Сергій Конашевич. Газета «Кримська світлиця», 2016 рік, випуск № 44
18 вересня 2016 року в Керчі було встановлено пам'ятник баронові Петрові Врангелю, відомому, зокрема, в російській історії як «Правитель Півдня Росії» та «Головнокомандувач Російської Армії» – тієї, що воювала проти чисельно переважаючого більшовицького війська. Пам'ятник, кошти на який збиралися за рахунок приватних пожертв, у російських і кримських ЗМІ названо «першим у Росії».
«Російська традиція»
Монумент було встановлено на території храму на честь апостола Андрія Первозванного за благословенням митрополита Феодосійського і Керченського Платона. У церемонії відкриття пам'ятника взяв участь перший заступник міністра культури РФ Володимир Аристархов, який назвав «російською традицією» створення найцінніших монументів і пам'ятників на народні гроші. Серед священнослужителів, які освячували пам'ятник, був протоієрей Микола Зіньков: саме він у ніч з 27 на 28 лютого 2014 року прихистив в Андріївському храмі громадян Росії, які під виглядом прочан прибули до Криму, щоб потім взяти участь у захопленні півострова. Нещодавно за підтримки «голови Криму» Сергія Аксьонова він запропонував заступникові губернатора Краснодарського краю Миколі Долуді, який також є «отаманом Кубанського козачого війська», посприяти зведенню каплиці на честь кубанських «козаків», які навесні 2014 року «захистили Крим від українських націоналістів».
Пропозицію встановити у Керчі пам'ятник Врангелю місцева спілка монархістів висувала ще навесні 2015 року; тоді міська «влада» погодилася на неї. Зокрема, «голови» міських «ради» та «адміністрації» прийняли спільне рішення про встановлення пам'ятника у сквері біля Морського вокзалу.
Неоднорідну реакцію ця подія викликала в російському медійному та науковому середовищі. Так, наприклад, російське видання «Накануне» зазначає: «"Білогвардійські" та "монархічні" настрої транслює не стільки народ Криму, скільки влада: дружина губернатора Севастополя клопотала щодо встановлення пам'ятника [імператриці] Катерині [Другій], а знаменитий прокурор Поклонська вийшла з образом Миколи II під час ходи Безсмертного полку разом з людьми, які несли портрети своїх дідів, які воювали у часи Великої Вітчизняної війни». Не залишився осторонь і представник ідеології, проти якої Петро Врангель, власне, й боровся, – комуніст Степан Кіскін, який наразі є «депутатом» сімферопольської «міської ради». «Я вважаю, що Врангель відіграв негативну роль для Криму, влаштувавши «білий терор». Пам'ятник йому ні до чого. Монархічні ідеї «популярні» у кримському суспільстві так само, як і Бандера та його ідеї», – зазначив сімферопольський «депутат».
Повернімося до промови заступника російського міністра культури Володимира Аристархова на відкритті пам'ятника Врангелеві. За словами посадовця, один з очільників «білого руху» був не лише «одним із кращих командувачів у російській армії», а й «великим упорядником справ цивільних»: мовляв, завдяки йому в Криму було показано взірець того, що «Росія може бути російською, національною, державною і правильно облаштованою, чого й сьогодні не гріх повчитися, згадавши багато чого зі зробленого тоді».
Повчитись у Врангеля є чого сьогоднішньому Кримові, де витравлюється й випалюється все українське, де за посередництвом адміністративного тиску нищаться останні шкільні класи для україномовної малечі, де силоміць віднімаються й зачиняються храми українських церков, де вдень зі свічкою не знайдеш українського друкованого слова. Далі поговоримо про це докладніше.
