«Що нам далареволюція»: спроби єднанняСевастополя з Україноюу 1917-1918 рр.
Сергій Конашевич. Газета «Кримська світлиця»,
2018 рік, випуск № 45
5-10 червня 1917 р. відбувся ІІ Всеукраїнський військовий з'їзд, згідно з рішенням якого у Севастополі було створено Севастопольську українську раду (далі СУР) військових і робітничих депутатів на чолі з прапорщиком Костянтином Величком. Крім цієї організації, на захисті інтересів українства міста в умовах безвладдя, що наростало, стояли Чорноморський український військовий комітет та українська фракція Севастопольського «совєта», який більшовики намагалися якнайшвидше «прибрать к рукам». Рада виступила з вимогою українізації Чорноморського флоту (далі ЧФ) та підпорядкування його Українській Центральній раді (УЦР), сприяла відповідним процесам і підтримувала їх.
СУР мала свій друкований орган – «Бюлетень Української Ради військових і робітничих депутатів міста Севастополя», який виходив здебільшого російською мовою: українською в ньому подавалися новини та офіційні звістки з Києва, та й то не завжди. Редакція видавництва комітету СУР, як і сама Рада, розташовувалася у будинку № 33 на Нахімовському проспекті. Видання друкувалося у типографії колишнього редактора-видавця місцевої газети «Крымский вестник», одеського міщанина Ісаака Неймана.
На жаль, у столичних сховищах вдалося відшукати лише два примірники «Бюлетеня». Однак з них можна отримати певні свідчення про соціально-політичне життя українців Севастополя кінця 1917 – початку 1918 рр.
У № 4 «Бюлетеня» за 22 грудня 1917 р. (вочевидь, дату подано за старим стилем) було розміщено звернення Окружної комісії Чорноморського флотського округу з виборів до Установчих зборів Української народної республіки (УНР). Завданням вказаної виборної законодавчої установи було затвердження нового ладу та встановлення конституції Української держави. Згідно з III Універсалом, день виборів призначався на 9 січня, а день скликання – на 22 січня 1918 р. Втім, в умовах більшовицької агресії проти УНР Установчі збори не були скликані.
У зверненні комісії зазначалося, що до складу України входять: «Губернії Волинська, Катеринославська, Київська, Полтавська, Подільська, Харківська з приєднанням Грайворонського повіту Курської губернії, Херсонська, Чернігівська з приєднанням Путивльського повіту Курської губернії, повіти Острогозький, Валуйський, Бірюченський і Богучарський Воронізької губернії та Новооскольський повіт Курської губернії, Таврійська губернія, куди входять Бердянський, Дніпровський і Мелітопольський повіти». Для проведення виборів на фронті було засновано 5 фронтових виборчих округів – Північний (з військами, які перебувають у Фінляндії і підпорядковуються командувачеві Балтійського флоту), округи Західного, Північно-Західного, Румунського та Кавказького фронтів. Для проведення виборів на флоті було засновано 2 округи – Чорноморський і Балтійський, які складалися з «команд суден, берегових команд, а також тих, що служать командувачам флотів».
У цих двох округах, голосуючи за особливі кандидатські списки, могли брати участь «військовослужбовці, які належать до військових частин або обслуговують війська; особи обох статей, які служать при військах, командах кораблів і берегових частинах Чорноморського та Балтійського флотів і досягли 20-річного віку; чини цивільних відомств; духовні всіх віросповідань; інші службовці, навіть вільнонаймані, в тому числі й робітники різних частин військового управління». При цьому зазначалося, що право голосування мали й особи, які не досягли 20-річного віку, але за умови перебування на дійсній військовій службі. Також комісія спонукала всі частини флоту і гарнізону Севастополя та Балаклави поквапитися подати виборчі списки всіх громадян УНР у двох примірниках із зазначенням губернії та повіту кожного не пізніше 23 грудня 1917 р. (вірогідно, за ст. ст.). Від комісара з виборів підписався секретар Рибка. Прізвище самого комісара з'ясувати не вдалося, оскільки, на жаль, у цьому місці сторінку архівного примірника було протерто. Найвірогідніше, це був член УЦР від Криму Юрій (Георгій) Дежур (Журов): саме з ним на початку січня 1918 р. зв'язувався телеграфом голова Громади українців Південного берега Криму Павло Горянський, повідомляючи про складання списків виборців. У Криму вибори, з огляду на терор і арешти з боку ліворадикальних сил за підтримки матросів ЧФ, відбулися лише деінде. 29 січня Горянський повідомив до Севастополя, що вибори відбудуться 2-4 лютого, – незважаючи на те, що в Ялті, яка переходила з рук у руки, 16 січня було встановлено «диктатуру пролетаріату». Зрештою, як і на всьому півострові.
