Валерій Верховський. Газета «Кримська світлиця», 2016 рік, випуск № 48
Війни починаються не з першого пострілу, не з наказу про мобілізацію, не з дипломатичних демаршів. Навіть не з того, що цар Микола Другий, вітаючи імператора Наполеона Третього, образливо звернувся до нього «дорогий друже», а не «дорогий брате». І не з того, що 400-ліття падіння Візантії цареві кортіло відзначити у Софійському соборі, забувши чотири століття османського володіння Константинополем, мов страшний сон.
Війни починаються, коли тисячі, сотні тисяч, мільйони людей втрачають обличчя, вдягнені в однакову уніформу, позбавлені індивідуальності, власного «я» — тоді солдати вже не люди, а лише частина механізму. Таким чином держави перевіряють, чий «механізм» міцніший.
«Російське» військо у Криму та Чорноморський флот на 60% складався з етнічних українців. І про це варто пам'ятати. Але не забуваймо, що українці, крім вірних імперії малоросів, воювали з протилежного боку фронту також. Це були задунайці під проводом Мехмета Садика-паші (Михайла Чайковського). Саме ці, «османські», козаки у лютому 1854 року увійшли до Бухареста, а Садик-паша ненадовго став султанським намісником у румунських землях.
Самовпевненість дорого обійшлася Росії. Європейці, з якими врешті-решт довелося воювати замість бусурманів Російській армії, мали перевагу — французи не менше третини, а британці навіть понад половину бійців озброїли гвинтівками, у той час, коли в Росії лише 3-4% війська мали нарізну зброю. Російський флот перебував у занепаді, поки західні держави прискорено модернізували технічно. Можна було скільки завгодно пишатися тим, що Росія становить одну шосту частину суходолу, але офіційну депешу про початок Кримської війни до Владивостока доставили вже після того, як ця війна закінчилася повною поразкою.
Поки російське військо щиро сподівалося, що англо-французькі сили вдарять так само бездарно, як звикли діяти російські генерали — в лобову, не шкодуючи власних солдатів, вороги спокійно висадилися в Євпаторії, де опір їм чинив (за місцевим переказом) лише начальник митниці, котрий не володів ані англійською, ані французькою мовами. Звідки сили коаліції зайшли в тил росіянам і блокували Севастополь. Місто слави російського флоту — так звикли називати його, та погляд у історію викликає сумніви у цій славі.
Спочатку російським військам у вересні 1855 року не вдалося зупинити сили коаліції на Альмі, і тим вдалося встановити блокаду Севастополя, оборона якого з тилу просто не була передбачена жодним стратегічним планом.
Епізоди Кримської війни лишили слід не в одній тільки російській історії та культурі. І французи, і британці пам'ятають про Кримську війну, щоправда, не здогадуються про те, що Росія в ній «теж перемогла». Під Балаклавою у жовтні 1854 року генерал Реглан наказав Легкій бригаді кавалерії Східної армії «якщо можливо» атакувати позиції, перед тим захоплені російським військом під орудою Меншикова, та повернути захоплені росіянами гармати. Далі події розгорталися наступним чином (майже за законом Мерфі: якщо якийсь наказ можна потлумачити неправильно, його потлумачать саме неправильно). Капітан Нолен, котрий доставив письмовий наказ командиру бригади, вочевидь, сам не зрозумів, про які гармати йдеться, тому що вказав рукою на добре захищені позиції російської артбатареї. Не роздумуючи, можливо чи ні, шість сотень вершників бригади кинулися в атаку у вказаному напрямку. Наступ виявився настільки рішучим та стрімким, що козаки Уральського полку, що стояли у них на шляху, просто кинулися навтьоки, залишивши без захисту артилеристів. Увірвавшись на позиції батареї, кіннотники виконали наказ.
Однак російська контратака змусила британців відступити. Потрапивши під час відступу під вогонь іншої російської батареї (скоріше за все, тієї, яку насправді мав на увазі в наказі генерал Реглан), легка бригада втратила понад сотню вершників убитими, а загалом, рахуючи поранених і полонених, недорахувалися трьохсот шістдесяти п'яти чоловік з шестисот. Звісно, казати про торжество англо-саксонської військової думки у даному випадку не доводиться, але… Врешті, коаліція домоглася свого, і Російська імперія у Кримській війні мусила піти на такі поступки, що дорівнюють поразці. Інцидент з атакою легкої бригади спричинив слухання у британському парламенті. Прем'єр Абердін подав у відставку. Гіркий досвід був засвоєний британцями. У Росії ж все сталося інакше: того року цар не просто подав у відставку, він помер (існує версія про самогубство), а парламенту тут і взагалі не було «отродясь».
Ця атака стала прикладом як беззастережної відваги на межі безумства, так і марних жертв. Про подвиг кіннотників Її Величності написав вірша Альфред Теннісон, а про долі тих, хто вижив, — Редьярд Кіплінг. А через понад сто двадцять п'ять років атаку оспівав рок-гурт «Айрон Мейден» — у рік іншої перемоги британської зброї, перемоги над Аргентиною у Фолклендській війні.
У нас немає шляху назад, Йдемо крізь обстріл російських гармат…
Стів Гарріс «Кавалерист»
Можливо, варто вважати Севастополь містом британської слави. Історію варто вчити задля того, щоб не повторювати помилок минулого. Однак навчити історична наука здатна лише тих, хто прагне знати правду, а не те, що сподобається, залежно від потреб публіки чи начальства. Викривлення історії, вихваляння поразками під виглядом перемог здатне призвести лише до того, що поразки прокляттям одна за одною переслідуватимуть нащадків. Поразка у Кримській війні не стала уроком для Росії — так, коштом великої крові був куплений реванш 1878 року, але Перша світова закінчилася німецькою окупацією Криму та затопленням флоту, Друга світова — змусила флотські екіпажі чорноморців воювати у складі піхоти, і навіть не морської. Севастополь став містом ганебних поразок, містом російського нещастя.