Максим Дубов'яз. Газета «Кримська світлиця», 2017 рік, випуск № 8
У метушні сліпучого сонячного літа, коли, відвідавши звечора руїну генуезької фортеці в Судаку, зранку турист уже кидає зморене від спеки тіло до салону автобуса, що відвезе його дивитися палаци Ялти чи печери Чатир-Дагу, небагатьом спадає на думку сповільнити темп життя й знайти затишок. А чи є він у бурхливому курортному Криму? Так, є. Він зовсім поруч, повз нього біжать авто з Феодосії на захід, він нібито зовсім звичайний, як оті всі придорожні селища в Криму, в південній Україні взагалі. Але саме тут - серце старовинної країни, що розчинилася в віках і серед дерев навколишніх лісів. Це – Старий Крим. Чи він дав своє ім'я колишній Тавриді, чи, навпаки, через цю назву півострів зафіксував свою сучасну якість – вже неважливо, колись він називався просто – Крим. Колись він, знехтуваний пізнім Середньовіччям, ледь знову не став столицею півострова. Імперія російська не одразу визначилася, де бути головному місту її щойно завойованих таврійських теренів, і навіть як воно буде називатися: Сімферополь, Левкополь? Левкополем Старий Крим був недовго, не прижилася тут красива штучна грецька назва, та й обласний статус не прижився. Звідтоді й аж дотепер він і є заштатним Старим Кримом, навіть не райцентром.
Солхат – так називався він тоді, коли в лісистих горах навкруги теплилося життя зовсім окремішнє, і то була Вірменія Приморська. В торгових і портових містах того Криму вірменські фахівці, каменярі, а також ті, чий фах сьогодні називається бухгалтери або економісти, були затребувані та помітні настільки, що генуезькі грошові папери мали досить помітний вірменський акцент. А от сама та Вірменія жила крихітними містечками в лісах, поблизу від струмочків і джерел, з яких беруть початок невеличкі кримські ріки. Нормальні розміри цих міст – п'ятсот на п'ятсот кроків, навколо, мабуть, невеличкі поля, сади, городи. В лісах південно-східного Криму, і навіть уздовж шосе, зрідка можна помітити залишки давніх кладок каменю, - то є залишки доріг, що зв'язували ці містечка, виводили до моря, але здебільшого вели лісами. Збереглися монастирі і храми – в тій чи іншій стадії руйнації, деякі навіть діють зараз, як-от, славетний Сурб-Хач, а про деякі навіть не всі їхні прочани знають…
Тут жили й живуть нині люди, що цінують спокій. Серед них були й ті, що здобули славу, а тут знаходили відпочинок тілесний і душевний, інколи вічний. Люди яскравого життя вибирали собі затишок цієї лісової країни, мабуть, через підвищену чутливість своїх творчих душ. Зовні це ніби звичайне просте містечко, таке, що аж ніби і… якесь не кримське. Але це теж Крим. Старий Крим…