Десятилітня шкільна катастрофа

Петро Вольвач, дійсний член НТШ, член НСПУ, заслужений діяч науки і техніки АР Крим, кримчанин із 60-річним стажем. Газета «Кримська світлиця», 2017 рік, випуск № 17

Світовий досвід засвідчує, що після руйнівних воєн та природних катаклізмів цивілізовані країни та відповідальна влада налагоджують насамперед житло та побут людей, відроджують медицину та шкільництво. Без цього будь-яка держава та людська спільнота не мають перспектив для свого розвитку.

На жаль, у тоталітарному радянському суспільстві ці напрямки, як і вся гуманітарна сфера, ніколи не були пріоритетними. Тож, як співалося в одній перефразованій радянській пісні, - «Пєрвим дєлом танки й самольоти», а людське життя та побутові проблеми на потім.

Саме такої думки доходиш, ознайомившись із архівними матеріалами, але не з переможними рапортами на конференціях, партактивах та на сторінках комуністичних газет. До речі, їхні тотальність та переможна мітингова риторика від районного, обласного, республіканського і союзного рівня завжди були однаковими.

А що ж було насправді у реальному житті? І яких же успіхів досягло кримське шкільництво у перше повоєнне десятиліття, тобто тоді, коли Кримська область перебувала у складі РРФСР?

Про критичний стан кримського шкільництва станом на початок 1954 року промовисто говорить кілька довідок відділу партійних організацій Кримського обкому КПУ. Їх на вимогу ЦК КПУ підготували у серпні 1954 року, тобто до початку нового навчального року. Саме те, що всі вони були підготовлені майже в один і той самий час, переконливо свідчить про вкрай занедбаний стан кримського шкільництва на момент передачі Кримської області Україні.

На цей період Кримська область за кількістю шкіл не досягла довоєнного рівня. Якщо у 1940 році в Кримській АРСР нараховувалося 1284 школи, то через десять років після закінчення війни їхня кількість скоротилася до 1056. 99 із них були середніми, 334 – семирічними. Найчисленнішими були початкові школи – 623. Загальна кількість учнів складала 136157 осіб, тобто майже на 60 тисяч менше порівняно з 1940 роком. У I-IV класах навчалося 5164 учні, у V-VII – 62286, а у VIII-X лише 22177. На початок нового навчального року загальною освітою не було охоплено майже 400 осіб, тобто на 220 більше, ніж у 1953 році. Справжнім лихом для кримських шкіл була висока плинність учнів. Так, за даними однієї із довідок, у 1953 році навчання у школі впродовж року призупинило 8032 учні, або майже 6% від загального контингенту.

За браком приміщень майже у всіх міських і сільських школах навчання проводилося у дві зміни. У першу зміну навчалося майже 80 тис. дітей, а у другу – понад 56 тисяч. У трьох школах міста Джанкоя 130 учнів навчалися навіть у третю зміну.

Крім загальноосвітніх шкіл, в області існувало ще 32 школи робітничої молоді (головним чином V-X класи), 22 школи і 29 окремих класи – сільської молоді. У них навчалося 1572 учні. В області було 18 дитячих будинки, школи глухонімих та незрячих дітей та дві допоміжні школи із загальним контингентом 1917 учнів. Позашкільною освітою займалися також станції юних техніків, натуралістів та туристів, 6 районних будинків піонерів та лише 2 спортивні школи.

Будівництво нових шкіл відбувалося досить повільно. Впродовж усього 1953 року було завершено будівництво лише 3 міських та 2 сільських шкіл. Навіть ті невеликі кошти, які виділялися на шкільне будівництво, будівельні організації з року в рік не освоювали. У 1953 році їхнє освоєння у містах складало лише 76,2%, а у сільській місцевості цей показник склав – 88,5%. У 1954 році передбачалося і незавершене перехідне будівництво, відродження та реконструкція 13 шкіл загальною кількістю 3830 місць.

Досить незадовільно відбувалося будівництво сільських шкіл. Річний план будівництва їх за сім місяців виконали лише на 27%.

У всіх кримських школах не вистачало кваліфікованих учителів. З працюючих педагогів (5369 чол.) майже половина мала лише середню освіту. Як зазначалося у довідці: «Багато керівних працівників у школах та органах народної освіти не мають належної підготовки, необхідної для успішного виконання своїх обов'язків. Із 623 завідувачів початкових шкіл тільки одна людина мала вищу освіту, 7 – незакінчену вищу, а 27 учителів не мали навіть середньої освіти…».

З 29 завідувачів відділів народної освіти лише 3 особи мали середню педагогічну освіту. Тож вихованням кримських дітей опікувалися партійні висуванці, відставні політруки, розжалувані енкаведисти та колишні наглядачі колоній, які заблукали до Криму.

Про незадовільний стан комплектації кримських шкіл педагогічними кадрами засвідчує вбивча статистика, наведена у серпневій довідці ЦК КПУ Кримського обкому: «Із 99 директорів середніх шкіл не мають відповідної освіти і не забезпечують роботу 9 чоловік, із 334 директорів семирічних шкіл 98 не мають відповідної освіти, 10 з них взагалі не мають педагогічної освіти, 44 завідувачі початкових шкіл не мають профільної освіти, а у 27 з них не було навіть загальної середньої освіти…».

Тож і не дивно, що станом на 1954 рік успішність учнів у кримських школах була найнижчою. Вона складала 84,3%. Водночас в середньому по Україні вона складала 89,2%.

«Особливо незадовільний стан з успішністю учнів склався у школах Первомайського, Роздольненського, Чорноморського та інших районів». Вони були заселені переселенцями з України. І всіх україномовних дітей силоміць змушували вивчати всі предмети незрозумілою російською мовою. До того ж саме у сільських школах не вистачало кваліфікованих педагогічних кадрів і спостерігалася величезна плинність учителів. Побутові умови учителів у сільській місцевості були жахливими, тому фахівці, що поважали себе, там довго не затримувались. Існуючий у Сімферополі Кримський педагогічний інститут не в змозі був повністю задовольнити потреби місцевих шкіл у педагогах.

Підсумовуючи все вищезазначене, можна стверджувати, що РРФСР і місцева кримська влада у перше повоєнне десятиліття не впоралася з відродженням шкільництва й освітянської галузі. І за всіма освітніми показниками Кримська область станом на 1954 рік не досягла довоєнного рівня. Тож відроджувати освітянську галузь також довелося Україні.