Чий берег, того й вода

Петро Вольвач, дійсний член НТШ, член НСПУ, заслужений діяч науки і техніки АР Крим, кримчанин із 60-річним стажем. Газета «Кримська світлиця», 2018 рік, випуск № 5

Рішення про будівництво Каховської ГЕС, Каховського водосховища, Південно-Українського та Північно-Кримського каналів було прийняте через кілька років після закінчення Другої світової війни, коли європейська частина країни ще була суцільною руїною, а економіка півострова ледь-ледь животіла. Проте на цей досить витратний проект для економіки країни, яка ще не оговталася від війни, кремлівських можновладців спонукала гостра проблема забезпечення Чорноморського флоту та кримських курортів продуктами харчування. Адже саме чорноморські курорти радянська влада розглядала як свій найдієвіший пропагандистсько-агітаційний майданчик. Чорноморський флот, на думку кремлівських вождів, мав забезпечити Союзу повний контроль не лише у Чорноморському регіоні, але і в усьому Середземномор'ї.

Одне з прихованих від зарубіжної спільноти завдань – іригаційне будівництво століття на Півдні України та у посушливому Криму – нарощування стратегічно важливої для мілітарної промисловості сировини – бавовни. Кремлівські урядовці за рахунок Півдня України і частково Північного Криму сподівалися різко збільшити виробництво власної бавовни. Про важливість владних намірів свідчить створення наприкінці 1940-х років в Україні спеціального Міністерства бавовництва і масові посіви цієї примхливої і тепло- та вологолюбної культури майже в усіх південних та південно-західних районах республіки. Бавовна у той час стала партійною культурою. За знищення під час обробітку ґрунту навіть десяти рослин трактористів на кілька років відправляли до буцегарень. А все сільське населення і навіть школярі до самих морозів залучалися до збору урядової культури. Коробочки бавовни селяни сушили на печах усю зиму. Тож саме необхідністю вирощування бавовни, як сировини для «могутньої радянської армії», й намагалися переконати місцеве населення у доцільності будівництва Каховського моря, Південно-Українського та Північно-Кримського каналів та знищення дніпровських плавнів.
Проте це був лише черговий сталінський пропагандистський трюк. Як уже зазначалося у попередніх публікаціях, до будівництва розрекламованого пропагандою Південно-Українського каналу руки урядовців так і не дійшли. Цей амбітний проект завершився лише підготовкою проектно-пошукової документації.

Натомість до проектно-пошукової роботи для будівництва Північно-Кримського каналу та зрошувальної мережі Україна була залучена ще у 1951 році. А з 1954 року ця діяльність стала більш плідною і широкомасштабною. Офіційно до будівництва Північно-Кримського каналу приступили в 1957 році. Воно здійснювалося у три черги. Першу чергу каналу відкрили 17 жовтня 1963 року. Відкриття відбулося урочисто. Для Криму це було справжнє свято. На відкриття головної водної артерії прибув перший секретар ЦК КПРС Микита Хрущов – він же і перерізав червону стрічку. Після зруйнування останнього земляного пересипу на Перекопі дніпровська вода стала надходити самоплином у вже збудоване головне русло каналу (Красноперекопська лінія). А у 1965 році вода дісталася і Джанкоя.

Будівництво канальної мережі тривало, й у 1971 році за допомогою двох насосних станцій вода потрапила до Керчі. Будівництво каналу завершили 29 грудня 1975 року із введенням в експлуатацію Станційного водосховища. Обсяги виконаних робіт на будівництві каналу і його параметри – приголомшливі. Довжина каналу — 406,2 км, проектна потужність — 294 м3/с, середня ширина — 10-15 м, максимальна глибина – 6 м.

У квітні 1979 року розпочалося будівництво другої черги, площа зрошення від якої зросла на 80,8 тис. га. Крім зрошення сільськогосподарських земель, на півострові також ставилося завдання забезпечити водопостачання міста Сімферополя та Південного узбережжя Криму. З цією метою під Сімферополем, поблизу села Скворцове на межі Сімферопольського і Сакського районів, зведено одне із найбільших на півострові водосховищ – Міжгірне. Будівництво другої черги каналу завершили у 1986 році. У той же час українські будівельники збудували з'єднувальний канал завдовжки у 6 км, який поєднав Роздольненський та Чорноморський канали. При цьому дніпровську воду підняли на висоту 88 м.

Планувалося збудувати південніше Сімферополя ще два водосховища – Заповідне-1 і Заповідне-2. Але через брак коштів їх так і не збудували.

У липні 1983 року розпочали будувати ще і третю чергу Північно-Кримського каналу з площею зрошення 89,3 тис. га. Проектна площа зрошення – 187,7 тис. га Присиваської низовини, Південного узбережжя, Каркінітської затоки, центральної частини Криму та Тарханкутського плато. Проте через брак коштів третя черга залишилася недобудованою.

Можна цілком обґрунтовано стверджувати, що від іригаційних будівництв століття Україна мала і має більше економічних збитків та екологічної шкоди, ніж користі. Для Криму Каховське водосховище, Каховська ГЕС і Північно-Кримський канал принесли значні економічні вигоди. Вже завдяки першій черзі Північно-Кримського каналу в Кримській області вчетверо зросла площа зрошувальних земель. У Криму виникли нові прибуткові галузі – риборозведення та рисівництво (понад 20 тис. га). Дніпровська вода дозволила поширити садівництво та виноградарство у степових районах Криму. Вже у перші роки функціонування каналу врожайність зернових культур зросла майже у 4,5 раза.

Статистичні дані свідчать, що у 1990 році виробництво зерна і м'яса порівняно із 1963 роком в області збільшилося в 2 рази, молока – в 2,7 раза, садовини – в 5,5 раза, овочів – у 2,3 раза, кормів – у 3,3 раза. Це дозволило збільшити поголів'я великої рогатої худоби у 1,4 раза, а свиней — в 1,6 раза. До того ж в області сформувалась ще одна досить потужна галузь – птахівництво та тепличне господарство.
Завдяки зрошенню в 1990 році Кримська область виробляла 38% винограду, 15% садовини, 6% овочів, 4,6% м'яса від обсягів загальносоюзного виробництва.

Після окупації Криму Москвою всі ці економічні здобутки були втрачені. Лише неодмінна деокупація півострова та повернення його в українське правове поле у майбутньому дозволить відродити та примножити колишні здобутки кримської економіки.