Ольга Пугач, КМО «Просвіта» ім. Т. Шевченка. Газета «Кримська світлиця», 2016 рік, випуск № 33
Було це у перші роки відновлення української незалежності. У пошуках сонця та моря опинилися ми у західному Криму, точніше – у невеличкому містечку Чорноморське. Вийшовши з автобуса, були раді побачити на зупинці літню жінку, що торгувала насінням та сливками у пакуночках з газети. З дороги хотілося їсти, то ж і сливки, солодкі кримські сливки, і запашне підсмажене насіння були цілком доречними. Вона ж, продавчиня смакоти, і підказала нам, – хорошою українською мовою, – у якому напрямку рушити, щоб швидше знайти житло.
«Украинцев в Крыму практически нет…»
Добірна українська у Криму нас зацікавила, хотілося познайомитися ближче, та на розмову цього разу часу не було, адже ж мали якось облаштовуватися з житлом. Так сталося, що вже другого дня ми знову побачили нашу нову знайому – вона виявилася нашою сусідкою. Частенько заходячи в гості до наших хазяїв, привітна, усміхнена, ніколи не приходила з порожніми руками, завжди з частуванням – ті ж насіння та сливки, ще щось з двору та саду. Але що особливо привертало увагу, так це те, що спілкувалась вона з російськомовними сусідами українською практично без жодних суржиків чи русизмів.
Довгі літні вечори частенько проходили у розмовах з місцевими, у тому числі і з господарями помешкання, яке ми винаймали. Від них же ми і почули тоді, що «украинцев в Крыму практически нет. Языка никто не знает и о чем там в парламенте в Киеве говорят – мы понять не можем. Понимаем только, что депутат Иван Заяц - за народ. А ничего больше понять не можем». Ну, понімаєм, нє понімаєм – це таке. А от щодо українців у Криму я вирішила заперечити та нагадати про їхню україномовну сусідку. «Она - русская, а что на украинском говорит, так, наверное, когда-то долго среди украинцев жила», – відповіла зі впевненістю господиня обійстя.
Симпатичні люди були наші хазяї, привітні та гостинні. Господиня обіди готувала на вулиці на керогазі і завжди запрошувала покуштувати. Ти, куштуючи, нахвалюєш, а вона одразу і секрети приготування видає. А страви ж таки наші – борщ (неодмінно!), голубці, вареники: – «Чтобы борщ был вкусным – одну картофелину бросаем целой, а в конце разминаем. Прокипит разок – и готово!» – хазяйкам на замітку! Я тепер борщі так і готую. «Де Ви навчилися таких страв?» – «Мама готовила, ну и мы научились». – «А звідки Ви приїхали у Крим?» – «Мы из-под Воронежа». «То ви - українці?» – «Нет. Я – русская, а сестра у меня украинка. Как хотели мы, так нас и записали. Я захотела быть русской».
«Ми – люди руські…»
З чоловіком господині розмова вийшла ще цікавішою. Заговоривши з нами українською, він сказав майже розчулено, що не говорив цією мовою років вісімдесят. Було видно, як йому то важко дається. Розповів, що сам він з великого села на Волзі, десь біля Астрахані. Довге село, кілометрів п'ять. Усі - українці. Та коли його батька взяли на роботу машиністом на залізницю, він у перший же день, прийшовши додому, сказав дітям, що від сьогодні я вам не тато, а тятя. Його робота вважалася державною службою і службовець свою родину в один день «декретом» перевів на державну мову, «відтоді я цією мовою і не говорив». Ці сентименти, правда, не завадили нашому землякові з Волги наприкінці нашого відпочинку підсумувати чи то гнівно, чи то ображено: «Меня ваша мова раздражает! Ни к чему все это!».
Та найбільшу все ж цікавість викликала у нас та літня жінка, що насіння нам на вокзалі продала. Оскільки про неї нам сказали, що вона - русская, то кортіло від неї самої почути, як сталося, що вона, русская, так добре вивчила мову, спілкується саме нею, хоча усюди чутно саме русскую речь. Погодьтеся, випадок нетиповий.
«Звідки Ви до Криму приїхали», – питаю її. – «Нізвідки. Я тут народилася» – «Ну, а Ваш батько звідки приїхав?» – «І батько тут народився, і дід, а звідки був діда дід – не знаю. Та знаю, що ще за цариці Катерини наша сім'я сюди попала. Ми - люди руські, піддані її величності імператриці» – «Ну які ж ви руські? Росіяни хіба так говорять?» – і переходжу на київський діалект російської мови. – «Ну, то це як по-культурному, а ми люди прості, то ми по-простому, виходить – не по-культурному чи що...» – і, зніяковівши, посміхнулась. – «Так чому ж ви думаєте, що ви руські? Та, може ж, ви таки не руські?» – «А хто ж ми? Не татари ж…» – «І багато вас тут таких руських?» – «Уся ця вулиця. А інших вулиць тут і не було. А там у степу, – показує рукою, – татари жили. А ми таки люди руські. Добре нам тут жилося колись, городи хороші мали, овечок тримали. А тепер нема життя. Наїхало люду, набудували і хат, і будинків он яких! Овечок вже немає де випасати. Тепер тут погано. А колись ми тут добре жили» – «А українці тут живуть?» – «Живуть. Он на тій вулиці нові хати – то їхні. Там їх багато. Після того, як ото Хрущов Крим віддав, їх багато приїхало. А то тут жили тільки руські, бо татар же вивезли…».