Стосунки «Уряду Півдня Росії» з Україною
З історії відомо, що навесні 1920 року основним тактичним завданням армії «чорного барона» був вихід з Криму і прорив до Північної Таврії, де планувалося поповнити запаси провіанту і з'єднатися з частинами військ голови Директорії УНР Симона Петлюри, з яким Врангель вів перемовини. Восени того ж року він своїм указом зрівняв українську мову з російською в правах на підконтрольних йому територіях, наказавши «всім навчальним закладам, як урядовим, так і приватним, у яких викладання ведеться українською мовою, надати всіх прав, встановлених чинними законоположеннями». Тоді ж у Криму було створено національно-культурні товариства «Кримська освіта» й «Українська хата». Напередодні Врангель наказом заборонив пропаганду національної ворожнечі.
Ставлення до українців-самостійників, порівняно з часами денікінського керування «білим рухом», змінилося дуже сильно: «зрадники» стали називатися «братами». Після юридичної заборони вживання слова «Україна», у 1920 році топографічна дискримінація на офіційному рівні припинилася. У Криму було створено Український комітет під проводом генерала Василя Кирія, нащадка чернігівських козацьких старшин, що при штабі Врангеля налагоджував дипломатичні зв'язки з Україною.
Можна знайти інформацію про те, що для Врангеля під час господарювання в Криму питання про стосунки з Україною мало чималу вагу. Найбільш тісні стосунки на той час складалися з Українським національним комітетом, який був створений у листопаді 1919 року в Парижі і мав свої представництва в багатьох країнах. У Криму Врангель у травні 1920 року приймав військову дипломатичну делегацію від Армії УНР під проводом генерала Михайла Омеляновича-Павленка, що приїхала «для інформації та вияснення умов можливої угоди». Домовилися «бити спільного ворога» (себто комуністів) і домагатися того, «щоб громадські помірковані кола та особи приборкували б шовіністів з того й іншого боку». Тоді ж генерал-лейтенант Кирій накидав контури стосунків «Уряду Півдня Росії» з Україною. «Цікаво, що військові представники УНР провели в Севастополі конспіративну зустріч із майже 300-ми морськими офіцерами, які зустріли гостей співом шевченківського "Заповіту", а проводжали під звуки гімну "Ще не вмерла Україна"», – зазначено в мемуарах Івана Цапка. Того ж дня полковник Омелянович-Павленко в своїй промові зупинився на причинах втрати Чорноморського флоту: «Два роки тому піднесення українських прапорів давало надії на створення Українського військово-морського флоту, але відірваність від України, боротьба кримськотатарського народу за самостійний Крим, «єдинонеділимі» погляди уряду Росії та активний збройний наступ більшовиків не дали можливості морякам Севастополя носити відзнаки Українського флоту».
Жовто-блакитні кольори у Севастополі Як не дивно це чути сьогодні, але Севастополь за часів правління Врангеля став фактично осередком українського політичного життя в Криму: тоді в місті можна було зустріти представників мало не всіх українських партій, крім лівих. Зокрема, у своїх мемуарах один з видатних тогочасних політичних діячів Кубані Василь Іванис згадував, як у Севастополі зустрів «чоловіка в незвичайній уніформі з жовто-блакитними кольорами»: той назвався українським полковником і зазначив, що «з групою українців хоче домовитися про спільні дії з Врангелем». Зустрівшись із цією групою, Іванис «одержав невиразну відповідь» на запитання, чи вони - кримські українці або материкові. Вони хотіли бачити генерала Кирія, на той час відсутнього в місті. «Зрозумів, що діють вони на свою руку, не маючи жодних повноважень і зв'язку з українською владою», – зазначив тоді Іванис. Іншим разом він зустрів молодика в європейській уніформі з жовто-блакитними нашивками, який ламаною російсько-українською говіркою розповів, що він з Галичини. Іванис на той час почув про галицьку армію вперше. «Молодик почав вихвалятися, що галицька армія не така деморалізована, як наддніпрянська. Ця хвалькуватість була такою неприємною, що я поспішив припинити розмову», – згадував Василь Іванис, свідчачи, що в Севастополі на той час справді можна було часто зустріти представників різних українських військових формувань та політичних об'єднань.