У № 2 «Бюлетеня» за 5 січня 1918 р. (дату також, імовірно, подано за старим стилем) було надруковане звернення до «товаришів матросів-українців», підписане «Е. С.» (криптонім розшифрувати не вдалося), текст якого у перекладі, зі скороченнями, подаємо нижче.
«...Наразі ви є широким полем, на якому всі, кому не лінь, сіють своє огидне сім'я, нацьковуючи вас на ваших батьків і братів. Вдумайтеся і розберіться з холодним здоровим розумом у тому, куди вас кличуть і який бруд ллють ваші уявні доброзичливці на наших батьків і братів. Ми всі скалічені старим режимом настільки, що не знаємо себе – не знаємо, якої ми народності і якою є наша історія. Нам казали, що ми х**ли, і в ліпшому випадку – малороси. Слова «українець» не можна було вимовляти, бо той, хто вимовляв або писав його, був заарештований жандармами і засуджений як революціонер (тепер за це ж – як контрреволюціонер). Відбувся переворот. Ми, українці, заявили, що ця революція має вивільнити як пригноблений клас трудового народу, так і нації, що були гноблені за царизму. Ми рішуче заявили, що ми більше не х**ли і не малороси, а українці, які мають свою історію, свою територію, свою мову, свої звичаї, і що це дає нам право на суверенне існування нації і держави. За це нас звинувачували у тому, що ми проводили свою політику в інтересах Німеччини, що все це робиться на німецькі гроші. Це казала і писала «малоросійська» буржуазія, а російські соціалісти – революціонери та меншовики – їй у цьому допомагали. Більшовики мовчали, або ж хвалили Раду1. Ми, українці, що бажають блага своєму пригнобленому селянству та пролетаріату, робили свою справу – організовували цей пригноблений клас довкола українських соціалістичних партій...
...Товаришів більшовиків українського походження запитую: чи визнаєте ви українську націю? І якщо визнаєте, то чому ви іменуєтеся не українською, а російською соціально-демократичною робочою партією більшовиків? Якщо мені дадуть відповідь, що ця партія є інтернаціональною, то чому ж таки носить назву російської, а не просто партії? Відтак, якщо вона може носити назву російської партії, то з таким же успіхом може існувати і німецька партія більшовиків, і англійська, і т.д., і т.ін., а звідси кінцевий висновок, що може бути й українська партія більшовиків. Вітаючи будь-яку соціалістичну партію, якщо вона не перетворюється на потвору, я суто вітатиму більшовиків українського походження, коли вони проявлять своє національне обличчя і припинять іменуватися російською СДРП. Товариші більшовики українського походження, зробіться українськими більшовиками і візьміться самі за державне будівництво своєї нації, і тоді вам буде видніше, де буржуї і де ваші доброзичливці. Якщо ж ви не візьметеся за цю справу, як належить соціалістам, то буде злочином за допомогою наших російських товаришів руйнувати те, що з такими труднощами створено в Україні вашими батьками і братами.
Звертаю вашу увагу на наступне: що нам, українцям, дала революція у Севастополі? А ось що: нам усім відомо, що колишнього лейтенанта Благовіщенського2 революційна демократія в особі революційного трибуналу судила лише за те, що він — українець. Але це для вас не переконливо, бо Благовіщенський є офіцером, а якщо офіцер – отже, буржуй і контрреволюціонер, хоча такого звинувачення й не було висунуто, і Благовіщенський визнав себе українцем не вчора, а тоді, коли українців і Раду більшовики розхвалювали...
Отямтеся ж, товариші, починайте самі кувати ваше щастя, бо може настати час, коли й вас судитимуть за те, що ви насмілитеся назвати себе українцями...».
