Валерій Верховський. Газета «Кримська світлиця», 2018 рік, випуск № 20
Вуглеводнева сировина перетворила близькосхідні пустелі на квітучі сади та підняла з небуття імперські амбіції Кремля. Ціна за барель коливалася, своїм падінням доводячи економіки цілих країн до краху, а потім злітала, породжуючи масштабні проекти. Нафта і природний газ — не лише енергетична сировина, а й визначальний фактор геополітики.
Політика
Запаси родовищ, відкритих на суходолі, поступово вичерпуються, тому нафтовики та газовики просуваються у володіння морської стихії. Наприклад, відкриті у 1960-ті роки поклади шельфу Північного моря нині є основою економічного процвітання країн прилеглого регіону Європи. Але казково манливі поклади шельфу вимагають сотень мільярдів капіталовкладень, а окупаються інвестиції хоча й достатньо щедро, але дуже повільно. У період пікового підйому цін чорноморський шельф цікавить потенційних розробників, у період падіння цін — гучні проекти заморожуються. Нинішня низька ціна на нафту і, відповідно, природний газ не сприяє розробці родовищ прилеглого до Кримського півострова шельфу. Те саме ми спостерігали у другій половині 1990-х, коли зниження цін на нафту спочатку поставило крапку в планах «президента» Мєшкова та його уряду запросити до Криму «Бритіш петролеум», згодом спонукало Російську Федерацію перейти в стосунках з нами на більш дружелюбний тон, розділити Чорноморський флот, підписати угоди про дружбу, а після серпня 1998-го воно, це падіння, загнало російську економіку на край прірви, відомої в історії під назвою «дефолт».
Скажімо, у захоплений нині разом із Кримом «Чорноморнафтогаз» Україна вклала 12 мільярдів гривень. На шельфі окупанти видобувають приблизно два мільярди куб. метрів газу щороку, причому на ділянках, які є «одеськими» і до Кримського півострова стосунку не мають, отже, навіть якщо б Україна відмовилася від Криму, — цей газ все одно лишається краденим.
Вповні освоївши природні ресурси обох українських морів, наша держава могла б повністю забезпечити внутрішні потреби, відмовившись не лише від донбаського вугілля та смертельно небезпечної ядерної енергетики, і навіть — експортувати газ у сусідні країни.
Ринок сусідньої Польщі, наприклад, відчуває гостру потребу в природному газі: якщо минулого року ця країна імпортувала 10 мільярдів кубічних метрів «блакитного палива», то в 2020 році прогнозується зростання потреб імпорту вже 12 мільярдів кубометрів.
Конкуренція Олігархічний режим Росії ладен піти на будь-які злочини, коли втрачає надприбутки. А стан справ у галузі не на користь їхнього «Газпрому». Скажімо, повністю готове до експлуатації Штокманівське родовище природного газу на шельфі Баренцового моря вже поглинуло десятки мільярдів рублів вкладень, починаючи ще з 1980-х рр., могло б приносити щороку шість-сім мільярдів доларів, але виявилося надлишковим на світовому ринку — внаслідок початку у світі розробки сланцевого газу. А лише протягом 2014 року чистий прибуток «Газпрому» скоротився в 3,3 разу! Нафта і газ у наш час — це велика політика. Створити конкуренцію російським компаніям — означає підвищити статус України як геополітичного гравця, відповідно, ми маємо усвідомлювати актуальність слів: «По кривавій, по дорозі нам іти у світ». Достатньо поглянути на мапу, щоб зрозуміти, чим керувався Кремль чотири роки тому: перші удари припали на Крим (левова частка українського шельфу), Слов'янськ (де є перспективні поклади сланцевого газу) та Маріуполь (про значення Азовського моря — згодом). Нині Росія може тішитися, що унеможливила енергонезалежність нашої країни, окупувавши Крим та захопивши інфраструктуру шельфових розробок, створену Україною, а також оточивши Азовське море з трьох боків (не вдалося їм захопити тільки північне узбережжя). Не для того, щоб освоювати, — щоб не допустити освоєння цих ресурсів Україною. Гідрати Газові гідрати — це сполука газу з водою, а в даному разі йдеться про гідрати природного газу (головним чином метану). Вперше їх знайшли в морських глибинах у 1970-х роках. Країни, обділені великими покладами