Кубанські козаки у Криму
4 серпня 1920 року в Севастополі було підписано «Угоду між правителем і головнокомандувачем збройних сил Півдня Росії та отаманами й урядами Дону, Кубані, Тереку та Астрахані». У ній проголошувалася абсолютна незалежність зазначених державних утворень, однак за головнокомандувачем визнавалася вся повнота оперативної та організаційної влади над збройними силами, право на зносини з іноземними державами, також на встановлення єдиної грошової і митної системи і провадження зовнішньої торгівлі. Козацькі війська мали зайняти весь Північний Кавказ і Закавказзя, відокремивши їх від Радянської Росії. Угода мала силу «до повного завершення громадянської війни», не передбачаючи механізму її зміни чи денонсації. Василь Іванис, на той час виконувач обов'язків Кубанського військового отамана, підписав цю угоду від Кубанської народної республіки. На той час у Криму була дивізія кубанських козаків (4,5-5 тисяч), які не мали жодних зносин з Україною, хоч і відправили на материк делегацію для встановлення контактів. Іванис у своїх спогадах визнавав, що угода була лише паперовим неконституційним актом, і згадував про недовіру між ним і Врангелем. У жовтні він добився дозволу на приїзд до Криму з Грузії своїх однодумців з Кубанської Ради, однак ті вирішили не приїжджати після попередження з боку Врангеля про неприпустимість їхньої проукраїнської праці на півострові. Кубанцям, які перебували у Криму, за словами Іваниса, велося «як у поганого тестя в приймах», однак вивезти їх не було куди. Втім, Врангель, критикуючи політику свого попередника Антона Денікіна, зазначав: «Замість того, щоб об'єднати всі сили, що поставили собі за мету боротьбу з більшовиками та комуною, – билися і з більшовиками, і з українцями, і з Грузією, і з Азербайджаном, і лише малого забракло, щоб почати битися з кубанськими козаками».
Український елемент у врангелівській армії
Кримський історик Андрій Іванець зауважує, що, можливо, даремно проукраїнські організації півострова ігнорували дату його залишення представниками «білого руху». Дослідник аргументує цю думку відомим навіть не всім професійним історикам фактом діяльності українського підпілля в армії Врангеля, ідейною основою діяльності якого була українська державницька ідея в поєднанні з антибільшовизмом при орієнтації на УНР-івські кола. За даними, які наводить історик, наприкінці літа - початку осені 1920 року у врангелiвській армії було «70-80% українського елемента». Великий відсоток офіцерів армії Врангеля служив до того у військах УНР або Української Держави; серед них були справжні українські патріоти, які мали підстави не довіряти врангелівському режиму.
Серед українських організацій Криму популярною була УНР-івська платформа, яка допускала компроміс із Врангелем на антибільшовицькій основі за умов визнання суверенітету України.
Після прориву Червоною армією сиваських позицій і перекопських укріплень, з портів Криму в листопаді 1920 року відбулася одна з найбільших в історії морська евакуація: від причалів Євпаторії, Севастополя, Ялти, Феодосії та Керчі відійшли 126 кораблів зі 150 тисячами людей на борту. Василь Іванис у своїх спогадах зазначає, що тоді з півострова евакуювалося в тому числі 15 тисяч кубанських козаків. «Цікаво, що в еміграції частина бійців армії барона звернулася до органів влади УНР з проханням допомогти їм дістатися Армії Петлюри або отримати паспорт УНР. Отже, вінок із синьо-жовтою стрічкою на хвилях Чорного моря біля берегів Севастополя буде не зайвим у дні вшанування виходу антибільшовицьких частин із Криму», – зазначає Андрій Іванець. Наскільки доречно виглядали б вінки зі стрічками в кольорах української символіки під пам'ятником Петра Врангеля – поки що відповісти непросто.