Сергій Конашевич. Газета «Кримська світлиця», 2018 рік, випуск № 39
6 вересня 2018 року популярний російський блогер Ілля Варламов оприлюднив розлогий матеріал під іронічною назвою «Вы только посмотрите, до чего х**лы довели русский Севастополь!», у якому змалював «українську розруху російського міста-героя» за період його окупації РФ. «Чимало севастопольців розповідали мені про жахливих українців, які все розвалили і розікрали. Вони переконували, що зараз нарешті наведуть лад і все буде добре, що Росія – це порядок. Я тоді дивився на них скептично – але хто я такий, щоб забирати в людей мрію? Тому я просто чекав. Багатиря Мєняйла (перший окупаційний «губернатор» Севастополя – авт.) вистачило лише на те, щоб знести одну незаконно збудовану 16-поверхівку. На цьому дива скінчилися, і люди продовжили «пиляти» гроші. У 2016 р. стало зрозуміло, що не змінилося анічогісінько: як крали, так і крадуть, причому та ж безпринципна наволоч. Помінялися таблички на кабінетах, герби, паспорти, але суть залишилася тією ж. Мрія вмерла. Сьогодні 2018 рік, але чиновники продовжують розповідати про жахливих х**лів, які все продали, роздербанили і зас**ли», – написав він.
Наприкінці липня ц.р. підконтрольна окупантам інформаційна агенція «Кримінформ» запустила спеціальний проект до річниці відновлення Севастополя після руйнацій 2-ї світової війни «З руїн відроджений». У рамках проекту було підготовано відеоінтерв'ю, панорамні зйомки, підбірки архівних фотографій і документів.
Крім вислову чи то Нахімова, чи то Потьомкіна «Хто володіє Севастополем, той володіє Кримом, а хто володіє Кримом – той володіє Чорним морем», у «Кримінформі» цитують видану Йосипом Сталіним 26 квітня 1944 р., ще до звільнення міста від німецьких військ, постанову «Про відновлення головної військово-морської бази Чорноморського флоту в м. Севастополі», згідно з якою до міста було скеровано військових і цивільних будівельників, котрі розчищали Севастополь від завалів, відновлювали пошкоджені комунікації, розміновували всі об'єкти. Також серед матеріалів наводяться рядки радянського поета Василя Лебедєва-Кумача: «Восстань из пепла, Севастополь, / Герой, прославленный навек! / Твой каждый уцелевший тополь / Взлелеет русский человек». Та чи тільки «русский человек» плекав тополі міста-героя?
У тій же сталінській постанові про відновлення військово-морської бази у Севастополі було зобов'язано скерувати до Севастополя з Києва до 20 травня 1944 р. пересувну електростанцію потужністю 750 квт з паротягом, а також 10 тис. кубометрів круглого лісу Дніпром з перевалкою у Дніпропетровську (сучасний Дніпро). Уже згодом відновлення Севастополя було названо «політичним завданням».
У матеріалах зазначається, що Севастополь перевищив довоєнний рівень за обсягом міського господарства та житлового фонду в 1954 р. – якраз того року, коли місто у складі Кримської області було передане до УРСР. Ось так і виходить: «каждый уцелевший тополь взлелеял русский человек» – а міський обком Комуністичної партії України 19 лютого 1957 р. повідомив до Центрального комітету про завершення відновлення Севастополя. Хоча стривайте – звідки ж в «городе русской славы» КПУ, якщо він «никогда не передавался Украине», як люблять запевняти російські пропагандисти? Втім, у «Кримінформі» у ці «дрібниці» не вдаються.
Українські моменти Севастополя подаються без будь-якого зазначення «українськості», а деякі пропускаються взагалі – як-от належність трасту «Севастопольбуд» до Херсонського раднаргоспу, а самого Севастополя, як і загалом Кримської області – до Херсонського економічного адміністративного району УРСР (з червня 1957 р., разом з Миколаївською та Херсонською областями). Саме у 1960-1970-ті рр. було завершено відновлення та/або реставрацію Графської пристані (технічні роботи з її благоустрою провели місцеві будівничі у 1945-1946 рр.), експозиційної зали Панорами, Пам'ятника затопленим кораблям (перші масштабні реставраційні роботи було проведено у 1960-х рр., у 1969 р. пам'ятник було розміщено на гербі міста; подальші реставрації відбувалися у 1980-х і 2003-му рр.), Художнього музею ім. Крошицького, Палацу піонерів, готелю «Севастополь», будівлі Інституту біології південних морів та Акваріуму тощо.
Ясна річ, кримським ЗМІ невигідно згадувати, що серед запрошених до Кремля на церемонію передачі Криму до України був голова виконкому Севастопольської міської ради Сергій Сосницький, котрий на сесії міськради 14 травня 1954 р. доповів: «Трудящі Севастополя, як і всі трудящі Української Республіки, щодня досягають нових трудових перемог». На початку 1957 р. в україномовному виданні «Радянський Крим» з'явилася нотатка Сосницького «Більше жител для трудящих міста-героя», в якій повідомлялося, що у 1949-1955 рр. цивільні та моряки отримали близько 324 тисяч кв. м. житлової площі. 14 червня 1958 р. новий голова міськвиконкому С. Кірсанов, вітаючи севастопольців зі 175-річчям міста, заявив, що ЦК КП України та уряд УРСР «роблять все для того, щоб ще швидше розвивався Севастополь, щоб ще щасливіше і культурніше жили трудящі міста-героя».
«Радянський Крим» виходив у 1955-1959 рр.; загалом у цій газеті новини з Севастополя подавалися у розділі «По нашій області» (або «В області»). У числі від 1 грудня 1956 р. ідеться: «Три дні тому в Севастополі відкрито великий магазин Українського республіканського гастроному.». У цьому ж випуску матеріал «Потреби школи-інтернату» розпочинається абзацом: «В цьому році на Україні відкрилося 50 шкіл-інтернатів. Дві з них – Керченська і Севастопольська – працюють в Криму». У лютому 1957 р. Радіотелеграфне агентство України сповістило про спорудження нових культурно-освітніх закладів в Україні, зокрема будівлі драматичного театру в Севастополі. 9 червня 1957 р. з'явилася світлина матроського клубу в Севастополі з підписом «По містах нашої області». 11 серпня того ж року, коли в СРСР відзначався День будівельника, газета подала фотографію проспекту Нахімова у відбудованому заново Севастополі з коментарем: «Як і по всій нашій великій країні, в Кримській області широко розгорнулось промислове і житлове будівництво». Коментарі, як кажуть, зайві.