 1953 році було ухвалено рішення республіканського уряду про заходи щодо допомоги Феодосії. Але Міністерство комунального господарства РРФСР, очевидно, погано шанує це рішення і своєчасно не виконало його» (ЦДАГОУ: Ф. 1. – Оп. 52. – Спр. 4990. – Арк. 125).

Цей партійний функціонер на пленумі Кримського обкому партії, присвяченому входженню області в Україну, аплодуючи Постанові Президії Верховної Ради України, заявляв: «Ухвалений Указ є значною подією в житті нашої області. Він відповідає життєвим інтересам трудящих Криму, тісно пов'язаного економічно з Українською РСР».

Ще відвертіше про бездіяльність кремлівського та кримського керівництва у повоєнне десятиліття висловився Перший секретар Керченського міськкому партії Смородін. Він звернувся з риторичним запитанням до Кримської обласної партконференції: «Хто відбудує Кіровський район Керчі? Сам же міський партійний керманич і відповів на нього – ніхто. Немає такого будівельного тресту. Є у нас Управління сімферопольського тресту «Кримцивільбуд». Програма у нього по Керчі – 2,5 млн. крб. на рік, але він її не виконує. Такими темпами і за сто років ми не відбудуємо місто...».

Під натиском партконференції Рада Міністрів РРСФР приймає 26 лютого 1953 р. запізніле рішення: «Зобов'язати Міністерство житлово-комунального будівництва РРСФР розглянути питання про організацію тресту «Керчцивільбуд». Проте такого тресту тоді так і не створили.

Ще у квітні 1952 року Рада Міністрів РРСФР ухвалила рішення «Про заходи щодо допомоги міському господарству Керчі». Ним Міністерству морського флоту впродовж 1952 року доручалося підготувати проектно-кошторисну документацію на будівництво морського вокзалу. До будівництва цього важливого транспортного об'єкта взялися лише після передачі Криму Україні. Ще у 1945 році московські чиновники збиралися збудувати у Керчі молокозавод. Його відповідно до ще однієї урядової постанови мали б збудувати у 1953 році. Але до передачі Криму Україні цей важливий для міста об'єкт так і не було побудовано. Місцева влада передбачала ще у 1952 році відкрити кондитерську крамницю, але й цього до передачі Криму Україні не було зроблено.

З наявних у області 552 промислових підприємств у 1953 році план випуску валової продукції ледь виконали лише 427. Серед них високу питому вагу (44%) складали підприємства харчової промисловості.

Керченський металургійний комбінат, який до війни мав 3 доменні печі, до початку 1954 року так і не був відроджений. На ньому працював лише ливарний цех, але і він випускав переважно другорядну продукцію. На момент передачі Криму Україні Коксохімічний завод ім. Кірова у місті також не був відбудований. У Керчі працював лише Комиш-Бурунський залізорудний комбінат.

Підтвердженням катастрофічного занепаду у житловому будівництві навіть у курортних містах є зізнання першого секретаря Євпаторійського райкому партії Кругляка: «У місті після війни жодного квадратного метра житла не було збудовано, хоч це нам увесь час обіцяли».

Різкий спалах захворювання на дизентерію у кримчан та відпочивальників улітку 1954 року змусив уже українську владу зайнятися вивченням санітарного стану Південнобережжя в зоні кримських курортів. У довідці Кримського обкому КПУ, надісланій до ЦК КПУ у серпні 1954 року, зазначалося: «Курортні міста та селища хоч і мають каналізацію, але у них всюди відсутні очисні споруди. Через це стічні води без очищення випускаються в море біля самого берега, а у місті Феодосія – на самому міському пляжі. А в Євпаторії каналізація взагалі відсутня і каналізаційні води зливаються у поверхневий шар ґрунту, від чого забруднюються артезіанські води».

Укладачі довідки констатують, «що забруднення моря в зоні курортів відбувається досить інтенсивно. Морська вода, за даними санепідемслужби, містить величезну кількість захворювань шлунково-кишкового тракту й у тисячі разів перевищує допустимі показники».