Однак, на превеликий жаль, ці заклики не здобули належного результату.
Ще з середини грудня 1917 р. у Севастополі відбувалися самочинні «революційні суди», наслідками яких ставали масові страти офіцерів армії та флоту. На початку січня 1918 р. було проведено «похід на татар», який очевидці називали «блискучою перемогою радянської розбійницької банди над мирним татарським народом» (зокрема, радянська історіографія згадує про розгром червоногвардійцями та моряками «банд татарських націоналістів» у Феодосії, Євпаторії та поблизу Севастополя). Тоді ж у Севастополі відбувся мітинг моряків, вояків і портових робітників, у резолюції якого зазначалося: «Тавруємо ганьбою Київську раду з її генеральними секретарями – угодовцями з буржуазією та каледінцями3, які накладають петлю на скалічену шию селян і робітників. Геть угодовців! Не розраховуйте на ЧФ, бо ми першими наставимо на вас 12-дюймові гармати». 20 січня збільшовичені виконком Севастопольської ради військових і робочих депутатів (далі «Рада») та «Центрофлот» на об'єднаному засіданні прийняли резолюцію про невизнання «контрреволюційної» УЦР. СУР, своєю чергою, не визнавала більшовицької влади, однак утримувалася від активних виступів. 26 січня кат України, народний комісар Володимир Антонов-Овсієнко відтелеграфував з Харкова: «У Севастополі тріумфувала радянська влада. Всі судна перейшли на її бік. Раду (ймовірно, СУР – авт.) розігнано».
2 лютого голови севастопольської Ради та «Центрофлоту» М. Пожаров і С. Романовський відправили до Ради народних комісарів (РНК) у Петрограді телеграму (копії було розіслано до Києва, Харкова і т.д.) з запевненням, що ЧФ визнає як «єдину виразницю волі трудового народу» лише центральну владу в особі РНК, а в Україні – лише «владу трудового народу» в особі маріонеткового Харківського Всеукраїнського виконавчого комітету. УЦР чорноморці заявили, що її наказів і приписів вони виконувати не будуть. 9 лютого, підписавши Брестську мирну угоду з Німеччиною, УЦР добровільно відмовилася від Криму як української території. Помилку за кілька місяців візьметься виправляти уряд гетьмана Павла Скоропадського.
У середині лютого в Севастополі лунали запальні промови про необхідність знищення інтелігенції та буржуазії, про тріумф пролетаріату і т. ін. Незабаром у місті розгорнувся терор, спровокований заворушеннями серед матросів, котрі вирішили «примусити буржуазію опустити голови, піднесені під впливом німецьких успіхів на фронті» (у той час розпочався наступ німецького війська на Східному фронті, зруйнованому демобілізацією). Центральний комітет (ЦК) Ради про це нічого не знав і, отримавши повідомлення про збір на Кам'яній пристані 2500-3000 озброєних матросів, які нікого не хочуть слухати і діють на свій страх і ризик, вирішив зупинити цей виступ і відправив до бунтівників двох своїх представників. У відповідь матроси заявили, що час слів минув – настав час знищити «буржуїв» у місті, після чого розбилися на окремі групи і розпочали масові арешти. 21 лютого РНК видала декрет Леніна «Соціалістична вітчизна у небезпеці!», який впроваджував смертну кару, скасовану II Всеросійським З'їздом Рад у жовтні 1917 р. Лише у ніч на 23 лютого у Севастополі було вбито, за зафіксованими свідченнями, 250 людей, з яких перед смертю кати нелюдськи знущалися: серед жертв, зокрема, були кримськотатарський духовний і політичний діяч Номан Челебіджихан та севастопольський митець караїмського походження Михайло Казас.
На ранок ЦК дозволив влаштувати блюзнірську ходу Севастополем під гаслом «Вся власть Советам», яка пройшла під урочистий музичний супровід оркестру. З метою припинення самочинних обшуків було організовано очолені комісарами загони, які мали проводити обшуки і вилучати коштовності. За історичними свідченнями, гасла «диктатури пролетаріату» не зустріли підтримки більшості населення, але були нав'язані силою зброї.
Ескадрений міноносець "Завидний", на якому була впливова українська рада