Максим Дубов'яз. Газета «Кримська світлиця», 2018 рік, випуск № 38
Кримські вина – легендарні, оповиті хмарою правдивих і накинутих епітетів та оповідань, є унікальними напоями, що вже стають легендою в повному сенсі слова.
Розпочати треба з того, що класичні античні греки (елліни) пили… ячмінне пиво. На це вказують археологічні дослідження. Пили пиво, аж допоки культурний герой, який згодом був приписаний до сонму еллінських богів, відомий тепер під ім'ям Діоніс, не пішов з Ахайї в далекі мандри, і не повернувся додому із диво-лозою. Це легенда в нашому випадку цікава саме «географічною» складовою.
Мандри того бога – це «кругосвітка» берегами Понту, тобто майбутнього Чорного моря. І здобув юний бог ту чудову лозу невдовзі, а вже далі плекав її, переміщуючи послідовно в черепи солов'я, мавпи, лева та віслюка на подальшому перебігу маршруту. Ботаніка має своїх Шліманів, і саме вчені-природознавці не без здивування для себе з'ясували – і було це менш ніж сто років тому – що ніде в Старому Світі, а тільки в одному його місці живе в природі дика лоза винограду. І місце це – не Еллада, не Колхіда, не Лівія, а тільки горні ліси Тавру, тобто Криму.
Саме в Криму він і росте, один з більш ніж трьох сотень братів по сімейству виноградних, той загальний предок усіх сучасних сортових виноградів (білих і чорних, столових й «технічних», як називають у агрокультурі ті сорти), з яких роблять вино. У природі — це лоза з негустими гронами некрупних округлих, не білих і не чорних, а червоних ягід. Згодом людська увага та пильне плекання й витворили з того першопредка все розмаїття сучасних сортів.
Як і найчастіше в науці – це гіпотеза, версія, яка існує доти, допоки її не доведено або не скасовано. Для повноти картини варто зауважити, що є ще Ізабелла – американська «двоюрідна сестра» нашого старосвітського винограду, яка свого часу безпосередньо долучилася до європейського виноробства, але класичним виноградом у повному сенсі цього поняття таки не є. У неї своя споживча ніша, є її шанувальники та поклонники, але ніколи вона не змагалася за першість на вищому рівні зі здобутками свого старосвітського «кузена».
Тож розбудова кримського виноробства в ХІХ столітті було справою настільки ж перспективною, наскільки й природною. Щоправда, ми не знаємо, наскільки вина еллінських та італійських колоній сонячного півострова були відомі в тодішній Ойкумені. Принаймні, античні поети, уславляючи у своїх віршах різні сорти незнаних вже нам старовинних вин, жодним чином не обмовляються, щоб бодай якийсь з тих пісенних напоїв мав таврійське походження.
Нове, як відомо, це часто добре забуте старе. І новітні колоністи Криму 200 років тому не звертали уваги на те, що півострів мав власний доробок з вирощування культурного винограду. Певним винятком, можливо, є відомий кримський універсальний сорт Кокур, але про нього і його менш відомих родичів трохи згодом. Тож нові поміщики-винороби масово завозили лози відомих європейських, за сучасною термінологією, брендів. Щиро сподівались отримати з кримських ланів відповідники славних в Європі рейнвейнів… Але виявилося, що Крим має власний характер.
Ті самі лози, які давали з рідних ланів Європи вишукані тонкі столові – модні в ті часи – вина, у Криму «артачилися». Винороби знають, що не той майстер, хто зробить бочку міцного вина, а той, хто виплекає відро сухого. Тож і плекали. Були й успіхи, занотовані у звітах дослідників та мандрівників, були й невдачі. Аж поки не прибув до Криму майбутній батько вітчизняного виноробства – князь Лев Голіцин, і не поставив справу на широку дослідницько-виробничу основу.
Саме Голіцин довів, що рейнські й більшість інших європейських лоз через особливості ґрунтів кримських гір і передгір'я не спроможні легко давати вина рейнського типу, натомість з них добре вдаються вина тієї популярної в менш вибагливої публіки категорії, яка тоді звалася «лафіт». Саме лафітного профілю вина згодом і склали славу питомо кримського виноробства, і про це можна розповідати довго й цікаво, і це того варте.
Але майстри – вони всюди майстри: у несприятливих для цього умовах кримські винороби таки виробили й шедевр – справжнє вишукане тонке розкішне червоне столове вино.
Легенда пов'язує його походження з іменем Голіцина та його учнів. Буцімто в якості саме шедевра, тобто учнівської роботи на здобуття рангу майстра, і презентували старому метрові алуштинські винороби червоне столове, яке й досконалі знавці не могли відрізнити від кращого автентичного Бордо. Кажуть, що ексцентричний князь і цього разу використав можливість проголосити головну формулу свого життєвого поприща: «Виноград та вино є продуктом сорту й місцевості!». І нібито сказав він майстрам щось на кшталт того, що не треба, мовляв, називати його за сортом – бордо південнобережне, чи кримське, чи ще якесь «бордо», а чесно назвати його так само, як першотворці. Бордо – у Франції, у Криму – Алушта. Так нібито і з'явилася та нібито проста назва «Алушта», яка нічого не говорить пересічному споживачеві, проте для знавця — це червоне столове марочне вино.
Це легенда. Насправді стандарт цього рідкісного, вишуканого вина було створено набагато пізніше, приблизно три чверті століття тому. Його майже неможливо було зустріти на полицях винних крамниць навіть Криму, воно розходилося, мабуть, ще із заводу по елітних винотеках і непересічних винарнях. Є легенда, яка також ще чекає на свого Шлімана, що саме з цим вином був відомий у кулуарах радянського молодіжного бомонду інцидент з французькими піонерами в «Артеку», що вимагали собі до обіду… вина – і їм таки воно було надано, і цим вином було саме «Алушта».
Але це вже інша історія – тільки одна з багатьох, на які так багаті спогади про кримські вина…