«Кошти, які виділялися урядом на будівництво у містах та курортах водогонів та каналізації, з року в рік не освоювались або використовувалися не за призначенням». Так, у 1953 році із 2999 тис. крб., асигнованих на облаштування каналізації, освоєно лише 254 тис. крб. Не освоювалися також з року в рік кошти, передбачені на відродження важливих промислових об'єктів. Це відбувалося головним чином через гостру нестачу робочих рук та дефіцит технічних засобів. Не виключено, що значну частину ресурсів розкрадали.
Якщо у великих кримських містах у перше повоєнне десятиліття ще велося якесь житлове будівництво, то будівництво житла і культурно-соціальних об'єктів у селах провадилося силами лише господарств та громад. Кардинальна відбудова кримських сіл та селищ розпочалася вже після входження області до складу України.

Севастополь як головну військово-морську базу Чорноморського флоту відбудовували більш інтенсивно. Але і його відроджувала переважно Україна та український народ. Тож Севастополь не лише через воєнні події, але і за внеском у післявоєнну відбудову міста можна з повним на це правом назвати містом української військової та трудової слави. На відбудову міста та відродження Чорноморського флоту не лише з Союзного (російського), але й з бюджету України віддавалося багато коштів. А найдієвішою та найкваліфікованішою робочою силою стали примусові та добровільні переселенці з України.

Але навіть попри величезну увагу кремлівського уряду, відбудова Севастополя та відродження ЧФ відбувалося досить повільно. І це, незважаючи на те, що цією проблемою опікувався особисто сам вождь Йосип Сталін. Відомо, що у 1948 році він інспектував не лише Чорноморський флот, але й цікавився відродженням Севастополя. Саме це і спонукало союзний уряд прийняти у жовтні 1948 року постанову «Про заходи по прискоренню відбудови Севастополя». На виконання цієї постанови прислужливе кремлівське та місцеве кримське чиновництво спрямувало майже всі матеріально-технічні засоби та фінансові ресурси, які передбачалось витратити на відродження всього Криму. Безумовно, що значну частку витрат «кремлівські мудреці» переклали на плечі України та українського народу. Її економіка, металургія, машинобудування та будівельні галузі і людські ресурси значною мірою були залучені до повоєнної відбудови Севастополя та Чорноморського флоту. Грошей на це не шкодували.

Але навіть пильна увага самого вождя та його найближчого оточення не вирішували сповна досить складну проблему відродження Севастополя як головної військово-морської бази Чорноморського флоту. У листі до Голови Ради Міністрів СРСР Г. Маленкова від 9 квітня 1953 року Перший секретар Кримського обкому партії П. Титов та командувач ЧФ С. Горшков із занепокоєнням констатували: «Із виділених Севастополю на відбудову міста 1176 млн. крб. за чотири роки освоєно лише 870 мільйонів. Найбільш відсталою ділянкою через незадовільну роботу «Россевастопольбуду» і недостатню допомогу Ради Міністрів РРФСР було будівництво житлових будинків міськвиконкому, об'єктів охорони здоров'я і культурно-освітніх закладів. Для міськвиконкому не введено ще в експлуатацію 35 тис. м2 житлової площі, не введено 226 ліжок, шкіл на 630 місць, два кінотеатри та інші об'єкти».

Ситуація в інших містах та районних центрах Криму була ще жахливішою. Отже, грандіозні плани й гучні обіцянки керівників РРСФР щодо швидкого післявоєнного відродження півострова виявились провальними. Саме через безнадійну занедбаність Кримської області Російська Федерація й ініціювала її передачу Україні. Тож увесь тягар з післявоєнної відбудови Криму кремлівські вожді досить вміло і підступно переклали на плечі України та українського народу. І, нехтуючи усіма міждержавними та міжнародними договорами, Росія також підло і підступно вкрала у лютому 2014 року в України вже відбудований і впорядкований Крим.

ПІДТРИМАТИ

СПІВПРАЦЯ

МУЗЕЙНІ ЕКСПОНАТИ

АРХІВНІ ДОКУМЕНТИ

Back

Made with