нафти, за жартом природи мають великі поклади гідратів на дні або на невеликій глибині у надрах шельфу прилеглих морів. Дослідження з метою розробки газових гідратів ведуть Індія, Південна Корея, Чилі, Японія. Україна (з Кримом) має найбільші в Європі поклади гідратів природного газу, що оцінюються в 60-70 трлн м3. Не можна сказати, що в нас нічого не робилося в цьому напрямку. Один кубометр гідрату дає 164 кубометри газу. Однак складність видобутку полягає в тому, що така сполука метану з водою існує лише за низьких температур і певного тиску, при нагріванні гідрат розпадається на воду та газ. Піднімати з морського дна його треба обережно. Цю проблему вирішують провідні технологічно розвинуті країни. Наприклад, Японія має на своєму шельфі поклади газових гідратів на 130 років споживання. Не дивно, що саме японці опинилися в перших лавах ентузіастів розробки газогідратних запасів. На думку фахівців Одеської академії холоду (провідного закладу, що розробляє тему гідратів Чорного моря з кінця 1980-х рр.), повноцінна розробка українських гідратних покладів потребує інвестування 480 млрд доларів; чи багато це порівняно з кількома мільярдами прибутків щороку? Інноваційний проект, що так і називається «Метан — з газогідратів Чорного моря», передбачає отримання 1680 тонн рідкого метану щодоби з першого добувного комплексу. Він потребує вкладення 150 мільйонів доларів, що окупляться вже за два роки. З 2010 року проводилися спільні німецько-українські експедиції з метою розвідки перспективних покладів гідратів на українському шельфі. Севастопольський інститут південних морів брав активну участь у дослідженнях на цю тему. Нині все це зведено нанівець окупацією Кримського півострова. Захопивши Крим, Росія зробила неможливою розробку гідратів метану на величезній ділянці чорноморського шельфу. Цей проект можливий лише за міжнародної співпраці. Росіяни не мають відповідних технологій, а «Газпром» і взагалі не зацікавлений в освоєнні цього ресурсу.
Ідеальне паливо
Сірководень — саме він надає Чорному морю темного забарвлення, піднімаючись на поверхню під час штормів. Унаслідок того, що сірководень вбиває все живе на дні Чорного моря, тисячоліттями він консервує, зберігає для нащадків реліквії минулого.
А головне, що це відновлюваний природою ресурс: щороку в глибинах Чорного моря генерується від чотирьох до дев'яти мільйонів тонн сірководню. Сірководень можна спалювати, а можна розчіпляти на складові та використовувати окремо сірку та водень.
Сірководню, за оцінками науковців, у Чорному морі 30 мільярдів тонн, а отже, це 28 мільярдів тонн сірки та 2 мільярди тонн водню. Сірка — хімічна сировина, без якої неможливе виробництво сірчаної кислоти та олеуму. Світовий ринок сірки становить 70 мільйонів тонн і оцінюється в 9-10 мільярдів доларів. Водень — ідеальне пальне, що має найбільшу питому теплоту згоряння (удвічі-втричі вищу за нафту чи газ), найвищу температуру горіння (2800 градусів), причому у цьому процесі дає «вихлоп» у вигляді всього лише водяної пари.
Проблема з видобутком сірководневої сировини та подальшим розділенням на складові — сірку та водень — технологічно вирішувана на сучасному рівні. З воднем виникають інші проблеми: він легкозаймистий, потребує великих паливних баків, під його високу температуру згоряння потрібні зовсім нові двигуни та турбіни. Крім того, викид водяної пари в атмосферу не така вже безпечна річ: парниковий ефект від цього на порядок потужніший за вуглекислий газ. Утім, використання водневого пального стаціонарними об'єктами (ТЕЦ) є досить перспективною справою.
Інша можливість — використання водню в паливних елементах, де електрохімічна реакція водню та кисню відбувається без викиду продуктів згоряння, в даному разі пари, і теплової енергії, але з прямим отриманням електричного струму. Цей варіант найбільш прийнятний для автомобілів.
У першій частині ми розглянули можливості надр Чорноморського шельфу, значних, та не безмежних. Але існує ще одне морське джерело енергоносіїв, причому відновлюване, і про це — в наступному номері «Кримської світлиці».