З історії Чорноморського
Така от вийшла розмова. Тож цілком природно, що вирішили ми поцікавитись історією заселення західного Криму. В нагоді став краєзнавчий музей міста.
Документи свідчать, що у IV сторіччі до нашої ери на землях сучасного Чорноморського греки заклали місто Калос Лімен. У ті часи на тих землях панував іонійський діалект грецької мови та мова вихідців з місцевого етнічного середовища – землеробського населення нижнього Побужжя. Російською Калос Ліман перекладається як «Прекрасная гавань», а українською зрозуміло і без перекладу – «колосальний лиман» або «прекрасний лиман», бо лиман – є лиман. У ІІІ ст. до н.е. землі ці входили до складу Херсонеської держави. Цікаво, що громадяни Херсонесу приносили присягу на вірність Державі. Ось деякі пункти з присяги: «…я не буду давати або приймати дари на шкоду Державі або громадянам». «Хліб, що вивезено з рівнини, я не буду ні продавати, ні вивозити з рівнини у будь-яке інше місце, а лиш у Херсонес» – хліборобська цивілізація! Далі на півострів потрапляють скіфи, за ними - гуни. До IV ст. н.е. у цих землях зникають останні вогнища античної цивілізації. За Хазарським Каганатом приходить влада Візантії, брали участь у воєнних діях проти Візантії і дружини київського князя Володимира. Далі – половці. 340 років, 1443-1783, – Кримське ханство.
Унаслідок воєнних дій російської армії вже у 1783 році турецькі війська залишили Крим, почалася російська колонізація Криму. За документами 1864 року, в Євпаторійському повіті (західний Крим) налічувалося вже 1046 дворів переселенців. Серед перших переселенців у Ак-мечеті (остання перед Чорноморським назва міста), зазначають документи музею, були Іван Григорович Шарпило та родина Перетятьків. У музеї є фотографія однієї з перших хат переселенців – біла мазанка родини Іхно.
Вже у ХVIII-IX ст. в Криму набуває розвитку поміщицьке землеволодіння. Помістя Попова В. С. та графа Воронцова М. С. давали на ринок до десяти тисяч смушок по 2,5-3 рублі сріблом кожна. Коли пишеться, що «помістя давало на ринок», читаємо «кріпаки, у тому числі з переселенців, доклали до того і своєї праці». Не ясновельможний же князь ті смушки вичиняв. Окрасу південного берега Криму Воронцовський палац у Алупці збудовано у тому числі і за овечі смушки з поміщицьких помість.
Схоже, що українців трохи таки було…
Радянська влада принесла на кримські землі нову форму господарювання – колгоспи. Серед музейних експонатів є відомість здачі хліба державі селянами Чорноморського з колгоспу ім. Жовтневої революції, датовано 1940 роком, тобто до передачі Криму Україні: Оверчук, Мирончук, Тиховод, Воронка, Мількевич, Коваленко, Романюта, Лупинос, Алещенко, Порода, Оболєнцев, Лукашевич, Пасічник, Колпак, Власюк, Ждан, Ярмоленко, Карєв, Стадник, Чернявський, Алтухов, Бутов, Філіпенко, Мєдвєдєв, Каленич, Бабич – от такий інтернаціональний хліборобський контингент. Схоже, що серед колгоспників Чорноморського українців трохи таки було.
За 25 кілометрів від Чорноморського і нині є село Оленівка. Питаю місцевих – від чого походить назва? – «Наверное, олени там водились…». Олені, взагалі-то, в Криму могли бути, так показують мапи розселення дичини. Та, скоріш за все, ця назва села з ряду Іванівка, Васильків, Петрівка, Мар'янівка, тобто утворена від імені Олена. Так-от, у цій Оленівці до війни 1941-1945 років діяв український самодіяльний театр. Експонат музею – фото з вистави, під фото – слова з п'єси, що гралася: «Усе позбував, усе попропивав, звівся нінащо…» – це ж з п'єси Григорія Федоровича Квітки-Основ'яненка «Сватання на Гончарівці»! Можливо, і театр той заснували руські люди, а можливо, й такі, що вже знали, що вони – українці? Заплутала історія земляків наших.
У списках чорноморців, які не повернулися з фронту Другої світової, крім наведених вже прізвищ, бачимо Білоцерковських та Богацьких, Берка, Геращенків та Ковалів, Гудиму, Герасименків, Горбенка, Денищенка, Карася та Кобзаря, Капелюшних, Нудьгу та Приходька, Пересипка, Шинкарюка, Якименка, Мелешка, Целуйка. У цьому ж списку і нащадки перших переселенців – Шарпила та Перетятька. Скоріш за все, більшість з тих чорноморців, хто не повернувся з фронтів тієї, та й не лише тієї війни, вважали себе саме руськими людьми. В історичних джерелах можна побачити мапи, на яких Чорне море зовсім не Чорне, а Руське море. Історичний факт – у Переяслав на Раду їхали посли від народу руського до царя московського. Може, варто, ідучи вслід за Грушевським, таки повернути собі назву України-Руси? Не погрішивши проти істини, декому з земляків допомогли б таки визначитись.