Валерій Верховський. Газета «Кримська світлиця», 2018 рік, випуск № 5
Для тих, хто вважав, що Друга світова закінчилася у 1945-му, ніч 29 жовтня 1955 року не віщувала жодної біди. Але замість урочистостей з приводу сторіччя оборони міста (під час Кримської війни) в Севастополі сталася трагедія — кращий радянський військовий корабель загинув від вибуху. У катастрофі загинуло 829 осіб. Адмірал Кузнецов позбувся посади, а його програма розвитку флоту, що передбачала поповнення флоту авіаносцями, зійшла нанівець.
Дивний збіг: у 1915 році практично на тому ж місці загинув флагман Чорноморського флоту Російської імперії «Імператриця Марія». І через сорок років гине ще один флагман — лінкор, бойовий корабель, що пройшов дві світові війни, служив у них своїй рідній країні, маючи ймення «Джуліо Чезаре» (тобто Юлій Цезар), а згодом у червоному флоті названий «Новоросійськом».
9 грудня 1948 року лінкор «Юлій Цезар» вирушив у російську неволю… Капітан ІІ рангу Валеріо Боргезе (відомий як «Чорний Князь») заприсягнувся помститися за цю ганьбу. 3 лютого 1949 року корабель у албанському порту Вльора був переданий представникам радянського ВМФ. 26 лютого корабель прибув у Севастополь, а 5 березня він отримав назву «Новоросійськ». Спущений на воду у 1911 році в Генуї лінкор — не лише на тлі нашого Чорноморського, двічі імені загибелі ескадри, флоту, а й у складі усього радянського військового флоту — «Юлій Цезар» виявився найпотужнішим бойовим кораблем. Красномовний факт: боєприпасів для гармат його головного калібру в СРСР взагалі не існувало і заради тільки одного цього лінкора налагодили їхнє виробництво. З його 320-мм гармат планували навіть стріляти ядерними зарядами.
Що ж, про італійців казали, що кораблі вони вміють будувати краще, ніж воювати на них. Їхня сухопутна армія у Другій світовій війні воювала настільки неохоче та невміло, що союзники-німці глузували, що в німецьких танків три швидкості вперед і одна назад, а в італійських навпаки. Італійці у міжвоєнний час взяли собі мало не всі рекорди в авіації, але вагомих успіхів у завоюванні переваги в повітрі італійські аси не досягли. Флот італійський виглядав розкішно, однак лише один підрозділ з усього фашистського війська здобув визнання з боку як ворогів, так і союзників — підводні диверсанти підрозділу Валеріо Боргезе.
На користь версії про диверсійну акцію свідчило не лише те, що «Чорний Князь» мав звичку виконувати обіцяне. Італійці вже топили радянські кораблі та підводні човни у 1942 році в осадженому Севастополі. Боргезе згадував: «ВМФ Італії, йдучи назустріч побажанню союзників, спрямував у Чорне море флотилію катерів МАС під командуванням капітана першого рангу Мімбеллі та кілька «кишенькових» підводних човнів типу СВ. Ці кораблі з честю виконали завдання (один катер потопив російський крейсер, а малюки СВ — два російські підводні човни)».
Маючи успішний досвід диверсійної роботи бойових плавців у Першій світовій війні, у Другій світовій Італія зробила ставку на морських диверсантів — відчайдухів, котрі могли б топити ворожі кораблі безпосередньо у портах їхнього базування, потай підпливаючи під водою і встановлюючи міни під саме дно корабля.
На фото — апарат, схожий на пілотовану торпеду. Ця схожість вводить в оману, саме тому італійських бойових плавців називали людино-торпедами та вважали смертниками, але на відміну від японських «тейсінтай» (морських камікадзе) смертниками вони були не більше, ніж диверсанти будь-якої країни у будь-якій з війн. Це SLC, або неофіційно «маяле» (з італійської «порося»), — надмала субмарина, так би мовити, підводний мотоцикл, що мав доставити двох бійців і боєзаряд до ворожого корабля.
Італійцям вдалося провести кілька вдалих «морських операцій», зокрема на британських військово-морських базах у Середземному морі: Александрія, Валетта (на Мальті) та Гібралтар. У списку жертв цих диверсій переважають танкери та малі кораблі — крейсер «Йорк» та авіаносець «Арк Роял», а лінкори «Квін Елізабет» та «Веліант» зазнали значних пошкоджень та були виведені з ладу на деякий час, що відтягнуло крах фашистської Італії, однак після ремонту британські кораблі повернулися до Середземномор'я…
У 1943 році Боргезе планував диверсійну операцію навіть у порту Нью-Йорка, але швидкий наступ англо-американських військ та неготовність італійців продовжувати війну призвели до зміни політичної ситуації, у підсумку південна частина країни опинилася під окупацією американців і британців, а північна — під контролем Гітлера. Показово, що після офіційного виходу Італії з війни у 1943 році італійські морські диверсанти опинилися по різні боки, адже американці запропонували їм — вчорашнім ворогам — служити у своїх лавах, а інша частина підрозділу і сам «Чорний Князь», що лишилися на північ від лінії фронту, продовжили воювати на боці нацистів. У 1945 році Боргезе був засуджений за це і провів за ґратами чотири роки.
У липні 2013 року таємне стало явним — Уго Д'Еспозито, у минулому офіцер Десятої флотилії, заявив, що бойові плавці цього підрозділу справді підірвали колишнього «Юлія Цезаря».
У жовтні 1955 року італійське суховантажне судно вирушило до України по зерно. Проходячи повз мис Херсонес група диверсантів вирушила у вилазку на міні-субмарині та підклала міни під кіль лінкора. За іншою версією, основний заряд вибухівки був закладений ще в Італії під час підготовки до передачі корабля СРСР, а диверсантам лишалося тільки встановити невеликий детонаційний заряд. Так чи інакше, але 28 жовтня «Новоросійськ» пришвартувався в районі Госпітальної стінки, а вночі о 1.31 пролунав вибух. Рівно через тридцять секунд стався другий вибух (така «пунктуальність» свідчить про цілеспрямовану диверсію). Ще три години корабель лишався на плаву, тож якби командування поставило собі за мету порятунок людських життів — жертв було б набагато менше, але за радянською традицією рятували матеріальну частину, тобто корабель, який згодом усе одно пішов на металобрухт.