Згортання короткочасної українізації Криму

Петро Вольвач, дійсний член НТШ, член НСПУ, заслужений діяч науки і техніки АР Крим, кримчанин із 60-річним стажем. Газета «Кримська світлиця», 2018 рік, випуски № 47 – 48

Вивчаючи величезний масив документальних матеріалів з повоєнного переселення української людності до Криму, як до, так і після його передачі Україні, доходимо висновку, що доля переселенців з України кремлівських злочинців не цікавила. Переселенці розглядались компартійною владою як покірна робоча сила, що була потрібна лише для відродження занедбаного владою та росіянами Криму.

В усіх цих щорічних та урядових постановах, починаючи з 1944 року і закінчуючи 1980-ми роками, українські переселенці не ідентифікувалися як національна спільнота, що має навіть урізані права на задоволення національних, освітніх, культурних та духовних потреб.

На сотні тисяч переселенців з України в Кремлі дивилися як на субстрат для творення єдиного, безумовно, російськомовного «советского народа». В жодному з цих документів не йдеться про необхідність забезпечення дітей переселенців садочками, початковими та середніми навчальними закладами з рідною мовою навчання. Нічого не говорилося і про збереження національної ідентичності та рідної культури людей, силоміць вивезених з рідних країв.

Московське керівництво цілком усвідомлено ще у перші роки після депортації кримських татар взяло курс на зросійщення українських переселенців. Адже людей переселяли цілими селами, з головами сільрад, колгоспів, з агрономами та вчителями. І ніхто ні з московського, ні з київського, ні з кримського керівництва не порушував питання про створення для дітей переселенців з України у місцях їхнього компактного розселення україномовних шкіл та українських класів. Самі ж люди, які пережили сталінський голодомор 1932-1933 років, репресії у часи колективізації та дискримінацію за перебування в окупації, не могли, вірніше боялися, висувати якісь вимоги до влади. Переселенці добре розуміли, що будь-який спротив владі, будь-які справедливі вимоги до неї чи навіть прояв хоч якогось невдоволення неодмінно потягнуть покарання, позбавлять належної допомоги та пільг, спричинять арешт і виселення до Сибіру. Тому за всі повоєнні роки у Криму та на материковій Україні не зафіксовано жодного публічного невдоволення чи непокори переселенців. Кремлівські та київські високопосадовці добре усвідомлювали, що з по-волячому терплячим, покірним і безмовним народом їм можна робити все, що заманеться.

Тому в повоєнні роки до Кримської області, підпорядкованій РРФСР, з України у директивному порядку протизаконно переселили десятки тисяч українських сімей. Для збереження їхньої національної ідентичності шовіністично налаштовані московські та кримські високопосадовці не зробили жодного кроку. Саме ця усвідомлена байдужість і закладе підвалини для майбутнього кримського комуно-імперського сепаратизму та анексії півострова Російською Федерацією після 60-ти років його докорінного відродження Україною.

Невдовзі після офіційного входження Кримської області до складу УРСР (але ще до рішення Верховної Ради СРСР), в березні 1954 року у Сімферополі, другому секретарю ЦК КПУ Миколі Підгорному, який виступав на ХХV партійній конференції, довелося відповідати головним чином на запитання, безумовно, підготовлені прихованими противниками передачі Криму Україні. Досвідчені провокатори з числа енкаведистів висловлювали побоювання щодо ймовірної українізації Криму. Причому провокаторів цих свідомо підбирали з українськими прізвищами. Один з таких, з прізвищем Сущенко, висловлював занепокоєння про те, що Україна запровадить у Криму діловодство українською мовою. У тому, що це запитання було відвертою провокацією, немає сумніву. Адже переважна більшість кримчан була занепокоєна жахливим станом кримської економіки, вщент розваленим сільським господарством, гострим дефіцитом електроенергії, занедбаними дорогами, нестачею води та відсутністю каналізації у містах та кримських курортах. Але ці проблеми підготовлених провокаторів не цікавили. Для них важливішим було посіяти недовіру кримського населення до офіційної української влади. Що міг відповісти несамостійний у своїх рішеннях московський вихованець, виходець з Полтавщини – Микола Підгорний? Він запевнив делегатів партійної конференції, що освіта та діловодство у Криму як були, так і залишаться російськомовними. І, як приклад для наслідування, сам зросійщений партчиновник навів Сталінську (нині Донецьку) та Ворошиловградську (нині Луганську) області. Саме у той час за кремлівськими директивами стали інтенсивно зросійщувати українське населення сходу та півдня, насамперед, через освіту та засоби масової інформації.

