Прем'єр-міністр Кримського крайового уряду Сулейман Сулькевич

Тетяна Бикова, кандидат історичних наук, науковий співробітник Інституту історії України НАН України.
Газета «Кримська світлиця»,
2018 рік, випуск № 24

5 червня 2018 року виповнилося 100 років від дня, коли був створений перший Кримський крайовий уряд на чолі з Сулейманом Сулькевичем. Постать цього історичного діяча настільки непересічна, що заслуговує окремої розмови.
Сулейман (Матвій) Сулькевич народився 20 липня 1865 р. у селі Кемейші Лідського повіту Віленської губернії (на території сучасної Литви) у знатній родині литовських татар. Він був сином військового, й змалку обрав для себе таку ж долю. У 1883 р. Сулькевич закінчив Воронезький кадетський корпус, у 1886 р. – Михайлівське артилерійське училище, у 1894 р. – Миколаївську академію Генштабу. З 1883 р. розпочав службу в армії. Учасник китайського походу 1900-1901 рр., російсько-японської війни та Першої світової війни. З 1915 р. – він уже генерал-лейтенант. З 1916 до початку 1918 рр. виконував функції командира Першого мусульманського кінного корпусу в складі російської армії.

Після зайняття Криму німецькими військами генерал Р. Кош 5 червня 1918 р. доручив Сулькевичу, якого призначив прем'єр-міністром, формування крайового уряду. Протягом першої половини червня Сулькевич активно формував свій кабінет, і 21 червня склад Кримського крайового уряду було надруковано в газетах. Сам Сулькевич обіймав у ньому посади прем'єр-міністра, керуючого міністерством закордонних справ і міністра внутрішніх, військових та морських справ.

Окрім Сулькевича, до складу уряду увійшли представники трьох національностей: татари, німці й росіяни. Але згідно з політичними уподобаннями вони чітко поділялися на два табори. Виходячи з протилежної політичної спрямованості осіб, які увійшли до складу крайового уряду, не можна не зробити песимістичного висновку щодо довговічності його існування. В крайовому уряді існували дві групи, які по-різному бачили майбутнє Криму. Перша група була представлена С. Сулькевичем, Д. Сейдаметом, А. Ахматовичем та їхніми прибічниками з так званої «німецької групи», які у перспективі бачили Крим незалежною від Росії кримськотатарською державою. Друга група поєднувала інших міністрів (В. Татіщев, С. Горчаков, В. Налбандов та ін.), які розглядали самостійність Криму як тимчасове явище й сподівалися на відтворення єдиної Росії після вигнання більшовиків. Подібні суперечності не могли згодом не призвести до розколу.

У першому наказі, який оприлюднив С. Сулькевич, зазначалося: «З дозволу німецького командування я приймаю на себе керування Кримом і формування уряду з метою довести країну до крайового парламенту. Першим завданням ставлю відбудову нормальної діяльності всіх урядових й громадських установ…».
Говорячи про основні принципи, за якими повинен працювати новий уряд, С. Сулькевич зазначив: «Я маю намір залучити до роботи широкі суспільні елементи. Центральна влада, організована під моїм керівництвом, докладатиме всіх зусиль, щоб викорінити міжнаціональне тертя й послабити класовий антагонізм; у галузі адміністративній буде проведена широка децентралізація влади, в галузі зовнішньої політики ми будемо зберігати суворий нейтралітет».
З моменту свого призначення Сулькевич одразу звернувся до керівництва кримськотатарського Курултаю з проханням надати йому кандидата на посаду власного статс-секретаря, який би допомагав прем'єр-міністру владнати татарські справи. Цей секретар мав бути не лише делегатом Курултаю, але й у тісному зв'язку з його керівництвом. Сулькевич підкреслював: «Тільки за таких умов я зможу завжди мати точні дані щодо бажань, потреб та настроїв рідного мені народу, щоб не втратити його кровні інтереси при керуванні краєм».

Ставши на чолі Кримського крайового уряду, Сулейман Сулькевич відразу розпочав активну роботу щодо створення ладу, який вважав найкращим. За спостереженням О. Федюшина, Сулькевич «був фігурою, яка якнайкраще підходила для керування цією окупованою територією, поки для неї не була відпрацьована подальша програма дій. Але німецьке керівництво не взяло до уваги (або не зрозуміло) найважливішого, як виявилося, політичного факту – власних устремлінь Сулькевича та його серйозні наміри відстоювати всюди й у всьому інтереси Криму, як їх він розумів».

1917-1918 рр. — час найвищого розквіту кримськотатарського руху. Це не міг не розуміти С. Сулькевич, який сам був за національністю литовським татарином. Спорідненість національних прагнень призводила до того, що новий прем'єр бажав одночасно досягти двох результатів: урахування інтересів кримських татар, серйозно налаштованих добитися власної Кримської держави, та спільними зусиллями з німецьким керівництвом і представниками інших національностей та партій побудувати на півострові лад, який мусив задовольнити представників настільки різних політичних сил. Ясна річ, в умовах існування в складі Кримського крайового уряду двох політичних таборів дане завдання виконати було неможливо.

Протягом усього часу існування Кримського крайового уряду між міністрами точилися істотні суперечки, але 11 вересня спалахнула урядова криза, наслідком якої став вихід у відставку всіх міністрів-кадетів.

Після відходу німецьких військ уряд С. Сулькевича залишився без підтримки, віч-на-віч з населенням півострова, серед якого він не мав підтримки, та радянськими військами, що наближалися. В уряді Сулькевича визрівали протилежні погляди. У жовтні Сімферопольська міська рада вирішила добиватися відправлення уряду у відставку. Через деякий час подібні вимоги висунули думи інших міст півострова. 14 листопада уряд Сулькевича пішов у відставку.

Після падіння кабінету С. Сулькевич у грудні 1918 р. переїхав до Азербайджану, де був призначений начальником Генерального штабу збройних сил. Саме він став ініціатором мирного договору, підписаного між Азербайджаном та Грузією у липні 1919 р.

Коли більшовики у травні 1920 р. захопили Азербайджан, він був заарештований у Баку й зачинений у місцевій в'язниці. 15 липня Сулейман Сулькевич був страчений більшовиками. Магомед-Амін Русулзаде згадував: коли Сулькевича викликали з камери, щоб вести на розстріл, «він випередив нас, сказав тихим, але упевненим голосом слова, які ніколи не забуду: „Я щасливий, що вмираю солдатом мусульманської армії. Прощавайте!"»…

ПІДТРИМАТИ

СПІВПРАЦЯ

МУЗЕЙНІ ЕКСПОНАТИ

АРХІВНІ ДОКУМЕНТИ

Back

Made with