Такий же сценарій малоросійські партчиновники готували і для Криму та українських переселенців. Тож підвалини для гуманітарної втрати півострова, що спричинила російську окупацію в 2014-му, були закладені ще у далекому 1954 році. Це був досить вдалий імперсько-енкаведистсько-кадебістський проект — зусиллями українського народу відродити занедбаний Крим, й у слушний момент знову силоміць пристебнути його до імперського мундира.
Проте переселення до Криму у повоєнні роки великої кількості української людності та жорстка критика зарубіжною діаспорою національної політики, здійснюваної київськими високопосадовцями, змушували владу імітувати хоч якусь діяльність у національній царині. Тому і з'являються на світ Божий такі партійні документи, як Рішення ЦК Президії КПУ № 49 «Про надання допомоги партійним, радянським і господарським організаціям Кримської області» від 6 липня 1954 р.

Цим розпорядженням передбачалося збільшити у другому півріччі надходження до Криму українських видань, налагодження постійних гастролей у Криму українських хорових і театральних колективів. Українські творчі спілки цим розпорядженням зобов'язувались посилити в області інформаційно-пропагандистську діяльність.
Першим винятком у цілковитій байдужості кримського партчиновництва до української проблематики є постанова бюро Кримського обкому КПУ про дублювання газети «Крымский комсомолец» українською мовою ("Крим в умовах суспільно-політичних трансформацій (1940–2015). Збірник документів та матеріалів". - К., ТОВ "Видавництво "Кліо", 2016 р., док. 75, ст. 364-365). Вочевидь, вона була прийнята під тиском чи то за порадою київського керівництва. Ніби прокинувшись від летаргічного сну, кримська влада пригадала, що в області проблемою відбудови півострова, крім росіян, опікується ще й кількасот тисяч переселеного українського люду. Переважна більшість з українців ще не була зросійщена. Для більш ефективної пропагандистської роботи, також не без поради київських партійних чиновників, Кримський обком звернувся з проханням збільшити наклад газети «Крымский комсомолец» до 20 тис. примірників, причому 5 тис. з них мало виходити українською мовою.

Серед величезного масиву партійних та урядових документів, які тогочасні керманичі УРСР, фактично кремлівські васали, ухвалили у перші роки входження Кримської області в Україну, лише два стосувалися мовно-національної політики. Майже через півтора року (02.08.1955 р.) після передачі Кримської області Україні у першого заступника голови Ради міністрів Михайла Гречухи відбулася нарада з питань вивчення української мови в школах Кримської області ("Крим в умовах суспільно-політичних трансформацій (1940–2015). Збірник документів та матеріалів". - К., ТОВ "Видавництво "Кліо", 2016 р., док. № 107, стор. 482-484). На ній були присутні освітянські та урядові чиновники, відповідальні за освіту.

Стенограма цієї наради засвідчує, як нерішуче і боязко урядовці розглядали надважливе національне питання – конституційне забезпечення прав українських громадян, переселених до Криму з материкової України, навчати дітей рідною мовою. Але вже саме обговорення цієї проблеми показує, що навіть у той час в урядових та партійних колах, хоч і підневільної республіки, існували люди і певні сили, які намагалися хоч щось зробити для національного збереження великої маси переселенців з України. І саме введення в шкільну освітню програму вивчення української мови та літератури у цілком зросійщеному Криму забезпечило, хоч і не у повному обсязі, збереження національної ідентичності дітей українських переселенців.

Невизначеність київських високопосадовців щодо освітньо-мовної політики у Криму дозволила уникнути відповідальності за ухвалені рішення і легалізувала наївно-відвертих прибічників українізації області. Щиросердно повірив в українізацію Криму і переведений із Сумської області Василь Ком'яхов, якого у 1955 році обрали першим секретарем Кримського ОК КПУ. Він замінив на цій посаді шовіністично налаштованого партійного кар'єриста Дмитра Полянського. З іменем нового партійного керманича пов'язано не лише відродження занедбаних росіянами колись провідних галузей кримської економіки – садівництва, виноградарства, овочівництва та технічних культур, але і спроба надати Криму українського обличчя. Василь Ком'яхов оновив керівні кадри у партійних та радянських органах, закликав керівників спілкуватися із сільським населенням зрозумілою для них рідною, українською мовою, дбав про розвиток україномовної шкільної освіти та україномовного книгодрукування, сприяв підвищенню накладу та авторитету щойно створеної україномовної партійної газети «Радянський Крим».

Проте увага до проблем вивчення російської та української мов у кримських школах, яка чомусь так гіпертрофувалася після жовтневого бюро Кримського обкому, що став наслідком ініційованих російськими спецслужбами (кадебістами) звернень та скарг невеличкої групи батьків, засвідчила, що підтримуваній Василем Ком'яховим ері українізації у Криму настав кінець, і ситуація у гуманітарно-освітній сфері в області стала поступово повертатися до попереднього післявоєнного стану.

Після цього перший секретар обкому Василь Ком'яхов, з яким, мабуть, не лише у Києві, а й у Білокам'яній провели серйозну виховну роботу, вже не проводив пленуми українською мовою і не закликав партапаратчиків використовувати її у партійній роботі і вже не радив секретарям райкомів – етнічним українцям — спілкуватися з селянами їхньою рідною мовою.

Всесоюзний перепис населення 1959 року в Криму було проведено так майстерно, що навіть у більшості степових сільських районів панівною національною групою виявилися росіяни. Про це досить красномовно свідчать відомості про національний склад сільських населених пунктів Кримської області на основі Всесоюзного перепису населення 1959 року (там само, док. № 148). Дані перепису населення унеможливлювали будь-які кроки київських високопосадовців та українських патріотів у місцевій владі на українізацію Кримського півострова. Перед сотнями тисяч українців, переселених до Криму, кремлівські ідеологи поставили єдине і головне завдання — відродити економіку півострова та врятувати Крим від занепаду й руйнації. Збереження національної ідентичності сотень тисяч переселенців з України, розвиток української мови та культури у ці далекосяжні плани кремлівських вождів та їхніх київських поплічників не входило. За їхніми планами, Крим мав стати полігоном для творення нової історичної спільноти – «русскоязычного советского народа». І, як показали подальші події, значною мірою кремлівським ідеологам вдалося реалізувати це завдання.

Василя Ком'яхова, батька й генератора відродження кримського садівництва, виноградарства та виноробства, одного з організаторів будівництва Північнокримського каналу, активного поборника зрошувального землеробства на півострові, який ще дбав про розвиток української освіти та культури, фактично витиснули з Криму. У 1961 році його послали піднімати Полтавську область, а в червні 1966 року обрали секретарем ЦК КПУ. Він опікувався сільським господарством. У жовтні 1966 року, у віці 55 років, він помер.
Після усунення Василя Ком'яхова розпочався шалений наступ на згортання всіх його україноцентричних проектів та ініціатив. Більше не відкривалися українські школи, не створювалися українські класи, ліквідовувалися україномовні видання, докорінно змінився репертуар українського театру у Сімферополі, зазнала змін і риторика партійних пропагандистів та викладачів марксистсько-ленінських дисциплін у кримських вишах. Усе суспільно-політичне життя у Криму рухалося до суцільного зросійщення.

Саме тому розпад тоталітарної радянської системи та проголошення незалежності України у 1991 році Крим зустрів без жодної україномовної школи, без українських ЗМІ, із російськомовним на сто відсотків теле- та радіоефіром, деградованим і зросійщеним уже неукраїнським театром, без наявності громадських організацій, а головне — з тією ж компартійно-шовіністичною елітою.
Гіркий досвід багатолітнього безуспішного державного будівництва, як у радянські часи, так і в добу незалежності України, переконливо засвідчує, що український Крим здатна збудувати лише українська патріотична влада — як місцева, так і державна. Тому після звільнення Криму від російських окупантів першочерговим завданням нашої держави має стати формування саме такої влади на півострові і докорінна зміна стратегії національно-культурної політики.

ПІДТРИМАТИ

СПІВПРАЦЯ

МУЗЕЙНІ ЕКСПОНАТИ

АРХІВНІ ДОКУМЕНТИ

Back

Made with